Відважні - Воинов Александр Исаевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .TXT) 📗
— А ти ж коли-небудь живого вовка бачив?
— Бачив!
— Який він?
— Великий і сірий!
— Сам ти сірий! — посміхнувся дід. — У нас вовки були руді. А останнього, коли хочеш знати, вбили у двадцять п'ятому році. Коли ще тебе на світі не було!
Миколка засопів, не знайшовши, що відповісти на таке приниження. Але Майя заступилася за нього:
— От і неправда, дідуню! І тепер у нас ще є вовки. І не руді, а сірі. Одного з них я сама бачила, мій брат з полювання привіз.
— А що, Тимоше, — раптом сказав рудий дід рябому, — я теж знав одного такого мисливця, який сірого вбив. Учитель був такий, Геннадій Андрійович! Не чув? Ну, той, що мав свого човна. Він до нас часто приїздив.
Миколка насторожився. Чого це раптом дід згадав Геннадія Андрійовича? Чи признатися, що він його знає?!
— Ага, пам'ятаю, — озвався Тимофій, — добрий мужик. Де він тепер?
— Не знаю. Кажуть, залишився… А може, й пішов…
Миколці дуже кортіло сказати, що він знає, де зараз Геннадій Андрійович. Але за останні дні він навчився помовкувати.
— Це у вашій школі Геннадій Андрійович учителював? — раптом обернувся до Миколки рудобородий дід. — Ну, чого мовчиш? Кажи!
Діди пильно втупились у нього, і Миколка зрозумів: усю цю розмову вони завели не випадково і чогось від нього чекають.
— Ну, в нашій, — сказав він, насупившись.
— Виходить, ти його в обличчя пізнати можеш?
— Можу, — відповів хлопець.
Діди знову про щось довго шепталися, потім Степан Лукич, крекчучи, відповз у найдальший куток нар і поманив дітей до себе.
З виразу його обличчя, яке наче помолодшало, Миколка зрозумів, що діди вирішили щось важливе. Він кивнув Майї, і вони підсіли до діда ближче. А в цей час Тимофій пильно дивився у віконце.
— Ви, діти, на свободу хочете? — серйозно запитав Степан Лукич.
— Звичайно, хочемо, — відповіли Миколка і Майя.
— Доведеться вам, діти, тікати звідси, а то погано буде.
— Як тікати? — запитав Миколка, здивовано дивлячись на цього дивакуватого діда.
— Це можна. Якщо тільки не злякаєтесь!
— Не злякаємось! — образився Миколка.
Тиміш, не зводячи очей з вікна, раптом різко махнув рукою:
— Підійди-но сюди. Зумієш пролізти в цей отвір?
Миколка на колінах підповз до віконця і, підвівшись, примірявся. Так, він міг вільно пролізти в нього. А Майя й поготів.
— Ну, а ти, Майю, не боїшся? — запитав дівчинку Степан Лукич.
— Боюся, але полізу, — зітхнула вона.
— Ось що, діти, — прошепотів Степан Лукич. — За півгодини поліцаям привезуть обід. Вони піднімуться на другий поверх, а на посту залишиться один вартовий… Я почну гупати в двері, вимагати начальника. І ось тут найголовніше!.. Тільки-но вартовий з провулка кинеться до наших дверей — а для цього йому треба спуститися в підвал, — Тиміш розіб'є шибку у віконці, і тут ви зразу ж вилазьте. Але не біжіть, а то вас помітять. Ідіть спокійно. А як завернете за ріг на вулицю, кидайтесь у прохідний двір.
— Поруч з молочною! — сказав Миколка.
— Вірно. Бачу, місто знаєш… Шугайте туди, а там вже ніг не жалійте.
Миколка напружено слухав, але раптом обличчя його спохмурніло:
— А потім куди йти?..
— А що, в тебе нікого немає? — запитав дід.
Миколка подумав.
— Піду до діда Якушкіна. Він заховає.
— А ти куди? — запитав Лукич у Майї.
Дівчинка розгублено подивилася на нього:
— Мені, дідуню, йти нікуди. У мене немає дому.
— Де ж твої батьки?
— Батька арештували, — сказала Майя, — а мама загубилася. Ми їхали у Воронеж. На одній станції вона вискочила з теплушки і побігла по воду, а поїзд в цей час рушив…
— Як же ти опинилася в місті?
— Наш поїзд розбомбило. Всі, хто лишився живий, розбрелися, і я повернулася…
— Історія! — промовив Степан Лукич. — Справді, куди ж вам, діти, податися? Ну як, Тимоше, можна їм довіритися?
— А що, коли їх піймають? — з сумнівом сказав рябий.
