Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик - Льюис Клайв Стейплз (читать книги без регистрации полные .TXT) 📗
— Зніми мене звідси, Едмунде, — загув Рабадаш, — зніми і виклич на герць — як король, як чоловік, урешті-решт. Якщо тобі бракує відваги, то ліпше вбий мене відразу.
— Напевно… — почав було Едмунд, але король Люн його перебив.
— Дозвольте, Ваша величносте, — звернувся король Люн до Едмунда, — дозвольте я скажу.
Тоді повернувся до Рабадаша і мовив:
— Ваша королівська високосте, якби Ви кинули виклик тиждень тому — запевняю, не знайшлось би нікого у володінні короля Едмунда, від Верховного короля до найменшої речистої мишки, хто б його відкинув. Але Ви підступно, без будь-якого виклику чи попередження, напали на наш замок Анвард. Це вчинок не лицаря, а радше татя і зрадника. Такі у нас вартують хіба доброго батога, а не лицарського поєдинку. Зніміть його звідтам, зв’яжіть і візьміть під варту, поки вирішимо, як із ним бути.
У Рабадаша забрали меча і повели до замку. Принц аж пінився від безсилля й люті, погрожував усім страшними карами, та наприкінці в очах у нього з’явилися сльози. Він радше прийняв би тортури, аніж цей регіт. Рабадаш понад усе у світі боявся виглядати смішним — він-бо звик, що у Ташбані усі його боялися.
У цій хвилині до Шасти підбіг Корін, схопив його за руку і потягнув до короля Люна:
— Це він, батьку, це він! — вигукнув Корін.
— Ага, ось і ти, голубе, — суворо вимовив король. — Замість того щоб послухатись батька, ти поліз у бій. А я місця собі не знаходжу від хвилювання! Тобі ще з лозиною ганяти, а не воювати.
Проте усі, і Корін теж, бачили, що король пишається хлопцем.
— Не сваріть його, Ваша величносте, — мовив лорд Дарін. — Принц не був би Вашим сином, якби повівся инакше. Ваша Величносте, Вас би більше засмутило, якби він сховався у кущах.
— Гаразд, гаразд, — пробурмотів король, — прощаю. А зараз…
Те, що сталося далі, вразило Шасту чи не найбільше, бо такого ще з ним ще не було: король Люн, могутній мужній король Люн схопив хлопця у палкі обійми й розцілував ув обидві щоки. А тоді промовив:
— Станьте, хлопці, разом і хай усі вас побачать. Підніміть голови. Шановні, погляньте на них. Чи залишилися у когось хоч якісь сумніви?
Шаста ніяк не міг уторопати, чого це усі так пильно розглядають його та Коріна і чому зчинився такий гамір.
Розділ 14. Як Бругу став мудрим
А тепер нам варто повернутись до Аравіси та коней. Пустельник, пильно вдивляючись у водну гладінь, повідомив, що Шаста цілий і неушкоджений, бо бачив, що хлопець піднявся із землі, а король Люн гаряче його привітав. Проте плесо чарівного ставка не передавало звуків, а лише зображення, тому коли бій закінчився і всі стали навперебій ділитися враженнями, спостерігати далі не вартувало.
Наступного ранку, коли пустельник ще був у хатині, друзі вирішували, що їм тепер робити.
— Гадаю, досить тут висиджуватися, — сказала Гвіна. Пустельник, звичайно, напрочуд гостинний чоловік, я дуже йому вдячна. Але ще кілька днів — і на таких харчах, без жодного вишколу, я стану геть як випещений поні. Нам треба в Нарнію.
— Тільки не сьогодні, шановна пані, — заперечив Бругу. — Я б так не поспішав. Може, завтра чи позавтру? Як гадаєте?
— Спершу нам треба знайти Шасту і попрощатись із ним… і… і перепросити, — стиха мовила Аравіса.
— Ясна річ! — палко підтримав дівчину Бругу. — Саме це я хотів сказати.
— Так, так, звісно, — погодилася Гвіна. — Думаю, він в Анварді. Ми розшукаємо його там і попрощаємось. Це по дорозі. Що ж, рушаймо. Врешті-решт, мені здавалося, що мета нашої подорожі — Нарнія.
— Гадаю, що так, — поволі проказала Аравіса. Вона почувалася трохи розгублено і самотньо, бо не знала, що чекає її на нарнійській землі.
— Звісно, звісно, — погодився Бругу, — але для чого поспішати? Знаєте, що я маю на увазі?
— Ні, не знаю, — відказала Гвіна. — Чому ти зволікаєш?
