Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника - Льюис Клайв Стейплз (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .txt) 📗
Та Диґорі, хоча і не міг більше чути лева, бачив його. Лев був такий великий і яскравий, що хлопець не міг відірвати від нього погляду. Інші, здавалося, теж зовсім його не боялися. Справді, Диґорі почув позад себе тупіт копит: старий кінь візника риссю промчав поруч і приєднався до інших тварин. (Тутешнє повітря, без сумніву, збадьорило його, як і дядька Ендрю. Кінь більше не нагадував старого загнаного раба, як це було у Лондоні, — він вибрикував, підкидав копита і гордовито тримав голову.) Й ось тепер лев уперше змовк. Він продовжував походжати туди й сюди поміж звіриною. І весь час підходив до двох (завжди до двох нараз) та торкався своїм носом до їхніх носів. Він торкнувся пари бобрів з-поміж усіх бобрів, двох леопардів з-поміж усіх леопардів, одного оленя та однієї лані з-поміж усіх оленей і ланей, а інших залишив. Деяких звірів він пропустив зовсім. Але ті пари, яких було помічено, одразу відходили від своїх і йшли услід за ним.
Нарешті він зупинився, а всі тварини, яких він позначив, підійшли й оточили його широким колом. Інші, яких він оминув, почали розходитися геть. Звук їхньої ходи поступово завмер удалині. Вибрані звірі зберігали цілковиту мовчанку, пильно дивлячись просто на лева. Одна тварина з роду котячих випадково шарпнула хвостом, але решта застигла у безруху. Вперше за цей день запала повна тиша. Чути було тільки, як поряд плюскотіла ріка. Серце шалено калатало в грудях у Диґорі. Він розумів, що має відбутися щось дуже важливе. Він не забув про свою маму, але дуже добре усвідомлював, що навіть заради неї не зміг би перервати таку подію, як ця.
Лев уп'явся своїми незмигними очима у звірів так пильно, немовби хотів запалити їх своїм поглядом. І поступово їх охоплювали зміни. Найменші звірята — кролики, кроти та інша дрібнота — виростали. Найбільші зі звірів, як, наприклад, слони — ставали трішки меншими. Багато тварин сиділо на задніх лапах. Більшість із них посхиляла голови набік, немов напружено намагалася щось зрозуміти. Лев відкрив уста, проте звідти не долинуло ні звуку. Він глибоко видихнув тепле повітря. Воно вплинуло на всіх тварин так, як вітер на верхівки дерев. Високо над головами, сховані за серпанком блакитного неба, зорі знову заспівали свою чисту, холодну, химерну пісню. А потім промайнув швидкий як блискавка спалах чи то з неба, чи то від самого лева (нікого, проте, не спаливши), і кожна крапелиночка крові затремтіла у тілах дітей, коли вони почули, як глибоченний первісний голос промовив: — Нарніє, Нарніє, Нарніє, пробудись! Люби! Мисли! Говори! Дерева нехай мандрують! Звірі нехай говорять! Води хай будуть чарівними!
Розділ 10. Перший жарт та інше
Це, вочевидь, був голос лева. Діти вже давно були певні, що він може розмовляти, та коли це сталося, їх пронизало солодке і тремке відчуття.
З-поміж дерев виходив лісовий люд: боги та богині лісу. Разом із ними з'явилися фавни, сатири та гноми. З ріки вийшов річковий бог зі своїми доньками наядами. І всі вони, разом зі звіриною та птаством, говорили різними голосами, низькими та високими, глухими та чистими:
— Вітаємо тебе, о Аслане! Слухаємо і скоряємося. Ми пробудилися. Ми любимо. Ми мислимо. Ми говоримо. Ми знаємо.
— Але, коли твоя ласка, ми ще мало знаємо, — озвався чийсь допитливий та нетерплячий голос. Діти аж підстрибнули, бо то виявився голос нашого коня, який розмовляв!
— Старий добрий Перчик! — сказала Поллі. — Як я радію, що він один із тих, кого обрано стати речистою твариною.
А візник, котрий саме зупинився поряд із дітьми, промовив:
— Побий мене грім! Я завжди казав, що в того коня казанок добряче варить.
