Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич (прочитать книгу TXT) 📗
— Поїхали, — рiшуче сказав вiн i взявся за весло. Коли ми вибралися з хати, Павлуша пiдвiвся i почав гребти навстоячки. У нас майже всi на плоскодонках так гребуть. I весло для цього робиться спецiально довге. Таким веслом сидячи й не гребтимеш. Сидячи в нас гребуть коротким веслом на довбанцi. А це була плоскодонка. I я б зараз гребти не змiг. Бiль у нозi не припинявся. Вiн оддавав навiть у серце. «Невже зламав?» — з тривогою подумав я.
Вже зовсiм розвиднялось. Туман рiдшав, i стало видно жвавий рух на затопленiй вулицi. Мiж хат, повiток i садкiв снували бронетранспортери, десь далi в глиб села гурчали тягачi й машини, розтягаючи завали й те, що було на їхньому шляху. I всюди майорiли зеленi солдатськi гiмнастерки. Чим ближче ми пiдпливали, тим бiльше ставало людей. Здавалося, геть усе село зараз тут, на затопленому кутку. I нiхто не сидiв склавши руки. Всi щось робили: щось несли, щось тягли, щось передавали один одному.
Он Галина Сидорiвна у спортивному костюмi промайнула на горищi хати. А там дiд Салимон. А он хлопцi — Карафолька, Антончик, Коля Кагарлицький. На борту бронетранспортера їдуть, i в кожного в руках по двi курки. А обличчя такi геройськi, що куди там…
А я. Це було так безглуздо — саме зараз, коли таке робиться, коли геть усе село, старi й малi, допомагають потерпiлим — зламати ногу' Так було безглуздо, що я мало не плакав I як я доберуся додоiму?
Ну, довезе мене Павлуша на човнi до сухого, а далi як? На однiй нозi стрибати? Не дострибаю — далеко. А людям хiба до мене зараз! Ще зi мною возитися. I тут я згадав про свого Вороного, про велосипед свiй. Це ж вiн на триста п'ятдесят першому лишився. Мабуть, завезли його i скинули разом з домашнiм скарбом баби Мокрини. Не те, що я боюсь, щоб не пропав. Не пропаде вiн. Нiчого з ним не станеться. Баба Мокрина оддасть, звичайно. Просто, якби був, я б попросив, i Павлуша якось допхав би мене на ньому додому. А так…
Тiльки я встиг подумати це, як побачив, що назустрiч нам суне триста п'ятдесят перший, i старший лейтенант Пайчадзе махає менi рукою.
— Гей, забери своє добро!
Бронетранспортер був уже порожнiй.
«Як швидко вони обернулися, молодцi!», — подумав я. Порiвнявшись з нами, бронетранспортер спинився. Пайчадзе, перехилившись через борт, спустив у човна велосипед.
— Держи свою тачку, да, — вiн пiдморгнув менi й усмiхнувся.
— Спасибi, — сказав я й усмiхнувся у вiдповiдь. Хоч менi було зовсiм не до смiху, бо, опускаючи велосипед, вiн зачепив мене колесом по нозi i так заболiло, що я аж зубами скрипнув. Але я не хотiв, щоб солдати знали про мою ногу. Тiльки тепер я роздивився, якi вони всi втомленi, змученi. Очi у всiх червонi, губи обвiтренi, потрiсканi, на щоках, три днi не голених, брудна щетина. Вони ж ото тiльки-тiльки були лягли вiдпочити пiсля триденного важкого походу, а тут знову таке. Але трималися вони бадьоро, цi зовсiм молодi ще солдати. I менi було соромно зараз перед ними за свою ногу, за своє безсилля. I я хотiв, щоб вони швидше од'їхали, щоб нiчого не помiтили.
Пайчадзе кинув менi ватник, чоботи i сказав:
— Вдягни, бо ти оно синiй, як пуп… Поєхалi! Разворачивай тачку i давай он до тiєї хати!
