Кленовий лист - Ле Иван (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные .txt) 📗

Іван Ле

КЛЕНОВИЙ ЛИСТ

1

«Рости, рости, клен-дерево...» — співали матері, колихаючи своїх немовлят на сон. Співала її й стара Дорошенчиха в Новосілках. Співати цю колискову їй було тим приємніше, що її невістка, ця запашна, хоч і запізніла квітка в житті сина-генерала, в дівоцтві була Марією Кленовою. З легкої руки Дорошенчихи дитя й прозвали Кленовим листком...

Чудовий травень 1941 року. Благодійну теплоту сонця цієї пори однаково сприймали, благословляючи природу, і в Новосілках на Полтавщині, і в одному прикордонному містечку, назва якого нехай буде захована для поколінь з поваги до військових таємниць, що сприяють обороні Вітчизни.

Ще не настав день з його турботами, але вже кінчався ранок. Навіть у балках потаяли тумани, і в небі невеличкі хмарки якось сором'язливо поспішали до обрію, щоб очистити небозвід для могутнього господаря — для живодайно палаючого сонця.

Генерал-майор Андрій Дорошенко вийшов на балкон-веранду одноповерхового будинку і замилувався тими хмарками. Природно здавалося, що генерал почував себе настільки молодим, щоб мати право захоплюватися поезією природи, на хвилину викинувши з голови складні турботи військового прикордоння. Не випадково й те, що в руках генерала була емблема тої запізнілої його молодечої радості — лапатий кленовий лист.

Високий і ставний, він не лише відчував себе молодим, а й на вигляд для стороннього ока був ще зовсім молодий як для генерала. На чисто поголеному лиці не мав жодної зморшки, і очі грали живими кольорами, навіть коли й були повиті, як і небо в той ранок, хмарками дум, тривоги й смутку.

Та молодість Андрія Дорошенка дочасно зазнала вередливого втручання сивини. Вона настирливо засівала свій рясний посів у його розкішну чорняву шевелюру. Молодість, що не вимірювала броду, не боялася невідомого і прийдешнє оцінювала тільки з погляду його доцільності, ним безповоротно перейдена. Андрій Дорошенко вже знав, що вік людини має свої межі і марно втрачений бодай один з його барвистого разка день вважав злочином...

В руках, крім кленового, він тримав ще й інший, зім'ятий лист. Тримав як гримучу змію, затис як ворога, зіжмакавши в кулаці, неначе боявся, що він ненароком випаде з рук і накоїть гіркого клопоту.

Коли розчинилися двері за спиною, генерал не поворухнувся. Проводжаючи очима хмарки, що мчали по небу, з невимовним зусиллям видихнув:

— Ну? — наче продовжував давню, незакінчену думку чи незавершену розмову.

Штабний офіцер випалив:

— Відомості підтвердилися, товаришу генерал-майор. Тоді Дорошенко, мов розбуджений від забуття, не в

міру рвучко обернувся до офіцера. Той аж знітився, відстороняючись.

— Вона?..— не запитував, а підказував генерал, щоб офіцер мерщій викладав усе, що йому відомо. Кленовий лист ковзнув з рук і круто впав під ноги.

— Вона зосереджується біля кордону, якраз навпроти військ нашої дивізії...

— Хто зосереджується, товаришу майор?— нагинаючись за листком, спитав Дорошенко.— Я питаю не про війська, а про...— генерал аж побожно взяв сирітно впалий під ноги листок.

— Ах, ви про неї... Прошу пробачити, товаришу генерал-майор. Я говорю про шосту німецьку армію. Відомості розвідки підтвердилися остаточно. Фашисти готуються до нападу. Ось ознайомтеся самі.— Майор не хапаючись розгорнув папку, щоб передати генералові матеріали розвідки.— Марія Йосипівна, товаришу генерал, знову прийшла. Цього разу категорично наполягає на розмові з вами.

— Кличте! І... ви розумієте, що під час таких розмов ваш командуючий не потребує свідків.

— Єсть, товаришу генерал-майор.

Про мирний характер розмови годі було й думати. Хоч прекрасні блакитні очі молодої жінки були сухі, мокра, зіжмакана хустка в руках свідчила про те, що вона плакала ще до розмови і, мабуть, кількома нападами.

Крислатий літній капелюх поклав тінь на її обличчя, неначе поділив його: на сухі, запалені, великі, трохи острашені очі з піднятими віями і грайливу, травневим сонцем ополіскану ямочку на правій щоці.

