Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника - Льюис Клайв Стейплз (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .txt) 📗
— Але ж насправді я не впевнений, чи зможу повернутися.
Дядько Ендрю знизав плечима, попрямував до дверей, відімкнув їх, рвучко відчинив і процідив:
— Ну що ж, чудово. Як бажаєш. Спускайся донизу і йди собі обідати. Покинь дівчинку на розтерзання диким звірам. Нехай потопає або вмирає від голоду в Іншому Світі і згине назавжди, якщо ти це допустиш. Мені однаково. Можливо, перед підвечірком зайдеш до місіс Пламмер і поясниш їй, що вона вже ніколи більше не побачить своєї донечки, бо ти злякався одягнути перстень.
— О, — вирвалось у хлопця, — як би я хотів уже зараз бути дорослим, щоб засадити тобі у писок!
Тоді застібнувся на всі ґудзики, глибоко вдихнув і підняв перстень. Далі подумав — і потому завжди так думав, — що інакше вчинити не міг.
Розділ 3. Ліс поміж світами
Дядько Ендрю та його кабінет одразу зникли. На хвильку все довкола скаламутилось. Наступне, що усвідомив Диґорі, було м'яке зеленаве світло, яке падало на нього згори, і повна темінь знизу. Хлопець ніяк не міг збагнути, чи стоїть він на чомусь, чи сидить, а чи лежить. Здавалося, ніщо не торкається до нього. «Я, напевно, у воді, — пробурмотів Диґорі, — або під водою». Тут він злякався, але тієї ж миті відчув, що піднімається догори. Його голова раптом вихопилась на повітря, і він почав видряпуватися на пологий берег невеликої калюжі, порослий густою зеленою травою. Коли хлопець звівся на рівні ноги, то зауважив, що ані не змок, ані не засапався, як того можна було очікувати після перебування під водою. Одяг був цілком сухий. Диґорі стояв на березі невеликої калюжі, що мала не більше десяти футів у діаметрі, посеред лісу. Дерева росли так щільно і були такими густими, що він не зміг побачити жодного клаптика неба. Усе світло довкола було зеленаве, бо пробивалося крізь листя. Там, нагорі, мабуть, світило дуже яскраве сонце, бо це зеленаве світло було насичене і тепле. Це був найтихіший ліс, який тільки можна собі уявити. В ньому не було ні пташок, ні комашок, ні звірів, ані вітру Здавалося, було чути, як ростуть дерева. Та калюжка, з якої щойно вистрибнув Диґорі, не була єдиною. Де лиш сягав зір, усюди рясно виблискували десятки інших. Здавалося, чуєш, як дерева п'ють своїм корінням воду. Цей ліс був дуже живий. Коли згодом Диґорі намагався описати його, то сказав: «Він був розкішний, як сливовий торт».
Найдивніше, що не встиг іще Диґорі роззирнутися як слід довкола, а вже наполовину забув, як потрапив сюди. У кожному разі, він зовсім не думав ні про Поллі, ні про дядька Ендрю, ані навіть про свою маму. Він не чув жодного страху, хвилювання чи зацікавлення. Якби хтось за-питав його: «Звідки ти взявся?» — він, мабуть, відповів би, що був тут завжди. Попри те, що нічого у ньому не змінилося, хлопець зараз почував себе гак, ніби завжди перебував саме тут і ніколи не народжувався. Як розповідав він пізніше, «то не було місце, де трапляються якісь події: дерева собі ростуть, от і все».
Диґорі досить довго вдивлявся у ліс, коли врешті помітив сонну дівчинку, яка лежала горілиць під деревом за декілька кроків од нього. Її очі були заплющені, але не зовсім, немовби вона перебувала поміж сном та явою. Якийсь час він дивився на дівчинку і нічого не казав. Тут вона розплющила очі і її погляд зупинився на хлопцеві. Дівчинка також мовчала. Потім, усе ще уві сні, задоволено промовила:
— Здається, я тебе раніше бачила.
— Мені також так видається, — відповів Диґорі. — Ти вже давно тут?
— О, завжди, — сказала дівчинка. — А взагалі я не знаю… дуже давно.
— І я теж, — мовив Диґорі.
— Ні, ти — ні, - заперечила дівчинка, — адже я щойно бачила, як ти вистрибнув із тієї калюжі.
— Так, можливо, — відповів Диґорі неуважно, — я забув.
Потім вони знову надовго замовкли.
— Слухай, — зненацька запитала дівчинка, — а ми справді колись раніше здибалися? У моїй голові крутиться один спогад… як картинка… про хлопчика і дівчинку, схожих на нас… які жили деінде… і щось там собі робили. Мабуть, то був просто сон.