Останнi слова були сказанi вже водiєвi. Все в того Пайчадзе було «тачка»: i велосипед, i бронетранспортер. Але чимось менi це подобалося, щось у цьому було симпатичне. Може, тому, що сам вiн був страшенно симпатичний, з отих хлопцiв, якi в iграх завжди бувають Щорсами i Чапаевими. I командував вiн солдатами по хлоп'ячому просто, без начальницького тону. I я подумав, що як менi коли-небудь у життi доведеться командувати, я буду командувати саме отак.
Триста п'ятдесят перший од'їхав.
Через якусь хвилину човен черкнув дном об землю.
Про велосипед Павлуша додумався сам, не довелося йому й говорити.
— Сiдай на багажник, — сказав вiн, ставлячи велосипед бiля човна.
Тримаючи за кермо, вiн довiв велосипеда до сухого, а вже там сiв у сiдло.
Павлуша довiз мене додому швидко i без всяких пригод. Нiхто на нас i уваги не звернув. У нас часто так їздягь, особливо хлопцi — один педалi крутить, а другий на багажнику, розставивши ноги, сидить.
Дома в нас не було нiкого. Навiть Яришка, певно, прокинулась i побiгла кудись.
Павлуша допомiг менi зашкандибати в хату, потiм допомiг перевдягтись у сухе. Сам я й штанiв, мабуть, не скинув би. Нога вже була, як колода, i Павлушi довелося тягнути лiву холошу хвилин з п'ять — обережненько, по сантиметру, бо так болiло, що я не мiг не стогнати.
Поклавши мене в лiжко, Павлуша сказав:
— Лежи, я по медичку мотону.
Лiкарнi в нашому селi не було. Лiкарня була у Дiдiвщинi. А в нас — тiльки фельдшериця Люба Антонiвна, яку всi звали «медичка». Проте наша медичка важила бiльше, нiж уся дiдiвщинська лiкарня. Така вона була тямуща у справi зцiлення хворих. I за складних випадкiв лiкарi кликали її на консилiум.
Була вона невисока на зрiст, але огрядненька, як то кажуть, натоптувана, i дуже моторна, незважаючи на свої п'ятдесят з гаком. До хворого вона не йшла, а просто-таки бiгла, i той, хто приходив її викликать, завжди вiдставав.
Але хiба її зараз знайдеш, ту медичку? Там таке робиться, стiльки людей затопило, певно ж, не одному лiкарська помiч потрiбна! Чи до моєї ноги їй заразi.
— Не треба. Не ходи, — сказав я.
— Та ну тебе, — махнув вiн рукою i побiг.
Я лежав, i мене тiпало.
Все тiло моє, всю шкiру з голови до п'ят трусила дрiбна трясця. Поверх ковдри я вкрився ще дiдовим кожухом, але тiльки вагу вiдчував, а зiгрiтися не мiг. Головне, що я не мiг рухатися, бо кожен рух струмом бив менi в ногу, вавдаючи гострого болю. I ця безсила, безпомiчна нерухомiсть була гiрша за все.
Цiле село, вiд сопливих дiтлахiв до найстарезнiших дiдiв, було там, дiяло, щось робило. А я один лежав i лiчив мух на стелi. I було менi кепсько, як нiколи.
А що буде, як прийдуть мати, батько i дiд! Навiть думати не хотiлося. Перше, що скаже мати: «Я ж казала! Я ж казала!» I нiчого їй не заперечиш, справдi, вона казала…
А дiд подивиться насмiшкувато i кине: «Догрався! Доскакався!»
А батько нiчого не скаже, тiльки гляне зневажливо: — «Ех, мовляв, ти, дрiбнота пузата!..» А Яришка захихикає, пальчиком показуючи i приспiвуючи: «Так тобi й тгеба! Так тобi й тгеба!»
Ех, чому я не солдат?!
Сталося б таке, наприклад, з старшим лейтенантом Пайчадзе, чи з солдатом Iвановим, чи з Пiдгаиком. Ну що ж, бойовi друзi вiднесли б його на руках у медсанбат ибо в госпiталь, i лежав би вiн собi у мужнiй самотностi, нiяких родичiв, нiхто не докоряє, не наставляє, не читає мораль. Тiльки забiжить iнколи на хвилинку хтось iз товаришiв, розкаже, як iде служба, бойова i полiтична пiдготовка, почастує цигаркою, а може, й порцiю морозива пiдкине… Краса!
