Подорож Досвітнього мандрівника - Льюис Клайв Стейплз (книги без регистрации полные версии txt) 📗
— Але ж це місто або якийсь величезний замок! — закричала Люсі. — Цікаво, чому його збудували на верхівці високої гори?
Вже повернувшись до Англії, вона обговорювала ці пригоди з Едмундом. І — я переконаний — те, до чого вони дійшли, було цілком правдоподібним. Углибині море стає темнішим і холоднішим, а в найглибших і найхолодніших глибинах живуть небезпечні істоти — восьминіг, Морська Змія і Кракен. Морські долини — це місця дикі та небезпечні. Морський Народ думає про свої долини те, що ми думаємо про гори, а про свої гори — те, що ми думаємо про долини. Тепло і спокій панують на височинах (або, як би сказали ми, на мілководді). Безстрашні мисливці й войовники моря вирушають до глибин на навчання й пошуки пригод, але повертаються додому, щоб знайти там мир і спокій, приємність і відраду, спортивні ігри, пісні й танці.
Корабель проплив над містом, але морське дно все ще підіймалось. Тепер під ними було заледве кілька футів води. Дорога кудись зникла. Вони пропливали над чимось, що нагадувало розлогий парк, насаджений яскравими барвистими рослинами. А потім Люсі мало не крикнула від захвату — вона побачила Морських Людей.
Їх було п’ятнадцять або двадцять, і всі вони їхали верхи морськими кіньми — не морськими кониками, що їх можна побачили в музеях, а конях, більших від них самих. «Вочевидь, це якісь шляхетні пани, — подумала Люсі, тому що помітила блиск золота на їхніх чолах і смарагдові та помаранчеві фестони тканини, що розвівалися на течії. А потім…
— А нехай кальмар пожере цих клятих риб! — скрикнула Люсі, бо раптом припливла ціла зграйка маленьких, товстеньких рибок і затулила їй Морських Людей. Раптом вона побачила щось іще цікавіше. Якась невеличка, загрозливого вигляду риба, ніколи до того не бачена, стрімко вистрибнула з води й заметалася на всі боки, клацаючи зубами, а по всьому, знову повернулася вниз з однією товстою рибкою в пащ. А Морські Люди на конях дивилися в гору на все це, зі сміхом перемовляючись. Не встигла ця мисливська рибка повернутися до них зі своєю здобиччю, як з’явилася друга, схожа на неї — і так само напала на зграйку риб. Тепер Люсі була майже впевнена, що її послав — або звільнив — високий Морський Чоловік, що сидів на коні в центрі загону. Перед тим, як відпустити, він немовби притримував рибку в руці чи на передпліччі.
— Хай мене качка копне, якщо це не полювання, — сказала Люсі. — Точніше, соколине полювання. Так, це воно. Вони їдуть кінно з цими дикими рибками на передпліччі так само, як ми, коли були королями й королевами на Кер Паравелі, їздили кінно з соколами на згинах рук… колись давним-давно. А потім вони нацьковують їх на інших риб. Як…
Але раптово вона замовкла, бо сцена змінилася: Морські Люди помітили «Досвітнього Мандрівника». Зграйка риб пурхнула навсібіч, бо тепер самі Морські Люди рушили вгору, аби побачити, що це за великий, чорний предмет затулив їм сонце. Тепер вони вже настільки наблизились до поверхні, що якби знаходились у повітрі, а не у воді, Люсі могла б з ними погомоніти. У строкатій кавалькаді були чоловіки та жінки. Всі носили щось на кшталт діадем, а деякі з них мали на шиї намиста з перлів. Їхні тіла були кольору старої слонової кістки, їхнє волосся було темно-пурпуровим. Король, що перебував у центрі кавалькади (а це без сумніву був саме король), гордо й войовничо поглянув в обличчя Люсі та замахав списом. Те саме зробили і його рицарі. Люсі відчула, що цей морський народець ще ніколи не бачив корабля та людей — бо як він міг їх бачити тут, на морях Кінця Світу, куди не допливав ще жоден корабель?
— На що ти так уважно дивишся? — почувся голос за спиною.
Люсі так захопилась підводним видовищем, що аж підстрибнула від звуку голосу, а коли обернулась, то відчула, що рука, якою вона сперлась об балюстраду, зовсім задерев’яніла. За нею стояли Едмунд і Дрініян.