— По-моєму, я теж бачив схожий сон, — сказав Диґорі. — Про хлопця і дівчинку, які були сусідами… і про якусь подорож поміж балками. Я пригадую, у дівчинки було замурзане личко.
— А ти нічого не переплутав? У моєму сні вимазаний був хлопець.
— Я не пам'ятаю хлопчачого обличчя, — відповів Диґорі, а потім додав:
— Гей! А то що таке?
— О, та це морська свинка, — відповіла дівчинка. Справді, то була вгодована морська свинка, яка щось нюшкувала серед трави. Свинку було перев'язано стрічкою, до кінця якої прив'язано яскравого жовтого персня!
— Поглянь! Поглянь, — закричав Диґорі, — перстень! Подивися: у тебе на пальці такий самий! І в мене теж!
Тепер дівчинка сіла, на її обличчі врешті з'явилося якесь зацікавлення. Діти пильно вдивлялися одне в одного, намагаючись пригадати, а потім одночасно вигукнули: «Містер Кеттерлі!» та «дядько Ендрю!» Тепер вони знали, хто вони такі, і почали пригадувати всю історію. Після кількох хвилин жвавої розмови все було з'ясовано. Диґорі розповів, яким мерзотником виявився дядько Ендрю.
— Що ми будемо тепер робити? — запитала Поллі. — Візьмемо морську свинку і майнемо додому?
— Ну, це не горить, — широко позіхнув Диґорі.
— А я вважаю, що горить, — заперечила дівчинка. — Це місце таке тихе, таке сонливе. Ти майже спиш. Якщо ми раз поступимося, то залишиться тільки лягти і поринути у вічну дрімоту.
— Тут так до-обре, — протягнув Диґорі, широко позіхаючи.
— Я знаю, — сказала Поллі, — але нам необхідно повертатися.
Вона підвелася і почала обережно підступатися до морської свинки. А потім раптом передумала.
— Може, ліпше залишити її тут? — запитала. — Поглянь, яка вона тут щаслива. А твій дядько тільки знущатиметься з неї, якщо ми візьмемо її зі собою додому.
— Дійсно, так і буде, — відповів Диґорі. — Згадай лишень, як він повівся з нами. До речі, а як ми повернемося додому?
— Стрибнемо назад у калюжу, гадаю.
Вони підійшли до краю калюжі і стали поруч, вдивляючись у спокійне плесо води. Вода відбивала рясне зелене гілля, і це справляло враження, що калюжа дуже глибока.
— Ми не маємо купальників, — несміливо пробурмотіла Поллі.
— В цьому не виникне потреби, дурненька, — заспокоїв її Диґорі. — Ми стрибнемо туди в одязі. Хіба не пригадуєш, що коли ти опинилася тут, то одяг твій не був мокрий?
— Ти вмієш плавати?
— Трохи. А ти?
— Гм… не дуже.
— Я думаю, що нам не доведеться плисти, — сказав Диґорі. — Адже ми хочемо пірнути, правда?
Думка про стрибок у ту калюжу нікому з них особливо не припала до смаку, проте вони не зізналися у цьому одне перед одним. Діти взялися за руки, полічили: «Раз… два… три… пішли!» — і стрибнули. То був великий стрибок, і тому вони, звичайно, заплющили очі, а коли розплющили, то виявили, що стоять, тримаючись за руки, в тому ж зеленому лісі посеред тієї ж калюжі, що ледь доходила їм до кісточок. Діти похапцем вистрибнули на сухий берег.
— Що ж, до біди, не так? — сполохано спитала Поллі, але не аж так перепуджено, як Ви собі уявили, бо в тому лісі було важко чутися справді наляканим. Той ліс був надзвичайно мирним.
— О, я знаю! — вигукнув Диґорі. — Ясно, що так не вийде. Ми все ще носимо жовті перстені. Ти ж знаєш, що вони призначені для подорожі сюди. А додому нас повернуть зелені. Ми мусимо замінити перстені. В тебе є кишені? Добре. Поклади жовтого персня до лівої кишені. Я маю два зелених. Один — для тебе.
Вони натягнули зелені перстені і знову повернулися до калюжі. Але перед тим як знову стрибнути, Диґорі раптом голосно зітхнув: «О-ох!»
— Що сталося? — здивувалася Поллі.
— Щойно мені спала така гарна думка, — відповів хлопець. — Як гадаєш, що то за калюжі?
— А ти як думаєш?
— А те, що коли ми можемо повернутися у свій світ через цю калюжу, то чому б не потрапити деінде, стрибнувши в іншу калабаньку? Напевно, кожна з них ховає у собі інший світ.
