Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо - Нестайко Всеволод Зиновьевич (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗

Але дід був невблаганний. І коли Книш скінчив вибирати, суворо наказав:

— Поганяй вперед!

І Книш слухняно поплив вперед, за ним дід, а за дідом вже ми.

Тільки ми від'їхали від острова, як Книш заскиглив:

— Відпустіть, Діду! Відпустіть, будь ласка!

І голос у нього став такий плаксивий. Навіть не вірилося, що це говорить здоровенний дядько, який може випити одним духом півлітра денатурчіка. Я з подивом дивився на нього. Ось тобі і бандит, ось тобі й хижак! А я ще його боявся — мало не помер від страху.

Книш нив всю дорогу:

— Діду, невже вам більше всіх треба? Відпустіть… Що я — у вас хіба що вкрав? Так чого ж ви… Відпустіть… Я вас дуже прошу… Пожалійте… Відпустіть.

Дід мовчав, ніби й не чув.

Так ми доїхали до самого села.

Тепер складай рибу в мережі — на плече, і пішли! — Наказав дід.

І Книш підкорився. Я тільки диву давався, що все вийшло так просто — без пострілів, без бійки. І пов'язувати не довелося. Була на дідовій стороні якась сила, якої не міг не послухатися Книш.

Далі було ще простіше. Ми прийшли до міліціонера товариша Валігура, розбудили його. Він вийшов заспаний, в шльопанцях на босу ногу, але в кітелі, в галіфе і навіть у кашкеті.

Подивився і сказав:

— Ага, зрозуміло. Зайдіть в хату.

Ми зайшли. Товариш Валігура сів за стіл і став писати протокол. Писав він довго, часто зупинявся і, схиливши голову набік і поглядаючи скоса на написане, перечитував. Нарешті сказав:

— Свідки, розпишіться, будь ласка. Ось тут, — і тицьнув пальцем, дивлячись на нас.

Ми з Кукурузо почервоніли. Нам ніколи в житті не доводилося розписуватися.

— Давай — давай, — сказав дід, розписався і передав ручку мені.

Я кривими літерами надряпав своє прізвище і передав ручку Кукурузо. Він хвацько розписався, навіть спритний хвостик наприкінці поставив — зовсім як дорослий. Я відразу ж пошкодував, що сам цього не зробив, — мені стало соромно за свою дитячу підпис.

Товариш Валігура посміхнувся і поплескав Кукурузо по плечу:

— Молодець. Добре розписуєшся… Потім сказав:

— Спасибі вам, товариші.

І по черзі потиснув руки дідові і нам.

І ми пішли.

А Книш залишився…

Я йшов і думав:

«Ну ось все і скінчилося. Які ж ми все?таки герої! Затримали цього браконьєра. Ну, не зовсім, може, самі, але без нас нічого б не було. Це точно. Ось тепер виповнилося те, про що ми так довго мріяли. Ми можемо стати героями на все село, а то і район, а може, навіть на всю область. І в газеті про нас можуть розповісти, і по радіо. А по телевізору що — ні? І Гребенючка буде дивитися на мене сяючими очима, щаслива тим, що знайома зі мною. А Карафолька буде плакати від заздрощів у кутку, давлячись своїми п'ятірками… І люди тільки й говоритимуть один одному пошепки: у ось все і скінчилося. Які ж ми все?таки герої! Затримали цього браконьєра. Ну, не зовсім, може, самі, але без нас нічого б не було. Це точно. Ось тепер виповнилося те, про що ми так довго мріяли. Ми можемо стати героями на все село, а то і район, а може, навіть на всю область. І в газеті про нас можуть розповісти, і по радіо. А по телевізору що — ні? І Гребенючка буде дивитися на мене сяючими очима, щаслива тим, що знайома зі мною. А Карафолька буде плакати від заздрощів у кутку, давлячись своїми п'ятірками… І люди тільки й говоритимуть один одному пошепки: "Он пішли хлопці… Ті самі… Герої!"Он пішли хлопці… Ті самі… Герої!"

Але… нічого цього, на жаль, не буде. Бо Кукурузо не хоче, щоб хтось знав про острів, про те, як він був Робінзоном, і все інше. І тому не можна нічого розповідати. Він і діда просив, і товариша Валігура, щоб все це залишилося таємницею.

Таким чином, знову треба пропадати в невідомості.

Ех — хе — хе! — хе — хе!»

В той же самий день ввечері Робінзон Кукурузо остаточно перебирався з безлюдного острова імені Переекзаменовки на «Велику землю».

