Відважні - Воинов Александр Исаевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .TXT) 📗

Темрява уже загусла, вдалині шарив по небу блідий промінь прожектора. Під ногами розповзалася мокра, масна земля. Вітя йшов і йшов. Він поспішав. йому треба — встигнути в Малинівку до того, як туди наскочить загін Геннадія Андрійовича.

Розділ двадцять третій

ДЕРЖИСЬ, МИКОЛКО

Шофер мчав, не розбираючи дороги. Миколка стукався головою об дверцята кабіни, але терпів. Староста лаяв його, погрожував зараз же розстріляти «погане щеня», коли він сам не розкаже, з яким завданням прийшов.

На околиці села машина різко зупинилася. Староста вискочив з неї і зник у цегляному одноповерховому будинку. Одразу ж звідти вийшло двоє дебелих поліцаїв. Вони схопили Миколку за руки й за ноги і потягли у двір. Там його кинули на землю, розв'язали ремені.

— Ну, вставай! — сказав високий поліцай з давно не голеними, оброслими щоками.

Другий довго вовтузився з іржавим замком біля невисоких масивних дверей, що вели у підвал. Нарешті замок клацнув, і поліцай розчинив двері навстіж:

— Ходи!..

Миколка ступив і мимоволі зупинився на порозі. З підвалу війнуло холодом і вогкістю.

— Ходи, тобі кажуть!..

Поліцай грубо штовхнув хлопця в спину, і Миколка, спіткнувшись, покотився вниз по кам'яних сходах. Над головою гучно грюкнули двері, і він опинився в кромішній пітьмі.

Держачись рукою за стіну, Миколка навпомацки рушив уздовж неї, і нарешті в дальньому кутку його коліна наштовхнулися на дерев'яні нари.

Миколка помацав їх і обережно присів, уважно прислухаючись, йому здалося, що поблизу хтось уривчасто дихає.

— Тут є хто-небудь? — запитав він.

Ніхто не озвався. Миколка довго сидів і слухав, затаївши подих. Ні, це тільки причулося. Поруч нікого немає. Лише над головою глухо гупають кроки поліцаїв.

Поступово Миколка заспокоївся. Він приліг на тверді нари, і це видалося йому за велике щастя. Нехай темно, нехай під замком — тільки б ніхто не чіпав: так він знесилів.

Миколка заснув одразу. Йому приснилося: він ганяє голубів у дворі, і вони кружляють в синьому-синьому, сповненому сонця небі. Раптом з даху на стежку плигає батько. Миколка біжить до нього: «Тату!.. Тату!..» Батько стискує його в обіймах…

Хтось безжалісно торсав Миколку:

— Вставай!.. Вставай!..

Миколка розплющив очі і повернувся до гіркої дійсності. Тримаючи в лівій руці гасовий ліхтар, високий поліцай правою цупив його за ноги.

— На допит!..

Надворі вже була глибока ніч, дув холодний вітер, йшов дощ. Вивівши хлопця з підвалу, поліцай наказав йому зупинитися, а сам знову довго вовтузився з замком. Навіщо було зачиняти порожній підвал, він і сам до пуття не знав: таке правило.

Миколка швидко оглянувся: може, рвонути до воріт? Але там манячила постать вартового.

Вікна в будинку завішені, але у вузькі щілини де-не-де пробивається світло. Чути приглушені голоси. «Що вони зі мною робитимуть?» — думає Миколка і, згадавши розлючене обличчя старости, готується до найгіршого.

— Дядечку, куди ви мене ведете? — запитав він поліцая.

— Сам побачиш, — пробурчав поліцай.

Вони піднялися на ґанок і опинилися в темних сінях.

Поліцай штовхнув двері, і яскраве світло засліпило Миколку. Кілька ламп освітлювали невелику кімнату. В кутку за столом сидів той самий чоловік, який схопив Миколку, — кульгавий староста.

Примруживши ліве око, він глумливо дивився на Миколку:

— Іди сюди, щеня! Дай-но я на тебе подивлюся.

Миколка ступив на середину кімнати. Поліцай зупинився в дверях.

— Пане старосто, а мені що накажете робити? — запитав він.

— Іди і пришли чергового. Нехай візьме нагайку і чекає за дверима. Коли треба буде, покличу, — сказав Гордєєв і кивнув Миколці: — Хочеш, щоб я його покликав? Ну? Кажи…

— Н-ні, — пробурмотів Миколка.

— Тоді розказуй, хто тебе на станцію посилав.

— На яку станцію?

Гордєєв схопився:

— Як — на яку станцію! Ти що, прикидатися? Та я тебе зараз!.. Кажи! Ну!..

