Лев, Чаклунка і стара шафа - Льюис Клайв Стейплз (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗
Тим часом дівчатка допомагали пані Бобрисі: долили води у чайник, застелили стіл, накраяли хліба, запхали тарелі до печі, щоб нагрілися, із бочки, яка стояла собі в куточку, націдили велику гальбу пива для пана Бобра і поставили на плиту пательню, щоби добре розігрілась олива. Люсі подумала, що у Бобрів дуже затишно, хоча їхня хатинка зовсім не схожа на печеру пана Тамнаса. Тут не було ні книжок, ні картин, а замість ліжок до стін прикручено лежаки, як на кораблі. Зі стелі звисали окости та вінки цибулі, попід стінами рядами вишикувались ґумові чобітки, з гачків звисали дощовики, в кутку лежали сокирки, ножиці, лопати, шуфельки, поруч стояла макітра з макогоном, а також вудки, тенета і підсаки. Обрус на столі був чистенький, із грубого домотканого полотна.
Коли повернулися Пітер і пан Бобер, олива на пательні вже добре булькала. Рибу пан Бобер устиг почистити і вительбушити ще надворі. Можете хіба собі уявити, що за пахощі здіймалися з пательні, на якій смажились свіженькі пструги, і з яким нетерпінням голодні діти чекали, коли ж та риба буде готова, і як уже бурчало у їхніх животах від голоду. Та ось нарешті пан Бобер сказав: «Ну, майже готово». Сюзан, відцідивши картоплю, переклала її у горщик і поставила збоку на плиту, аби трохи підсушити. Люсі допомогла пані Бобрисі викласти смажених пстругів на таріль. Й ось уже всі мостилися зі своїми стільчиками-триніжками (а у Бобровій хаті всі стільчики мали по три ніжки, окрім хіба крісла-гойдалки, яке належало панові Боброві — воно стояло за коминком) навкруж столу. Посеред столу стояв гладущик сметанки для дітей (а пан Бобер віддавав перевагу пиву) і великий кавалок жовтенького масла — кожен міг собі брати до картоплі скільки забажає. А ще всі діти думали — і я з ними цілком згоден — що ніщо не може зрівнятися зі смаком свіжої риби, особливо якщо її зловили лише півгодини тому і щойно зняли з пательні. Пструги швиденько зникли з тарелі — і тут пані Бобриха вийняла із печі великий і пишний, ще теплий, завиванець з повидлом! Далі вона підсунула ближче до вогню чайник, отож як тільки гості розправилися і з завиванцем, можна було розливати чай. Кожен узяв своє горнятко в руки, а тоді, мов за командою, всі відсунулися від столу й обіперлися об стіну. Зайве й казати, що вигляд у них був просто-таки блаженний.
— А тепер, — пан Бобер, відсуваючи набік порожню гальбу і притягуючи до себе горня із чаєм, — можемо братися до справи. Ось я тільки викурю люльку, якщо ви, звичайно, не заперечуєте. О, знову сніг падає, — за якусь хвилину мовив він, косуючи одним оком на вікно. — Дуже добре. Це значить, що нам нема чого боятися: гм, якщо хтось і спробує вистежити нас, то не знайде ніяких слідів.
Розділ 8. Що сталюся після обіду
— А тепер, — попросила Люсі, — будь ласка, розкажіть нам, що сталося з паном Тамнасом.
— Ох, — зітхнув пан Бобер, похитуючи головою, — погані, погані справи. Немає жодного сумніву: його схопила поліція. Мені розказувала пташка — вона бачила, коли це сталося.
— І куди його забрали? — спитала Люсі.
— Коли їх ото бачили, вони прямували на північ. Усім зрозуміло, що це значить.
— Але ми нічого не знаємо, — сказала Сюзан. Пан Бобер знову невесело похитав головою.
— Боюся, це означає, що його повели до її замку, — мовив він.
— І що з ним буде? — занепокоєно спитала Люсі.
— Бачиш, — поволі промовив пан Бобер, — важко сказати напевно. Але не знаю, чи бодай хто один із тих, кого туди забрали, повернувся звідтіля живий. Статуї. Кажуть, там повно статуй — на подвірї, на сходах, у залі. Живі істоти, яких вона… — він на хвильку примовк і здригнувся, — вона обернула у камінь.