Оркестри не грали, журналісти не клацали фотоапаратами, тисячі людей не товпилися з букетами квітів на березі, зустрічаючи героя.

Було тихо.

Тільки зрідка гавкали в селі собаки та квакали в очеретах жаби.

Глава остання, заключна

Минуло літо, пролетіли безтурботні канікули, і от знову парта, знову кожні сорок п'ять хвилин дзвоник, знову: «Хто не приготував домашнє завдання, підніміть руку!», «Іди до дошки!», «Вийди з класу!..». Буденна шкільне життя колишнього п'ятого, нинішнього шостого «Б».

Я сиджу на своєму звичному місці біля вікна, дивлюся, як ганяє по двору шкільний пес Собакевич, і згадую всі події минулого літа: острів, Книша, юних слідопитів…

І вже не вперше думаю я: «Невже все?таки випадково потрапив Кукурузо саме на той острів, біля якого браконьєрстував Книш? Щось дуже дивне і щасливий збіг обставинвже не вперше думаю я: «Невже все?таки випадково потрапив Кукурузо саме на той острів, біля якого браконьєрстував Книш? Щось дуже дивне і щасливий збіг обставин»..

Я вже запитував його про це. Але він не зізнається, тільки сміється. Але я чомусь упевнений, що не випадково. Швидше за все, в той час, коли я був у Києві, він вистежив Книша і вже тоді придумав «бігти» на острів. Ось Кукурузо! Ось хитрюга!

Несподівано думки мої перериває голос Галини Сидорівни: — Рень, до дошки!

І я відчуваю, як мій правий лікоть підскакує вгору, — це встає, підіймаючи кришку парти, мій сусід. Мій сусід і друг Кукурузо. Так — так, він витримав переекзаменування (а що ж ви думаєте!) І теж перейшов до шостого класу.

О, то були дуже напружені дні, після повернення з острова.

Спочатку я тільки ходив під вікнами у Реней і на всіх цикав. На Полкана «Цить!» — Не гавкай. На корову Контрибуцію «Цить!» — Не мука. На свиню Манюню «Цить!» — Не рохкає. Стежив, щоб ніхто не заважав готуватися моєму другові.

А потім я переконав його, що краще готуватися вдвох, що мені це теж необхідно, тому що я нічого не знаю.

Спочатку він відмовлявся: «Не треба мені твоїх жертв!» Але я сказав: «Так ти що — хочеш бути краще за мене? Хочеш все знати, а я, значить, залишайся дурнем неписьменним? Це нечесно, це не по — товариському! очатку він відмовлявся: «Не треба мені твоїх жертв!» Але я сказав: «Так ти що — хочеш бути краще за мене? Хочеш все знати, а я, значить, залишайся дурнем неписьменним? Це нечесно, це не по — товариському!»І він змушений був погодитися.І він змушений був погодитися.

Весь серпень ми готувались вдвох. Не скажу, щоб це було дуже цікаво, цікавіше, ніж, наприклад, грати в футбол, в цурки — палки або ловити рибу… Але хто сказав, що для одного треба робити тільки те, що цікаво!

На переекзаменування я пішов теж разом з Кукурузо. І диктант ми писали удвох. Галина Сидорівна одразу зрозуміла, чому я прийшов, і сказала: «Сідай теж пиши, тобі це корисно». І, ви знаєте, я написав гірше, ніж Кукурузо. Він зробив дві помилки, а я три. Недарма все?таки він брав з собою граматику на безлюдний острів. Та й поки я був у Києві, він теж не тільки буряк і картоплю чистив…

І ось тепер він стоїть біля дошки і впевнено пише важкі слова. І ні разу не помилився.

До речі, я знаю, що в книзі «Робінзон Крузо» лежить у нього папірець з однією адресою.

Навряд чи хтось став би берегти адресу просто так, не думаючи їм скористатися.

Так що граматика моєму другові, можна сказати, ще й особисто необхідна. Відмінниці безграмотне лист не напишеш. Краще відразу в колодязь вниз головою…

— Молодець, Рень, сідай! — Каже Галина Сидорівна.

І мій друг гордо, не поспішаючи йде на місце.

Сівши на парту, Кукурузо кілька хвилин мовчить, поки не вляглися почуття, викликані похвалою вчительки.

Потім схиляється до мене і шепоче:

— Так що — випробуємо?

— Давай, — кажу я.

Ми нахиляємося і ховаємося під парту. Кукурузо виймає з?за пазухи плоску жерстяну коробочку від цукерок, з якої стирчать різні гвинтики, Шпунтики і дротики. Це винайдене нами механічне пристосування для розстібання гудзиків.