Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Оксеник Сергій (читать книги бесплатно .txt) 📗
— А як повбиваєте нас, уже не соромно буде? — затягував час хлопець.
— А чого ж тоді соромитися? — знову жіночим голосом баба Яга почала дратуватися на недоумкуватість Лисого.
— Як чого? — тепер хлопець удав подив. — Діти вас пожаліли, лишили в живих, а ви за це їх повбивали…
Інженер зненацька засміявся. Баба різко обернулася до нього.
— Ти будеш перший, — по-гадючому прошипіла вона.
— Ти, Лесику, зробив неправильний хід, — спокійно, з посмішкою, мовив Інженер. — Для неї ж якраз найстрашнішим і найобразливішим є не те, що її діти перемогли, а те, що пожаліли.
— Як це? — здивувалася Леля. Вона, здається, вперше після того, як сіла на арбалет, виказала якісь почуття.
— Замовкніть!!! — страшно заверещала баба Яга. — Я вас усіх повбиваю! Я вас усіх знищу! Від вас і кісточок не лишиться зараз! Полотно!!!
Лисий перехопив Лелин погляд. Він не міг їй прямо сказати, але сподівався, що по очах його вона прочитає. Схоже, вона зрозуміла його. Повільно підійшла до ліжка, взялася за край простирадла…
— Ну! — вискнула баба Яга.
Дівчинка різко смикнула простирадло вгору, й тієї ж миті Лисий вистрілив, не встигнувши навіть як слід прицілитися. Стріла з глухим ударом увійшла в ліве плече баби Яги. Стара ще кинула в Лелю гадюку, але дівчинка передбачила це. Перед нею було простирадло, в яке ввігнався отруйний зуб. Йому не вистачило якихось двох-трьох вершків до Лелиного живота. Леля випустила з рук простирадло й відскочила від нього. Воно впало на підлогу, накривши гадюку.
Бабі Язі пощастило значно менше.
Вона мимоволі піднесла руку до рани на плечі, якось геть випустивши з пам'яті, що в руці ще лишалася гадюка. І, мабуть, взагалі втратила контроль над плазуном. Або ж на гадюку так подіяла свіжа рана. Та, не вагаючись, увігнала зуб поруч зі стрілою в плече старої, забарвлене в якийсь брунатно-зеленавий колір. Ще дві гадюки впали на підлогу й поплазували до Інженера. Виглядало так, ніби кожна з гадюк знала своє призначення.
Лисий схопив шаблю й кинувся до них. Втім, він ні за що не встиг би, якби Інженер не зробив дуже несподіваного руху: він нахилився вбік і плавно ліг спиною на стіл.
— Не рубай! — крикнув він Лисому, але було пізно.
Удар шаблі розтяв одну з гадюк навпіл. Дві половинки чорними кільцями закрутилися на підлозі. Лисий не міг відвести від них погляду. Потім кільця стишилися й раптом перетворилися на двох таких самих гадюк. Вони розірвали кільця й дружно подивилися на Лисого. Гадюки дивилися спокійно і впевнено, ніби знали, що він нікуди не дінеться. Ну, може ще раз рубонути шаблею. Але це тільки певнішою зробить його кінцеву поразку.
Лисий не міг навіть змигнути. І не те, щоб тіло відмовлялося його слухатися. Просто слухатися було нікого. Він ніби зі сторони спостерігав, як стоїть посеред кімнати, поруч на підлозі корчиться й підвиває баба Яга. На столі сидить сумний Інженер. А між столом і Лисим — три гадюки. Одна з них намагається по ніжці стола здертися нагору, дві інші повільно наближаються до нього, не зводячи з нього очей. І йому це цілком байдуже.
Єдина людина, яку він не бачив, була Леля. Вона щось робила за його спиною, але що саме, він не знав — щось похапливо шурхотіло тканиною, ніби вона вдягалася й збиралася втекти. Втім, Лисого це не обходило. Яке це мало значення? Яке вона мала значення? Тільки ці дві гадюки, тільки вони…
Раптом баба Яга відчайдушно заверещала:
— Ні!!!
Гадюки на мить спинилися й озирнулися на неї. Тієї ж миті щось велике й біле майнуло перед його очима й повільно впало на гадюк.
Тільки тепер він отямився й роззирнувся. Стара істерично голосила — схоже не так від болю, як від розпачу. Вона вже була майже чорного кольору. Розібрати окремі слова з того, що вона викрикувала крізь ридання, було неможливо. Вчепившись їй у плече, на ній ліниво звивалася чорна, ще жива, але якась обм'якла гадюка. Перед Лисим на підлозі лежало простирадло, яким він раніше вкривався. Гадюки під ним не ворушилися. Ще одна змія безуспішно і якось без особливого бажання намагалася здертися догори по ніжці стола. Між Лисим і ліжком лежало ще одне простирадло.