— О, пане Бобре, — вигукнула Люсі, — чи не можемо… вважаю, ми мусимо щось зробити, аби його врятувати. Це жахливо. І все через мене.
— Дитино, я не маю жодного сумніву, що ви врятували б його, якби могли, — вступила у розмову пані Бобриха, — але марно навіть сподіватися проникнути у замок і повернутися звідтам цілою.
— А може, щось придумаємо, якусь хитрість? — запропонував Пітер. — Наприклад, перевдягнемось у мандрівних купців чи ще когось… або дочекаємося, коли вона вийде геть. Цей фавн урятував мою сестричку, ризикуючи своїм життям, пане Бобре. Ми не можемо кинути його напризволяще, щоб… щоби з ним таке сталося.
— Нічого з цього не вийде, сину Адамів, — заперечив пан Бобер, — вам навіть не варто пробувати. Але тепер, коли Аслан уже в дорозі…
— Так, розкажи нам про Аслана! — злилися воєдино кілька вигуків. І знову дітей охопило це дивне відчуття — як перші провісті весни, як добра новина.
— То хто такий Аслан? — поспитала Сюзан.
— Аслан? — повторив пан Бобер. — Як, ви не знаєте? Він Король. Володар цілого лісу. Але бачите, він нечасто тут буває. Принаймні, його ще не було ні за мого життя, ні за життя мого батька. Та до нас дійшли чутки, що Аслан повертається. Він уже в Нарнії і скоро поборе Білу Чаклунку Це Аслан, а не ви, порятує пана Тамнаса.
— А хіба вона так само не оберне його у камінь? — спитав Едмунд.
— О Господи, сину Адамів, що ти таке кажеш! — розреготався пан Бобер. — Обернути його в камінь? Та якщо вона не впаде відразу і зможе поглянути йому у вічі, то й це буде добре. Більше від неї годі очікувати. Принаймні я в цьому певний. Ні-ні. Він скрізь наведе лад, як ото мовиться у древньому переданні:
Та ви самі все зрозумієте, коли його побачите.
— А ми його побачимо? — спитала Сюзан.
— Донько Єви, та ж для цього я вас сюди й привів! Я маю запровадити вас туди, де ви з ним зустрінетесь, — сказав пан Бобер.
— Він… він — людина? — поцікавилася Люсі.
— Аслан — людина?! — якось трохи суворо прорік пан Бобер. — Очевидно, що ні. Я казав вам, що він Король лісу і син Великого Володаря-Що-Живе-За-Морем. Невже ви не знаєте, хто є Королем Звірів? Аслан — Лев… великий Лев.
— О-о-о! — вихопилося в Сюзан. — А я думала, що він людина. А він… небезпечний? Мені трохи страшно, я боюся левів.
— Звичайно, страшно, мила, — сказала пані Бобриха. — А що ж ти собі гадала? Якщо знайдеться хтось, хто може з'явитись перед Асланові очі і щоб коліна у нього не затремтіли, то це або великий сміливець, або просто дурник.
— Виходить, він усе-таки небезпечний? — спитала Люсі.
— Небезпечний? — перепитав пан Бобер. — Хіба ви не чули, що вам казала пані Бобриха? Чи ж мова йшла про безпеку? Так, він небезпечний. Але він добрий. Він — Король, кажу ж вам.
— Я дуже хочу його побачити! — вигукнув Пітер. — Навіть якщо буде дуже страшно, коли він підійде до мене.
— Добре, сину Адамів, — задоволено крекнув пан Бобер і з розмаху так гупнув лапою по столі, що всі горнята й тарілки аж підстрибнули із дзенькотом. — Ти побачиш його. Маємо вістку, що зустріч відбудеться завтра, якщо встигнемо, біля Камінного Столу.
— А де це? — спитала Люсі.
— Я покажу вам, — відповів пан Бобер. — Униз по ріці. Добрячий шмат дороги. Я вас туди заведу.
— Ой, а як же бідний пан Тамнас? — захвилювалась Люсі.
— Найпевніший шлях допомогти йому — зустрітися з Асланом, — мовив пан Бобер. — Коли він буде з нами, ми негайно почнемо діяти. Але й без вас справа не зрушиться з місця. Про це каже інше древнє передання:
