Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич (прочитать книгу TXT) 📗

Коли є велике, жагуче бажання i ти всiма силами прагнеш до цiєї мети, прагнеш бути здоровим — ти обов'язково i дуже швидко видужаєш. Я в цьому переконався на собi. Пiсля нашої вiдвертої розмови з Павлушею я одразу почав видужувати швидкими темпами.

Їв я тепер, як молотник. Подвiйнi порцiї.

Медичка якось сказала:

— Хворим слiд їсти головним чином те, що їм хочеться. Органiзм мудрий, вiн сам пiдказує, що йому треба.

Слава богу, менi хотiлося їсти все, що давали.

Але одного разу я хитро глянув на дiда i сказав:

— Дiду, мiй мудрий органiзм пiдказує, що йому треба… морозива.

Дiд кахикнув i вiдповiв:

— Куме Андрею, не будь свинею. Тiльки з лихоманки видряпався i знову хочеш? Скажи своєму органiзмовi, що вiн не мудрий, а дурний, якщо таке тобi пiдказує. Зовсiм видужаєш, тодi їстимеш.

Це ще бiльше додало менi бажання швидше видужати. Ви ж знаєте, як я люблю морозиво!

На третiй день пiсля нашої з Павлушею розмови медичка послухала мене своїм лоскотним холодним вухом, помацала мою ногу i сказала:

— Можеш потроху виходити, але дуже не бiгай, бо знову застудишся.

Як же то приємно замiсть стелi бачити над головою бездонно-голубе небо i дихати свiжим вiтром, що лоскоче тобi шкiру нiжним дотиком, i чути, як привiтно шепоче листя на деревах, i вiдчувати пiд ногами пружну землю, i чепуляти вулицею без усякої навiть мети, i усмiхатися без причини, просто тому, що свiтить сонце, що муркоче на призьбi кiт, що рохкає у калюжi свиня — що життя прекрасне!..

I хоч iшов я, повторюю, без усякої мети, просто так, трохи пройтися (бо далекi прогулянки менi ще були строго-настрого забороненi), та ноги самi повели мене в бiк вулицi Гагарiна. А менi ж на вулицю Гагарiна медичка навiть носа показувати не дозволила.

— Я знаю, всi зараз там дружно працюють, i тобi закортить, — мовила вона. — Так-от, якщо я тебе там побачу, то просто при всiх вiзьму за вухо й поведу додому.

Я добре знав, що медичка — жiнка серйозна i слiв на вiтер не кидає. Але… я нiчого не мiг зробити з своїми ногами. Правда, я йшов не прямою дорогою, а робив добрячий гак. Бо спершу мусив же таки глянути на ту щоглу бiля школи — як ви думаєте?! А що, як там… Хоча ми з Павлушею, звичайно, домовилися, що вiн уважно стежить за щоглою, кiлька разiв у день дивиться на неї i менi доповiдає. Але що, як вiн запрацювався i…

На щоглi сидiла сорока i легковажно струшувала довгим хвостом. Побачивши мене, знялася й полетiла. Нiякого прапорця не було.

Тепер я мiг спокiйно чепуляти до вулицi Гагарiна.

Ще здалеку я почув веселу музику будiвництва: дзвiнко цюкали сокири, лунко перестукували молотки, i голосисто виспiвувала циркулярка, яку лритягли з колгоспної столярнi й поставили пiд нашвидкуруч збитим навiсом бiля електричного стовпа. I вся вулиця смолисто пахла свiжою стружкою. Все навколо гуло й мурашилося — туди-сюди сновигали люди, несучи дошки, колоди, рiзне причандалля. Здебiльшого то були молодi, гиряво стриженi здоровi парубки, голi до пояса. Лише по зелених штанях i чоботях можна було впiзнати, що то солдати. На пiдручних роботах у них були нашi хлопцi й дiвчатка. Оно й Вася Деркач, i Стьопа Карафолька, i Вовка Маруня… Та й Павлуша десь iам, мабуть.

Ремонтували хати, латали повiтки, ставили новi тини й паркани.