На ліжку був голий старий матрац.
Леля обхопила Лисого руками за шию й заплакала йому в плече.
7. Зруйнований світ
Сльози
Відштовхнути її він не міг. Зрештою, вона щойно врятувала йому життя. Для чого — то інше питання. Першою думкою було: схопити за горло й задушити, поки Інженер сидить на столі, ув'язнений гадюкою, й не може їй допомогти. Що його стримало, Лисий так ніколи й не міг пояснити собі.
Леля тяжко плакала, схлипувала, сльози лилися Лисому за комір, ласкаво лоскотали, а він нічого не міг вдіяти. Тільки подумки перелічував усі підступи, яких йому вдалося зазнати від неї.
Не попередила про кущ, про жаб. Щоправда, потім сама від них і врятувала. Від самого початку змовилася з Інженером, щоб вивідати його таємницю, все влаштувала так, щоб… Далі думки плуталися. Все не сходилося, така нещодавно струнка теорія підступної змови розвалювалася з кожною новою Лелиною сльозинкою. Вона разом з Інженером намагалася отруїти його борщем з казанка!..
Але ж сама той борщ їла. Та й навіщо було його труїти, якщо легше було просто вбити, поки він лежав без свідомості.
Вони не вбили його, бо хотіли вивідати секрет!
Тоді чому намагалися отруїти з казанка?
Лисий згадав, що саме з казанка почалися всі його підозри. Він і тоді знав, що самоварний казанок вони лишили з дітьми в Єгоровому селі. Як могло йому спасти на думку, що таких казанків може бути два?
А чому не може?
Знову й знову хлопець намагався переконати себе, що… І не розумів, у чому ж він себе переконує.
Та всі ці думки дедалі більше плутались і втрачали значення. Натомість усе його єство заповнило одне почуття — сором. Леля вже заспокоїлася, перестала схлипувати, але він не відпускав її, й далі міцно притискав до себе, бо не уявляв, що може сказати, як подивиться їй в очі. Він навіть свої очі заплющив, щоб не бачити Інженера, що й далі, мов дитина, сидів на столі й сумно дивився на них.
А Лисий і з заплющеними очима постійно бачив перед собою Лелю, коли вона зрозуміла, що арбалет під його простирадлом — для неї… Що ж вона думала при цьому? Чи зможе колись вибачити йому? Вона вже нібито вибачила, але ж це була страшна небезпека. Позбулися її — то вона й розплакалася. А притулилася саме до нього, бо до когось же треба було, а Інженер — далеко, на столі. Це вже зовсім було б кумедно — бігти до столу й тулитися, перегнувшись, до сивого дідуся, що більше скидався на беззубе дитя.
Вона переплаче, і тоді все йому згадає. Або не зразу, а колись… Не може не згадати — хіба ж таке забувають?
А сама… Щойно він хотів її вбити, а вона здогадалася накрити гадюк простирадлом — не після того, як його вже вкусили б, а до… Знову врятувала. Він ніколи свою вину не спокутує перед нею…
Нарешті Леля відсторонилася від нього. Лисий розплющив очі й побачив її червоне мокре обличчя близько перед собою. Хотілося виколоти собі безсоромні зенки.
— Ти знову всіх врятував, — тихо мовила Леля.
І тепер розплакався Лисий. Він вирвався з її рук, упав обличчям на подушку, і схлипував, і заливав подушку сльозами.
Поступово плач вщухав, і тоді Лисий відчув, що ліжко прогнулося — хтось сів поруч.
— Хотів розповісти тобі свою історію, — почувся голос Інженера. — Може, тобі зараз і не до мене, але сподіваюся, що ця історія багато що тобі зможе розкрити. Лелю, ти також сідай. Цю нежить потім винесемо. Вона вже нам не загрожує… Це не справжні гадюки, а бабине чаклування. Бачиш до чого доводить злостивість. Сама проти себе начаклувала…Так от… Ніхто не знає, від чого й як почалася чорна хвороба. Спершу й не зрозуміли, що це нова болячка, а не різновид старої чи ускладнення після неї. У людини підвищувалася температура, погіршувався загальний стан, нападала слабкість, два кроки по кімнаті несила пройти… Принаймні у мене це було так. Щоправда, коли я захворів, епідемія уже буяла на повен зріст. Дуже багато людей уже померло. Власне, помирали всі. Я також знав, що мені не вижити, бо не виживав ніхто.
