Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника - Льюис Клайв Стейплз (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .txt) 📗
Ліс був прошитий нитками вранішніх променів, трава посивіла від роси, павутиння було геть як із срібла. Поряд пишалося дерево із бурим стовбуром, не вище за яблуню. Гілки його були білими, радше паперовими, а на них висіли маленькі брунатні плоди, схожі на фініки.
— Ур-р-а-а! — вигукнув Диґорі. — Але спершу я викупаюся.
Він рушив навпростець через квітучі хащі вниз до річки. Чи доводилось Вам колись купатись у гірській річці, яка піниться у дрібних водоспадиках, весело струменить по червоному, блакитному, жовтому камінню та мерехтить сонячними блискітками? Незгірш як на морі, а може, й ліпше. Після купання Диґорі, звісно, довелося одягатися на мокре тіло, але ж забава була того варта! Коли він повернувся, Поллі пішла і собі вмитись, а потім розповідала, як гарно поплавала, але нам відомо, що плавець з неї ніякий, тому найкраще, мабуть, було не ставити зайвих запитань. Полетун також спустився до річки, забрів на середину течії, щоб досхочу напитися, а потім талапав гриву у воді й іржав собі, пустуючи.
Поллі та Диґорі почали збирати врожай із цукеркового дерева. Плоди були геть казкові: не такі, як іриски, а м'якші та соковитіші і тільки трішки нагадували їх за смаком. Полетун також влаштував собі розкішний сніданок. Кінь таки скуштував цукеркового плода, і той навіть припав йому до смаку, але врешті Полетун визнав, що о тій порі ранку трава набагато смачніша. Потім, не без деяких труднощів, діти повилазили йому на спину і — розпочалася друга частина подорожі.
Було навіть цікавіше, ніж учора, почасти тому, що всі почувалися свіжими, а почасти тому, що за їхніми спинами сходило вранішнє сонце і все попереду, освітлене його промінням, виглядало гарнішим. Звідусіль здіймалися велетенські засніжені вершини. Долини, далеко внизу, сяяли усіма відтінками смарагду, а потічки, що збігали до річки з високих льодовиків, були такими блакитними, що складалось враження, немов летиш над велетенськими брилами коштовного каміння. Нашим мандрівникам хотілось, аби та подорож тривала чимдовше. Незабаром вони почали принюхуватись, запитуючи одне в одного: «Що це?» — «Ти відчуваєш якийсь запах?» — «Звідки так пахне?» — бо їх огортав потужний, теплий і п'янкий аромат, наче від найніжніших на світі фруктів чи квітів.
— Він долітає з тієї долини, де озеро, — здогадався Полетун.
— Очевидно, — погодився Диґорі. — Погляньте, он там, на тому кінці озера, видно пагорб. Вода така синя!
— Це має бути наше Місце, — дійшли висновку всі троє.
Полетун широкими колами почав опускатися нижче і нижче. Крижані скелі здіймалися чимраз вище. Щомиті повітря робилося теплішим та солодшим — дітям ледь сльози на очі не набігли. Тепер Полетун ковзав на своїх велетенських, завмерлих, здавалося, крилах і готувався до приземлення. Зелений пагорб стрімко наближався. За мить, дещо незграбно, кінь торкнувся ногами крутого узгір'я. Діти скотилися і попадали у теплу духмяну траву На щастя, ніхто не зазнав жодних ушкоджень. Трішки засапані, вони позводилися на ноги.
Від місця, де опинилася наша компанія, до вершини залишилося ще три чверті шляху, і вони одразу подерлися на маківку. (Не знаю, чи подужав би Полетун це урвище без своїх крил. Завдяки їм він зберігав рівновагу, як орел, що вмощується на шпилястій скелі.) Верхівка пагорба була оточена високою стіною із зеленого дерну. Там, усередині, за стіною, росли дерева. Гілля звисало назовні: листочки були зелені, а коли ними грався вітер, то здавалися блакитно-срібними. Діставшись до маківки, мандрівники обійшли зелену стіну геть довкола, доки надибали вхід — високу щирозлоту браму, міцно зачинену і звернену на схід.