Миколка заплакав:

— Не ходив я на станцію, дядечку!..

Гордєєв підійшов до нього і схопив за комір:

— Брешеш! Ходив! Тебе солдат пізнав! А хто з кущів гранати кидав? Хто?!

— Не знаю!

— Не знаєш?.. — Староста розмахнувся і вдарив його по потилиці. Миколка відлетів у куток кімнати. — Ось тобі для початку!

Староста обернувся, прочинив двері в сусідню кімнату і крикнув:

— Харитонов!..

— Я тут, пане старосто! — Хрипкуватий старечий голос, що відгукнувся з-за дверей, видався Миколці знайомим.

— Нагайка з тобою?

— Тут.

— Намочи її в скипидарі. Зараз буде робота!..

— Слухаюсь!..

Гордєєв обернувся до Миколки:

— Чув, гадюченя? Зараз ти у мене заговориш… Все скажеш, голубчику!.. — Він присів біля Миколки навпочіпки і несподівано лагідно усміхнувся: — Ну, ну, добре!.. Вставай, вставай. Налякав я тебе! Це так, навмисне! Всякий тут народ ходить. Вставай, не бійся мене. Нічого я тобі не зроблю. — Він знову прочинив двері: — Харитонов!..

— Я тут, пане старосто!..

— Збігай до моєї хазяйки, скажи — курку велів прислати і огірочків… Хліба не забудь!

— Слухаюсь! — покірно мовив знайомий Миколці голос, і в глибині коридору грюкнули вихідні двері.

— Ну от, — сказав староста, і його широке червоне обличчя розпливлося в посмішці, — тепер нас ніхто не буде підслухувати. Сідай-но сюди, поговоримо!..

Миколка встав і насторожено присів на стілець.

Староста дивився з-під волохатих брів, намагаючись зобразити на обличчі м'якість і співчуття.

— Та-ак, — обізвався він після тривалого мовчання, — багато вас, знедолених, зараз по дорогах ходить… Війна!.. Дорослі б'ються, а дітям погибель… І в мене такий, як ти, синок. Володькою звуть… То куди ти йдеш?..

— У Білгород, — промовив Миколка, схлипнувши.

Удар Гордєєва був сильний, і він боляче вдарився плечем об стіну.

— Ага-а, — протягнув Гордєєв. — А хто там у тебе?

— Тітка…

— А батьки де?

— Батька вбили, матір у Німеччину погнали…

— Не погнали, — поправив його Гордєєв, — а послали на роботу… Тобі це зрозуміло?..

Миколка схлипнув і мотнув головою.

— Тобі скільки років? — запитав Гордєєв.

— Тринадцять.

— Прізвище?

— Степанов Костя…

Гордєєв глянув на довідку, відібрану у Миколки, звіряючись по ній з його відповідями.

— Грати б тобі зараз у козаків-розбійників, Костю, а бачиш, в яку ти історію потрапив! У погану історію. І що з тобою робити, просто не знаю… — Він постукав своїми короткими пальцями по краю стола, помугикав і раптом зло примружився: — А твого товариша ми теж піймали!..

— Якого? — Миколка підвів голову, і йому захололо в грудях.

— Того, котрий з кущів гранати кидав… Того й піймали!

— Не знаю я його, — сказав Миколка.

Гордєєв посміхнувся:

— Не знаєш, то знатимеш! Хочеш, я його сюди покличу? Він уже нам в усьому признався… І все про тебе розповів… Ех ти, конспіратор!.. — Він узяв цигарку, запалив. — Розказуй!.. Нічого тобі не буде… Вранці відпущу. Ну, не крийся…

— Нічого я не знаю, дядечку, — тихо сказав Миколка, уперто дивлячись кудись під стіл.

— Не знаєш! — В голосі Гордєєва знову зазвучала погроза. — Подумай, Костю, подумай…

Миколка здригнувся. Староста назвав його Костею. Значить, він бреше, що Вітю піймали і що той в усьому признався. Нічого староста не знає, хитрує, хоче заманити його в пастку.

Він підвів голову і, дивлячись в напружене обличчя Гордєєва, сказав якомога правдивіше:

— От убий мене грім, якщо збрешу! Я йшов один!..

Гордєєв аж підскочив і загорлав:

— Харитонов!..

Зразу ж поріг переступив старий дід з рудими вусами. Миколка впізнав його: це був той самий, до якого він приходив у ліс, щоб зв'язатися з Геннадієм Андрійовичем. Дід похмуро дивився на Миколку, наче бачив його вперше. В руці він міцно стискав нагайку. — Всип йому гарячих! Лупи його, чортового сина, як Сидорову козу!.. Тягни в процедурну!..