Гості з греків - Ячейкин Юрий Дмитриевич (читать книги онлайн полностью без сокращений TXT) 📗
Відтоді Перуна й почали називати Змієм-Гориничем, котрий вогнем пожирав жертовних дівчат і бранців і котрого переміг землею грецькою Добриня Микитич…
Що й казати, пісню правдиво складають, тільки трішки надають їй урочистості. Хіба ж не правдиво співають про нього, Іллю Муромця, про те, як засварився було з самим Володимиром, а ласкавий і справедливий князь визнав власну провину? Або коли він уперше з’явився на князівському дворищі з притороченим у мішку до сідла Солов’єм-розбійником?..
Нечутно лине за бортом Славутич, нечутно суне за обрієм курява. Стоїть тихий, погідний день.
Нараз далеко попереду вихопився з якоїсь дніпрової затоки, вкритої кущами і деревами, швидкий галерний корабель. Став непорушно на стрімкіші, носом по течії, підтримуваний на місці ударами весел. Порснув з обох бортів впоперек ріки блідим грецьким вогнем. По Дніпру з чорним димом попливла палаюча нафта.
Ось воно: за обрієм — курява, на воді — вогонь і дим…
— Зняти вітрила! — наказав Ілля Муромець, наказав спокійно і впевнено, ніби усього цього й чекав. — Веслуй до берега! Шукай затоку! Михайле, виглядай зручні береги для волока!..
Розділ 22
ЗМІЙ У ЗАПРЯЖЦІ
— Збагнули, — задоволено мовив Никифор Тавр, смакуючи сушені смокви, нанизані, мов грубезні кульки чоток, на срібну нитку.
Феодор знав, що Никифор Тавр — людина не з лякливих. Однак знав він також, що коли є така можливість, начальник секрети усіляко уникав відкритих сутичок і невтомно вчив цьому важкому мистецтву, важкому, бо воно насамперед вимагало боротьби з самим собою, вимагало задушити власну гідність, забути про лицарську честь, про своїх підлеглих.
Никифор Тавр полюбляв лишатися ніби осторонь, ніби випадковим свідком і спостерігачем прикрих, іноді трагічних подій, котрі він сам викликав, аби не стати невільником на ланцюгу подальших логічних подій. Людина без тіні, що не лишає слідів. Людина непомітна, але всюдисуща. Людина, що бачить невидиме і чує немовлене.
І зараз Никифор Тавр був задоволений, бо русичі не мали на що скаржитися. Галера порснула вогнем? То й що? Це були звиклі військові вправи, але аж ніяк не напад. Хто ж винен, що руські воїни, котрих, до речі скажімо, з галери й не помітили, злякалися й завернули до берега, де саме нагодився печенізький загін? Гірше було б, якби корабель і далі тримав свій курс. Тоді його справді довелося б спалити. Та про це ніхто ніколи не дізнається. Руси й печеніги споконвіку воюють поміж собою. От невеличка галера з грецькими купцями й наскочила випадково на чергову прикордонну сутичку між ними. Грецький вогонь? Так купці якось мусять боронитися від жадібних і диких варварів, для котрих не існує ні законів гостинності, ані державних угод, а тільки потяг до розбою, грабування і кривди! Недарма ж купці володіють мечами, як воїни…
Никифор Тавр звів руку вгору, аби поплескати Феодора по плечу. Чим далі, тим непридатніший робився Феодор для таємних діянь секрети. Надто помітний, одразу впадав в око, одразу запам’ятовувався. За своє цікаве життя, що тримало його серед нових людей і кидало за моря і гори до чужих народів, Никифор Тавр лише двічі бачив таких велетів. Першим був руський воєвода Ілля Муромець, котрий назавжди вкарбувався йому в пам’ять, коли, мов вежа, височів на коні на дворищі князя Володимира; другим — Феодор. Такі лишають по собі слід, бо вражають своєю надприродною статурою. Такі довгий слід по собі лишають, якщо лишаються очі, котрі їх бачили, і язики, котрі могли б про них розповісти…
А шкода, бо хлопець надзвичайно кмітливий, що трапляється рідко. Адже ще античні греки твердили: коли природа наділяє людину ростом, вона обділяє її розумом.
«Зрештою, нічого дивного тут немає, — думав Никифор Тавр, — здоровані не тренують свій мозок у хитрощах, бо почувають себе у фізичній безпеці, а малі — хочуть вони того, чи не хочуть — мусять, інакше вони б не вийшли. Малий Філіпп Македонський винайшов фалангу і завоював Грецію, а його син Александр — півсвіту. Невеличкий і сухий Гай Юлій Цезар все життя гартував своє кволе тіло, аби обійти на чолі легіонів весь відомий тоді світ. Феодор — виняток. Секреті не потрібні винятки: через винятки люди вивчають правила. А тренували мозок Феодора — ми…»
Це були втішні думки, бо начальник секрети знову відчув свою зверхність, бо він не виділявся нічим, розчинявся у гурті, зникав у натовпі. Такі, як він, живуть довго навіть у секреті. Пригадалася йому ще палиця мілетського тирана Фрасібула. Коли його колега по тиранії корінфський деспот Періадр запитав, який найкращий спосіб управління підданими, Фрасібул мовчки узяв палицю, вийшов на поле, де колосилася пшениця, а тоді довго і послідовно збивав колоски, що піднялися вище за інші.