— Створіння, я дарую вам вас самих, — пролунав сильний щасливий голос Аслана. — Я дарую вам назавжди землю Нарнії. Я дарую вам ліси, плоди, річки. Я дарую вам зорі і дарую себе. Безмовні звірі, яких не було обрано, також ваші. Поводьтеся з ними лагідно, шкодуйте їх, але не вертайтеся на їхні шляхи, щоб ви часом не перестали бути речистими звірми. Бо з них ви вибрані і в них можете обернутися. Тож шануйтеся!
— Добре, Аслане, ми будемо шануватися, будемо шануватися, — говорив кожен. Аж тут одна зухвала галка голосно додала:
— Не бійся!
Ці слова прохопилися в неї тоді, коли всі вже замовкли, і чітко продзвеніли у мертвій тиші. Гадаю, Вам, напевно, доводилося бувати в подібній ситуації, коли, скажімо, розповідали віршики при гостях. Галка так засоромилась, що сховала голову собі під крило, немов зібралася до сну. А всі звірі довкола почали видавати якісь дивні розмаїті звуки. Це вони так реготали по-своєму Ніхто, звісно, в нашому світі ніколи не чув нічого подібного. Вони намагалися спочатку придушити свій регіт, однак Аслан зауважив:
— Смійтеся і не бійтеся, дітоньки. Тепер, коли ви перестали бути безголосими і нерозумними, не мусите весь час бути поважними. Бо жарти, як і закон, приходять із мовою.
Всі з полегшенням зітхнули. І зробилося так весело, що галка знову набралася духу підлетіла, вмостилася, залопотівши крилами, на голові коня, якраз поміж його вухами, і вигукнула:
— Аслане! Аслане! Невже я встругнула перший жарт? І всі тепер будуть говорити про те, як я втяла перший жарт?
— Ні, маленький друже, — відповів лев. — Ти не втяла першого жарту, ти сама стала першим жартом.
Тоді всі зареготали ще дужче, але галка не заперечувала і сама реготала на цілу горлянку, аж доки кінь не струснув головою. Галка втратила рівноваїу, почала падати і лише при самій землі згадала про свої крила — вони ж іще були для неї новинкою.
— Отож, — промовив Аслан, — Нарнія заснована. Тепер ми мусимо подбати про її безпеку. Я запрошую деяких із вас на нараду. Перш за все, підійдіть до мене ти, головний гноме, ти, річковий боже, ти, дубе, і сиче, й обоє воронів, і слоне. Нам треба поговорити всім разом. Цей світ не налічує і п'яти годин від народження, а лихо вже проникло сюди.
Звірі, яких він назвав, вийшли наперед, і лев, повернувшись, рушив із ними на схід. Інші почали перемовлятися між собою, кажучи щось на кшталт:
— Що, він казав, проникло у наш світ?
— Якесь Алихо.
— Що таке Алихо?
— Ні, він не казав Алихо… він казав муха…
— Добре, а що воно таке?
— Слухай, — мовив тим часом Диґорі до Поллі, — мені доведеться піти за ним, тобто за Асланом, тобто за левом. Я мушу поговорити з ним.
— Ти думаєш, ми зможемо? — засумнівалася Поллі. — Я б не насмілилася.
— Я мушу, — наполягав Диґорі, — заради мами. Якщо хтось і може дати мені щось, що вилікує мою маму, то це він.
— Я піду з вами, — озвався візник. — Мені подобається дивитися на нього. Не думаю, що всі ті звірі нападуть на нас. А ще я хочу перемовитися зі старим Перчиком.
Отож вони втрьох сміливо (ну, сміливо, наскільки могли) рушили вперед до тварин. Створіння були так зайняті розмовами та знайомленням, що й не помічали трьох людей, аж доки ті не підійшли впритул. Не чули вони і дядька Ендрю, який, похитуючись на тремтячих ногах, гукав до них, не надто, все ж, голосно:
— Диґорі! Вертайся! Вертайся зараз же! Що я тобі сказав? Жодного кроку далі! Я не дозволяю.
Коли нони, врешті, опинилися поміж звірми, ті замовкли й звернули свої погляди до них.
— Ну? — зрештою озвався бобер. — Хто це такі, в ім'я Аслана?
— Будьте ласкаві… — почав було Диґорі несміливим тремтячим голосом, коли кролик сказав:
— Вони схожі на великі головки салати, ось, яка моя думка.