— М-м-м, іга-га, — пробурмотів Бругу. — Гм, бачите… це важлива подія ми повертаємось до рідної країни… а там инше життя… найліпше з можливих… і так важливо справити гарне враження… а ми так виглядаємо…
Гвіна зайшлася реготом, так, як це тільки вміють коні:
— Це через хвіст, Бругу? Тепер я все розумію. Ти хочеш відсидітись тут, доки він відросте! Але ми не знаємо, як виглядають коні у Нарнії, не знаємо, які у них хвости. Далебі, Бругу, ти марнославний, немов тархіна з Ташбану.
— Бругу, ну хіба це має значення? — сказала Аравіса.
— Присягаюсь Лев’ячою Гривою, тархіно, має, — обурився Бругу. — Я вмію шануватися, бо знаю, що таке коняча гідність. От і все.
— Бругу, — озвалась Аравіса, — я давно хотіла тебе спитати: чому ти присягаєшся Левом або Лев’ячою Гривою? Мені здавалося, ти ненавидиш левів.
— Аякже, — погодився Бругу. — Проте, коли я говорю про Лева, то маю на увазі Аслана, великого визволителя Нарнії. Він прогнав чаклунку і повернув весну. Усі нарнійці присягаються його ім’ям.
— Але ж він лев?
— Ні, ні, звісно, ні, — не надто впевнено пробурмотів кінь.
— Послухай, всі історії про нього, які я чула у Ташбані, стверджують, що він лев, — сказала у відповідь Аравіса. Зрештою, якщо це не так, то чому ти називаєш його левом?
— Ну, у твоєму віці це важко збагнути, — форкнув Бругу. — Я також покинув Нарнію ще маленьким лошам і сам до пуття всього не розумію.
(Коли Бругу говорив це, він був обернений спиною до зеленої стіни, а Гвіна й Аравіса стояли навпроти нього. Бругу так захопився розповіддю, що закрив очі і без зупинки провадив далі тоном бувалого в бувальцях, тому не бачив, як витяглися обличчя його друзів. Бо за спиною Бругу саме з’явився велетенський лев. Він вистрибнув на зелену стіну і зробив по ній кілька кроків, вправно тримаючи рівновагу. Лев був такий яскравий, такий великий, такий гарний — нікому з них не доводилося бачити чогось подібного. Гвіна й Аравіса дивилися на лева — і їх проймав трепет. Та ось звір безгучно зістрибнув на подвір’я й обернувся до Бругу. Гвіна з Аравісою стояли мов укопані і не могли вичавити зі себе ані звуку, немовби їх вуста раптово скував мороз.)
— Ясна річ, — він далі Бругу, не бачачи нічого довкола, — коли говорять, що він лев, то мають на увазі, що він сильний як лев, або лютий як лев — до ворогів, звісно. Ну, щось таке. Навіть така маленька дівчинка як ти, Аравіса, має розуміти, що це цілковита нісенітниця — думати, що він справжній лев. Це навіть непоштиво стосовно до нього. Бо якщо Аслан лев, тоді, виходить, він така сама тварина, як ми. Ой, — і Бругу загиготів од сміху, — та якби він був левом, то напевно мав би чотири лапи, і хвіст, і вуса… А-ай, ой, ги-ги-ги! Пробі!
Річ у тім, що коли Бругу це говорив, то Аслан своїм розкішним вусом полоскотав його за вухом. Бругу стрілою метнувся через усе подвір’я, мало не влетівши з розгону в огорожу, й аж там розвернувся. Аравіса та Гвіна теж подалися назад. На якусь мить запала тиша.
А тоді Гвіна, хоч усю її проймав дрож, коротко заиржала і підійшла до лева.
— Будь ласка, — тремтливим голосом промовила вона, — пане, можете робити зі мною що хочете.
— Люба моя доню, — мовив Аслан, поцілувавши її просто в оксамитовий ніс, — я знав, що на тебе не доведеться довго чекати. Нехай радість завжди буде з тобою.
Потім він підняв голову і гукнув:
— Гей, Бругу, бідолашний переляканий хвалько, підійди-но до мене. Ближче, сину мій. Та не бійся. Торкнися мене. Понюхай мене. Ось мої лапи, ось мій хвіст, а це мої вуса. Я справжня тварина.
— Аслане, — вимовив Бругу тремким голосом, — здається, я поводився як останній дурень.
— Щасливий той, хто усвідомив це ще замолоду. Ходи сюди, Аравісо, доню моя. Поглянь! Я сховав кігті. Зараз тобі нічого не загрожує.
— Зараз, пане? — перепитала Аравіса.
— Це я тебе поранив, — сказав Аслан. — Це я увесь час перестрівав тебе в дорозі. А знаєш чому з тобою таке сталося?