Досі, гадаю, Полетун та Поллі сподівалися, що увійдуть до саду разом із Диґорі. Але тут ці сподівання розвіялися: ніколи ще вони не бачили такого таємничого місця. Воно було призначене тільки для вибраних — досить одного погляду, аби зрозуміти це. Тільки дурень міг плекати надію потрапити досередини, якщо його не було скеровано туди зі спеціальною місією. Диґорі одразу зметикував, що інші не зможуть увійти туди разом із ним, тож рушив далі сам.
Коли він підійшов упритул до брами, то побачив золоті та срібні літери, що були викарбувані на мій. Письмена повідомляли:
«Не куштуй же його одразу, іншим плід донеси без втрат, — промовив сам до себе Диґорі. — Гаразд, ось так я і маю робити. Це означає, мабуть, що мені не слід тут нічого куштувати. Але я не розумію, до чого тут оце: «Увійди через злоту браму». Та ж хіба останній бевзь полізе через стіну, якщо можна увійти через браму! Але як вона відчиняється?»
Він поклав руку на ворота і вони легко відхилилися, відкриваючись досередини. Обидві стулки рухались на завісах без найменшого скреготу.
Тепер, коли він зміг зазирнути в саме осереддя таємниці, усе це здалося ще більше таємничим. Диґорі дуже повільно, урочисто ступив уперед, роззираючись навсібіч. У саду було надзвичайно тихо, не чути й шелесту листя. Навіть фонтан, що вигравав посеред саду, плюскотів ледь чутно. Звідусіль струмували чудові пахощі. Це було щасливе місце, але й дуже поважне.
Хлопець одразу впізнав потрібне дерево: воно росло в самому центрі саду і лиш на ньому висіли великі срібні яблука — такі променисті, що відкидали сяйво у найдальші закутки, куди навіть сонце не сягало. Диґорі рушив до яблуні, зірвав одне яблуко і поклав до нагрудної кишені свого норфолцького піджака. Проте він не втримався від спокуси оглянути і понюхати плід, перед тим як сховати.
Ох, ліпше би він цього не робив: зненацька хлопця охопила страхітлива спрага та голод і ним оволоділо пристрасне бажання скуштувати забороненого плоду. Диґорі похапцем сховав його до кишені, але ж довкола було повно інших плодів. Хіба це злочин, якщо він скуштує одне яблуко? Зрештою, подумав хлопець, ті письмена на брамі не обов'язково мали означати наказ. Вони могли бути тільки своєрідною порадою… а хто ними серйозно переймається? А навіть якщо це і справді наказ, то хіба порушив би його хлопець, з'ївши одне яблуко? Він же не відмовляється виконати ту частину, що веліла: «Іншим плід донеси…»
Вагаючись, Диґорі підвів очі догори і глянув на верхівку дерева. Там, просто над хлопцем, на гілці вмостилася дивовижна птаха. Схоже було, що вона заснула, хоча, може, і не зовсім: крізь ледь помітну щілинку між повіками одне око все ж стежило за тим, що діється внизу. Птаха була більшою за орла, мала шафранові груди, голову увінчував яскраво-червоний гребінь, а хвіст вигравав багрянцем.
— І я ще раз пересвідчився, — казав згодом Диґорі, розповідаючи цю історію іншим, — що не можна втрачати пильності у таких чарівних місцях. Адже невідомо, хто чи що може за вами спостерігати.
Однак я впевнений, що Диґорі не зірвав би для себе яблука за жодних обставин. Такі правили, як «не вкради», мені здається, втовкмачувалися у хлопчачі голови в ті часи ліпше, ніж тепер. А втім, ніколи не можна бути у чомусь певним до кінця.
Диґорі саме повернувся, аби рушити назад до воріт, і затримався, щоб востаннє поглянути довкола. Та й закляк, мов громом уражений. Він був не сам! Там, за кілька ярдів од нього, стояла чаклунка! Вона якраз викинула геть, недогризок яблука, яким щойно ласувала. Дивно, але сік яблука був доволі темним і жахливою плямою розплився навколо її рота. Диґорі одразу здогадався, що чаклунка перелізла через мур. У цей момент хлопець почав усвідомлювати прихований зміст останніх рядків, у яких ішлося про сповнення найпотаємнішого бажання та про відчай і безнадію потому. Адже чаклунка виглядала дужчою і величнішою, ніж будь-коли, і навіть, можна сказати, тріумфувала, проте обличчя її було крейдяно білим як у мерця.
