Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич (прочитать книгу TXT) 📗

I тут тiльки ми збагнули, що наша Галина Сидорiвна бiльше не наша, що ми розлучаємося з нею назавжди.

I ми похилили голови, i запала мертва гнiтюча тиша. I я раптом вiдчув, просто фiзично вiдчув, як щемить не тiльки моє власне серце, а серця всiх — i Павлушi, i Гребенючки, i Стьопи Карафольки, i Колi Кагарлицького, i Васi Деркача, i Антончика Мацiєвського… Наче серця нашi були з'єднанi мiж собою тоненькими невидимими дротинками i по тих дротинках враз пустили струм — щемливий струм суму.

— Знаєте, — тихо мовив Павлуша. — Треба попрощатися з нею. I так, щоб вона запам'ятала це на все життя.

— Правильно, — сказав я.

— Правильно, — пiдхопила Гребенючка.

— Правильно, — пiдхопив Карафолька. I всi по черзi сказали «правильно», наче iнших слiв не було на свiтi.

— Якось урочисто так, знаєте, — вiв далi Павлуша. — Зiбратися в нашому класi, принести квiтiв, пiдготувати виступи…

— Правильно, — знову сказав я, — i…

Я хотiв сказати щось на доповнення до Павлушиних слiв, та нiякої думки, як на зло, у головi в цю мить не було. Але я вже сказав «i» i мусив вести далi.

I я сказав:

— i… правильно!

Це було смiшно, але нiхто навiть не посмiхнувся. Такий в усiх був настрiй.

Для пiдготовки урочистого прощання з Галиною Сидорiвною вирiшили обрати спецiальну комiсiю. Почали обирати i обрали Стьопу Карафольку, Колю Кагарлицького i Гребенючку. Нi Павлушу, який висунув саму iдею прощання, нi мене в комiсiю не обрали. Вони, мабуть, вважали, що для такої серйозної справи ми не пiдходимо. Не станеш же сперечатися i висувати свою кандидатуру.

Прощатися вирiшили у переддень весiлля.

Часу для пiдготовки вистачало — майже два тижнi.

Ну, що ж, хай готуються…

А ми з Павлушею сiли на велосипеди i гайнули до Вовчого лiсу. Хоч це вже було й не так цiкаво, але ми мусили все-таки прочитати, що там написали отi «троє невiдомих», отi «Г.П.Г.».

У лiсi бiля дота було тихо й урочисто. I якось не хотiлося порушувати цю тишу. Мимоволi ми намагалися ступати безшумно.

Павлуша засунув руку в розколину над амбразурою i витягнув згорток: у прозору полiетиленову торбинку було загорнуто якийсь папiр.

Павлуша розгорнув, i я зразу пiзнав почерк — чiткий з нахилом у лiвiй бiк, кожна буквочка окремо (почерк старшого лейтенанта Пайчадзе).

Ми сiли на холодну замшiлу кам'яну брилу, я обняв Павлушу за плечi, притулився головою до його голови, i ми почали мовчки читати.

Ми вже давно прочитали цього листа, але все ще сидiли не рухаючись i мовчали.

I так, як тодi, на горищi в баби Мокрини, коли Павлуша витягнув мене з води, я раптом вiдчув шалену, гарячу радiсть вiд того, що вiн поруч, що вiн мiй друг, що ми помирилися.

Невже я мiг бути з ним у сварцi?! I не розмовляти?! I проходити повз нього, наче незнайомий!

Безглуздя якесь!

Невiдь що!

Але… невже ж оце Гребенючка писала цього листа?!

Не вкладалося в головi! Хоч убий!

Вибачайте, але я ще не мiг звикнути до думки, що Гребенючка i — раптом — хороша, цяця!

То лише в книжках так буває, що герой тiльки — рраз! — i вмить повертається на сто вiсiмдесят градусiв: з поганого робиться хорошим, з хорошого поганим, кого ненавидiв, одразу починггє любити i навпаки.

Я так зразу не можу.

Я буду поступово.

Менi треба звикнути.

Звичайно, листа писала не-Гребенючка, а Галина Сидорiвна. Ну, писав у буквальному розумiннi Пайчадзе, але придумувала, диктувала Галина Сидорiвна. Вiн би так не написав, хоча б тому, що вiн мови не знає.

Виявляється ж, Галина Сидорiвна й ту розмову зi мною по телефону йому написала, i вiн читав з папiрця (тому й повiльно, та й щоб акцент збити).

Взагалi, вони думали, нiби все буде дуже легко й просто, що вони трошки поводять нас за носа з тими загадковими iнструкцiями, зохотять робити таємно один вiд одного одну i ту ж справу (через те й на рiзний час призначали!), а потiм зiштовхнуть носами й примусять помиритися.

Намiчалося, що ми будемо по черзi розкопувати й розчищати дот, щоб врештi створити тут музей бойової слави. Пайчадзе заздалегiдь навiть маленьку саперну лопатку тут заховав.

Але вийшло все не так, як гадалося й намiчалося.

Несподiвано, пiсля того як Пайчадзе уже вручив менi й Павлушi листи, були оголошенi по тривозi вiйськовi навчання.

В армiї, виявляється, завжди так: нiхто нiчого не знає, нi солдати, нi офiцери, i раптом тривога — бойова готовнiсть номер один! I все! А що, це вiрно — армiя щохвилини мусить бути готовою до бою.

Добре, що хоч Пайчадзе з своїм пiдроздiлом лишився в таборi — «в охранении».

Бо Галина Сидорiвна сказала йому:

«Роби тепер, що хочеш, але щоб хлопцi мої даремно не хвилювалися й не переживали!»

Отож вiн увечерi пiсля побачення з нами бiля доту їздив звiтувати їй, а я його у садку i вгледiв i наробив шелесту (правда, вiн перечекав у кущах i потiм-таки зустрiвся з нею).

I на ранок довелося йому дзвонити менi по телефону.

А Павлушi листа в альбом для малювання то ж, звичайно, Гребенючка пiдклала непомiтно.

Взагалi, всю ту кашу заварила таки Гребенючка.

Вона, бач, не могла дивитись, як мучиться i страждає Павлуша. Вiн, виходить, страждав i мучився (а я, дурень, думав… Iудою його називав!).

I вирiшила Гребенючка нас помирити. Але сама цього зробити вона не могла, бо знала, як я її люблю, вийшло б усе навпаки.