— Погляньте! — сказала вона.
Вони глянули у воду, але майже одразу Дрініян промовив стишеним голосом:
— Попрошу Ваших Королівських Високостей мерщій відвернутись — отак, спиною до моря. І хай ніхто не здогадається, що ми розмовляємо про щось важливе.
— Чому? Про що мова? — запитала Люсі, повернувшись обличчям до борту.
— За будь-яку ціну не можна допустити, щоб моряки все це побачили, — відповів Дрініян. — Були вже в нас такі, що закохалися в якусь русалку або ж у якесь подібне підводне царство, і вискочили за борт. Я не раз чув про такі речі. Зустріч з цими людьми завжди приносить нещастя.
— Але ж ми їх добре знали, — сказала Люсі. — В давні часи на Кер Паравелі, коли мій брат був Великим Королем. Вони випливали на поверхню і співали під час нашої коронації.
— Гадаю, то був якийсь інший вид Морських Людей, Люсі, - озвався Едмунд. — Вони могли перебувати не тільки під водою, а й у повітрі. Здається, саме ці на таке не здатні. Варто лиш на них поглянути: якби вони тільки могли, то давно б уже випливли з води, щоб напасти на нас. Вони мають дуже войовничий вигляд.
— У кожному разі… - почав Дрініян, але в ту ж мить почулися два різні звуки: плюскіт води та вигук матроса з палуби:
— Людина за бортом!
За мить здійнявся загальний рейвах. Частина моряків поспіхом залізла на рею, щоб згорнути вітрило, решта ж кинулась униз, щоб взятися за весла. Рине, який саме вартував біля стерна, уперся в румпель, щоб розвернути корабель і повернутись на місце, де людина випала за борт. Але тепер усі вже знали, що це була не людина. Це був Ріпічіп.
— Побий грім цю мишу! — закричав Дрініян. — 3 нею більше клопоту, ніж з рештою команди разом узятою. Як тільки на обрії з’являється якась халепа, то він вже готовий у неї втрапити. Його треба закувати в ланцюги… протягнути під кораблем з одного борту до другого… висадити на безлюдному острові… обрізати вуса! Чи хтось бачить цього урвителя?
Втім, усе це не означало, що Дрініян не любить Ріпічіпа. Навпаки, він дуже його любив і саме тому не на жарт злякався, а страх породив злість — так, як мама набагато більше сердиться на вас, коли ви вибіжите на дорогу, ніж на когось іншого. Ніхто, ясна річ, не боявся, що миша піде на дно, бо вона була чудовим пловцем, але Дрініян, Люсі та Едмунд, які знали, що діється під водою, боялися довгих гострих списів у руках Морських Людей.
Не минуло й п’яти хвилин, як «Досвітній Мандрівник» обійшов коло й тепер уже всі чітко бачили на воді чорну плямку, яка була Ріпічіпом. Увесь час він щось піднесено вигукував, але ніхто не міг зрозуміти, що він має на увазі, бо вода заливала йому мордочку.
— Він усе вибовкає, якщо ми не затулимо йому пельку! — зойкнув Дрініян.
Щоб цьому запобігти, він підскочив до борту і сам спустив линву, крикнувши морякам:
— Все гаразд, все в порядку! Повертайтеся на свої місця. Сподіваюсь, я ще здатен витягти мишу без вашої допомоги.
Коли Ріпічіп уже почав дертися по линві (а він робив це не надто швидко, бо просякла водою шерсть обважніла), Дрініян нахилився через борт і прошепотів:
— Мовчи. Ні слова.
Але, коли, стікаючи водою, Ріпічіп стояв на борту, виявилось, що Морські Люди його взагалі не турбують.
— Солодка! — пищав він. — Солодка, солодка!
— Про що ти, чорт забирай, говориш? — перебив його Дрініян. — І не треба обтрушуватись саме на мене.
— Кажу вам, що вода солодка, — сказала миша. — Солодка — а не солона.
Якусь мить ніхто не міг збагнути, чому ця обставина викликає в Ріпічіпа такий захват. І тоді він сам ще раз повторив старе пророцтво:
Лише тепер всі збагнули.