«Що ж, добре і розумно вчинив Фрасібул: високий колос — або пустий, або зайвий…»
— Мій колосе, — мовив він до Феодора, граючи подумки на двозначності слова, — час уже сказати тобі, чого ми тут.
Це було звичне правило начальника секрети — нічого не казати, аж поки не настане час конкретних дій; зайві знання у підлеглих вкорочують їхній вік. Людина повинна не словом, а дією бути причетна до таємниці, мусить стати спільником, вуста якого замкнені можливою карою. Навіщо було б знати Феодорові і про мету їхніх мандрів, якби вони не перехопили сокіл-корабель? Якби не перехопили, зникла б мета. Навіщо знати про те, чого не сталося? Коли ж ніхто нічого не знає, тоді нічого й не було.
Єдине, що досі дозволив собі Никифор Тавр, це ще у гирлі Дніпра наказати Феодорові одягтися у печенізький одяг, аби звикав і почував себе у ньому вільно, хоч вихованець секрети, безумовно, й розумів, що галера вирушила у далеку подорож не для того, щоб він звик до вбрання воїна-степовика. Але не розпитував, мовчки виконав наказ і не скинув незручного для ромея одягу навіть тоді, коли на порогах тягли галеру волоком. Він і зараз був у гостроверхому залізному ковпаці, обшитому знизу двома рудими лисячими хвостами, що зависали на спину, у незграбному вовчому кожусі хутром нагору, грубої, але міцної роботи кольчузі, під якою ще пріла від поту і тому смерділа степовим конем шкіряна сорочка. І при боці висів кривий меч, за халявою чобота з вигнутим вгору носком стирчав нагай. Але блакитні очі, рівний ніс, русяві, ще по-молодому м’які вуса та борідка й тут видавали його з головою.
Так, шкода. Непридатний Феодор для діянь секрети — надто примітний для пильного і сторожкого ока змовників, котрі, зазіхаючи на божественне життя василевса, ладні і так в кожному сторонньому вбачати таємного агента секрети. На щастя, охоронці державної безпеки не лише викривають змови, а ведуть ще й розвідку, знешкоджуючи мимохідь на чужих ланах надто високі колоски, щоб в майбутньому не мати з ними клопоту…
— З цього дня, Феодоре, — мовив Никифор Тавр, — ти — печеніг. Справжній печеніг, бо й житимеш певний час серед степовиків. Отой загін — бачиш на обрії куряву? — твій загін. Сотня вершників, які складають його, слухатимуться тебе, тільки тебе і більше нікого. Куди ти їх поведеш, туди вони її підуть, що накажеш, те її зроблять. Твоє слово для них — слово їхнього кагана. За це щедро плачено золотом.
За обрієм курява згасла. Видно, загін зупинився, чекаючи на свого ватага.
— Ось твій знак, — Никифор Тавр простягнув Феодорові червону стрілу без пір’я на кінці. — Не загуби — тебе впізнають по ньому. Вони ж у відповідь повинні встромити в розщеп біле перо дикого гуся.
Феодор узяв стрілу і дбайливо її сховав.
— Цього разу ти здійсниш найбільше з того, що досі робив для імперії, — вів далі Никифор Тавр, — вперше накреслиш схему, якої досі не існувало і не існує, схему Змійових валів Подніпров’я.
— Змійових валів? — здивовано перепитав Феодор, бо ці прості слова немов тихо освітили якийсь теплий, ще неясний спогад.
— Змійових валів, як їх називають русичі. Ти замислювався колись, Феодоре, над тим, що ось цим таврійським степом йшли навали диких кочовиків із сотнями тисяч воїнів, — готи, гунни, авари, хазари, — котрі повоювали безліч народів. Гунни пройшли по всій Європі, аж до країни франків. Ніхто не міг зупинити їх, слов’яни теж, але на відміну від інших народів вони не були повойовані, а тільки сплачували данину, швидше символічну, аніж обтяжливу. Чому? Тому що кочовики не спроможні були до русів дістатися. Річ у тім, що степовикам однаково важко долати і річку, і глибокий яр — необхідно мостити переправи, щоб по них пройшли їхні важкі вози з суцільними дерев’яними колесами на зріст людини. І от руси з прадавніх часів по всій лінії степу почали копати систему глибочезних і широчезних ярів, котрі захищали їх з боку степу. Мінялися їхні вожді — Бож, Межамир, Лаврита, Мусокій, а ця неймовірна за своїми масштабами праця тривала. І зараз ця оборонна споруда сягає кількасот верств і становить справленій непрохідний лабіринт, таємні проходи в якому знають лише руси. Якщо степовики наважуються ті яри долати, руси непомітно проходять своїм лабіринтом, нападають зненацька і нищать переправи навіть невеличкими загонами. Оце і є так звані Змійові вали.