I працювалося їм, видно, весело, з насолодою — хтось спiвав, хтось насвистував, хтось жарти вiдпускав, i враз вибухав дружний регiт…

Я став на розi за криницею з дашком i тiльки заздро позирав на цю веселу, гамiрливу метушню. Позирав i ховався за криницю. Не хотiв, щоб мене бачили зараз тут — коли я не можу разом з ними, то навiщо… I раптом почув радiсно-дзвiнкоголосе:

— О! Ти вже видужав? Поздоровляю!

Позад мене стояла з вiдром у руках Гребенючка i привiтно усмiхалася.

Я почервонiв i насупився. От же ж! I треба ж, щоб саме вона мене побачила!

— Дякую! — буркнув я i, не озираючись, пiшов геть. Увечерi я почав наступ на батькiв.

— От, — тягнув я, скривившись, як середа на п'ятницю. — Скiльки ще мучитимуся! Я вже зовсiм здоровий, а менi нiчого не дозволяють! Так я захирiю i зовсiм гигну. Я не можу бiльше. Ну, дiду, ну, ви ж наймудрiший, ну, пояснiть їм, що я вже зовсiм-зовсiм здоровий.

Менi довго доводили, що я дурний, що я сам не розумiю, який я був хворий, що краще зайвий день витримати, нiж потiм знову лежати, i невже я, дурний, цього не розумiю…

Словом, наша дискусiя велася в однiй площинi: я доводив, що вони ж розумнi й мусять мене зрозумiти, а вони казали, що я дурний i нiчого не розумiю.

Нарештi матерi набридло, i вона сказала:

— Ну, гаразд! Домовимося так. Завтра останнiй день ти ще побудеш на карантинi, а пiслязавтра, як усе буде добре, зможеш пiти трошки попрацювати, тiльки трошки, годинки пiвтори, не бiльше. I щось робитимеш легке, бо ти ж знаєш…

Останнiй день, коли чогось чекаєш, завжди найдовший, наймаруднiший, найважчий. Це все одно, як отi останнi хвилини на вокзалi перед вiдходом поїзда.

Уже попрощалися, поцiлувались, уже радiо оголосило:

Уже вкотре сказано:

«Так ти ж дивись, обережно! I одразу напиши, добре?» — а поїзд стоїть…

Я тинявся по подвiр'ю, по безлюдних вулицях i нуднiвся, нудився… Вулицю Гагарiна я обминав десятою дорогою. Я тiльки здаля слухав веселий гамiр будiвництва. Зате до школи я пiдходив разiв з десять. Мене мов на налигачi тягло туди, до тiєї почорнiлої вiд дощiв, розсохлої i трохи скособоченої вiтрами щогли, яки стирчала посеред шкiльного двору. Пiд час пiонерських лiнiйок на нiй весело й урочисто майорiв прапор, а в iнший час вона втрачала своє високе призначення, i хлопцi намагалися закинути на її вершечок чию-небудь шапку. Це вдавалося дуже рiдко, але коли вдавалося, то робило щасливчика у той день славним на всю школу, а хлопцям завдавало великої втiхи, бо тодi влаштовували незвичайне змагання — хто зiб'є шапку грудкою. Кидали по черзi, кожен три грудки. Порядок при цьому був «залiзний», i хто намагався його порушити (чи то кинути бiльше як три, чи то кинути поза чергою), той дiставав потиличника! Якось менi здорово пощастило: я не тiльки закинув шапку на щоглу, а й збив її, i шапка була не чия-небудь, а Карафольчина. Вiн нею дуже хизувався — бiло-зозуляста кепочка з пиптиком зверху. Цей день я завжди згадував, як один з найшасливiших у своєму життi. От i зараз, дивлячись на щоглу, я згадав той свiй трiумф, i стало менi тепло на серцi. I захотiлося раптом закинути що-небудь на щоглу. Нишпорячи довкола очима, я пройшов подвiр'ям, потiм — за школу, туди, де був сад, пришкiльна дiлянка. Баба Маруся завжди на старiй яблунi розвiшувала сушити ганчiрки. Та, звернувши за рiг, я враз забув про тi ганчiрки. Увагу привернули малюнки, виставленi у вiкнi пiонерської кiмнати. То була постiйно дiюча виставка робiт гуртка малювання. Анатолiй Дмитрович виставляв кращi малюнки своїх гурткiвцiв у вiкнi пiонерської кiмнати, i ця виставка весь час поновлювалася.