— Так, справа складна, — важко зітхнув Степан Лукич. — Що ж, Тимофію, без риску тут не обійтися.
— З розумом треба робити, — озвався той, — без розуму і дітей загубимо, і себе, та ще й інших підведемо…
Степан Лукич уважно подивився на дітей, немовби оцінюючи їхні сили. Миколку трусила лихоманка. Йому було і страшно і в той же час дуже хотілося вибратися нарешті з цього страшного підвалу. Майя, навпаки, сиділа з байдуже-спокійним обличчям. Вона ніби вже приготувалася до найгіршого, і її ніщо не лякало.
— Бачу я, що ви діти хороші, — сказав Степан Лукич, — але від вас залежить, скажу одверто, велика справа. Нам все одно гинути. Сьогодні нас повезуть на очну ставку з одним зрадником. Ми навіть не зможемо сказати потім, хто він. Вранці нас, мабуть, розстріляють… Майє, ти сядь далі! Я Миколці щось на вухо скажу… Тобі слухати не треба…
Майя відійшла в інший кінець підвалу. Вона не образилася: значить, так треба, значить, вона не повинна знати того, що їй не хочуть або не можуть довірити.
А Степан Лукич шептав Миколці на вухо:
— Якщо побачиш Геннадія Андрійовича, передай йому, що ми попали в засаду…
— А як я його побачу? — тихо запитав Миколка.
— Не знаю. Але якщо коли-небудь побачиш!.. Нас зрадили.
— Передам, — сказав Миколка.
— А тепер так. На Спартаківській, в будинку шість, живе, Клавдія Федорівна. До війни вона в дитбудинку працювала. Коли вирвешся звідси, проберись з Майєю до неї, вона вас заховає. Але пам'ятай, це секретна адреса!.. — Степан Лукич підвів руку вгору: — Тепер поклянися мені піонерською клятвою, що ніколи і нікому, крім Геннадія Андрійовича, не скажеш про те, що я тобі зараз повідомив. Поклянися!..
— Клянуся! — прошепотів Миколка.
— Будеш на краю смерті — все одно нікому не кажи. Нехай помре з тобою!..
— Клянуся! — повторив Миколка.
Було чути, як за стіною заскрипіли залізні ворота, а потім, тихо попирхуючи, у двір в'їхала автомашина.
— Обід привезли! — сказав Тимофій.
За дверима почулися голоси поліцаїв і гримотіння великих термосів, які вони тягли нагору, в їдальню. Потім на сходах залунали кроки. Поліцаї тупали чобітьми, присвистували, лаялись. Згодом усе затихло.
Двері, що вели у підвал, на короткий час залишалися без охорони. Біля виходу з коридора стояв вартовий, який стежив і за підвалом, і за сходами, що вели нагору, де в кімнатах сиділи слідчі; на час обіду цей пост знімався. Арештовані під надійним замком. Вартовий, який постійно перебував біля зовнішньої стіни, при потребі заходив у під'їзд і спускався по крутих темних сходах у підвал. На дві-три хвилини на вулиці нікого з поліцаїв не залишалося.
Саме на це й розраховували діди. Розбити скло — справа однієї секунди, хвилина-пів-тори потрібні дітям, щоб вибратися у провулок. Отже, коли вартовий опиниться біля дверей підвалу, вони вже будуть на волі.
Звичайно, у цій втечі є риск. Але в гіршому разі дітей знову зачинять у підвал. Яка кара чекає їх, старих, за те, що вони допомагали втікачам? Про це вони зараз не думали.
З розмови слідчого з начальником поліції вони зрозуміли, що завтра побачать людину, котра їх зрадила. Після очної ставки їх неодмінно знищать. Їх повинні вбити, щоб зрадник і далі міг діяти спокійно, не боячись викриття…
Степан Лукич нервово перебирав пальцями свою руду бороду. Він ще раз подивився на Миколку. Хлопчик сидів на нарах, увесь зібраний, серйозний, обличчя його загострилося. Майя стояла поруч і пильно дивилася у вікно.
— Ну, — сказав дід, — приготуватися!.. Зараз я стукатиму в двері. Стежте за ногами вартового. Тільки-но він кинеться направо, ти, Тимоше, лічи до трьох і бий по склу казанком… Висади його зовсім… А ви, діти, вилазьте спокійно, не метушіться…
Тимофій взяв алюмінієвий казанок, в який їм наливали юшку, і притулився до стіни, поруч з віконцем. Миколка і Майя завмерли на місці.
Степан Лукич підійшов до дверей і почав гатити в них кулаками, ногами, потім схопив табуретку і стукнув нею так, що вона розлетілася на шматки.