Вона тримала в руках мокру хустку, жмакала її, терзала, щоб не виказувати тремтінням рук свого хвилювання.

— Я все сказала, що знаю. Мені немає чого додати більше. Але, зрештою, нехай би я була й справді німецького походження. Тільки ж походження, Андрію... Андрію Тихоновичу. Походження, якого я не знаю, не пам'ятаю. Що з того?

І таки закусила крайок хустки дрібними білими порфіровими зубами. Довгі чорні вії мимоволі спустилися донизу. Потім знову розкрились, і на них веселкою заіскрилися росинки.

— Що з того, питаєте ви знов і знов? — Генерал не приховував свого хвилювання.— 3 того, звісно, я не роблю ніякого опудала, щоб лякатись, як горобець над коноплищем. Але чому б вам, Маріє... Йосипівно, було не розповісти про це ще до нашого шлюбу? Адже я мав нагоду... Та чого там... Я мав насолоду, коли хочете, щастя слухати, як щиро звучать слова з ваших уст, чорт забирай. Німкеня ви так німкеня... Любов, знаєте, дорога моя...— генерал знов одвернувся до сонця, хмарки зникли геть, і небо манило прозорістю.— Любов — це цілий комплекс почуттів, у тому числі й патріотичних. А Андрій не просто громадянин цієї великої країни, він генерал її війська! Він пильнує її кордони, за якими он зосереджуються німецько-фашистські війська!

Жінка все ще не випускала з дрібних порфірових зубів мокрої хустки. І генерал не міг не відчувати, що твориться за цим жестом, коли він — о горе! — коли той жест щирий...

— Так, генерал, командуючий людськими життями, яким погрожують ворожі танки. Ви повинні розуміти, що коли в тому комплексі почуттів хоч один елемент з якоїсь причини втрачає свій колір емоцій... то і весь комплекс... (що я плету?— картало глибоке сумління) так, весь комплекс втрачає свою гармонійність. Гармонію кохання псує фальшивий приголосок, який зачіпає ще й почуття патріотизму.

— Ради бога, не трудіться такою мудрістю доводити мені, що нашій любові заважає моє походження. Власне, і не воно, а якийсь фатальний збіг обставин...— перервала Марія нервову, ускладнену філософією мову генерала. Рукою поправила під капелюхом золотаву косу.

— Так, заважає. Власне, й не любові — це питання глибші,— а нашому шлюбному співжиттю.— Кленовий лист уже лежав зіжмаканий під ногами в генерала.— Тому я й наполягаю, Маріє Йосипівно, на негайній розлуці... прошу віддати мені нашу дочку Ніну.

— Нізащо! Ти збожеволів, Андрію...

— Ви ще зовсім молода і надто... красива, Маріє Йосипівно.

— Нізащо, кажу вам! — спокійніше і вже впевненіше повторила жінка, не зводячи з пожмаканого листа острашеного погляду великих круглих очей, знов одволожених росою сліз.

— Я звик, щоб мене вислухали до кінця і зрозуміли, перш ніж так трагічно протестувати,— трохи підвищивши голос, але з тою ж інтонацією щирості сказав генерал.— Цей анонімний лист, що, зрештою, покладе край нашим взаєминам, напевне саме на те і розрахований, щоб ми розлучилися назавжди. Я ніскільки не шкодую, що ми зустрілися, побрались і народили таке золоте дитя, Ніночку. Але...

— ...німкеню за дружину собі мати не хочу...— з нотками сарказму докінчила фразу жінка.— Та Ніночки я вам не віддам, товаришу командуючий людськими життями. Я мати Ніночки і не дозволю вам командувати мною, нехтуючи найсвятіші почуття мого серця.

Генерал піймав себе на тому, що нервує, і спробував заспокоїтися. Тримаючись у межах пристойності, він намагався довести Марії Йосипівні, що для них обох було б найкраще саме так — перервати кількарічне співжиття.

Адже як би вона не повертала його фразу, він таки командує прикордонним військовим з'єднанням. Йому держава довірила безпеку в такому найдошкульнішому місці. І раптом ця бездоганна жінка, мати його дитини, виявляється сумнівною громадянкою... Вона — німкеня... А деякі німці он танки виладнують на прикордонні. Може, і на допомогу генеральської дружини розраховують. Спортсменка, дипломований плавець і першокатегорниця з воєнізованих навчань Тсоавіахіму... Невже ворожа розвідка так спритно одружила його з своїм тренованим не лише в спорті, а й у військових справах агентом? Жах...