Острів тисячі самоцвітів - Пашек Мірко (бесплатная библиотека электронных книг .txt) 📗
— Заткни пельку! — вискнув Бандала. Він не вірив, що спів міг привабити акулу чи дужче розлютити її, але йому не до шмиги було оце безглузде хизування Тікірі. — Веслуй краще!
Тікірі справді замовк, бо йому зайняло дух. Хлопці попливли прудкіше…
Нараз обидва закам'яніли: перед ними, веслом дістати можна, вигулькнув трикутний плавець, наче хотів заступити їм дорогу.
— Чортяка! — затнувся Бандала. — Тутки! Чекала-таки!
Тікірі заціпило. Горло йому здушило. Очі перепуджено стежили за плавцем, що дугою сунув до лівого боку човна, туди, де плив балансир…
Авжеж, акула була тут, ба навіть чекала на них! Ось вона дісталась до балансира, але не зупинилася там — відчувала, мабуть, що не це головна частина човна. Гострий плавець рушив далі, розтинаючи гладінь без жодної хвильки, гейби ніж… Щойно була вона за спиною… а тепер ось підпливла до правого боку, закінчуючи коло. А за мить побачили хлопці свого ворога ще виразніше, ніж уранці.
Величезне синювате тіло, як сталева сигара, з двома очицями та двома жовто-чорними рибками-лоцманами, що пливли обабіч пащеки.
— Ох! — схлипнув Бандала. — Це ти винен! Якби хоч тут був дядько!..
— Що б він зарадив? — видихнув Тікірі. — Нічого. Сиди тихо!
Але Бандала його не послухав.
— Вікрено! — заволав. — Вікрено!
Раптом акула зникла десь під човном.
— Бач, злякалася мене! — заверещав Тікірі. — Вже не вернеться. А як вернеться, то чахну її веслом по писку, штрикну… Отак! — він глибоко занурив весло. Несподівано вода завирувала, човен захитався, щось смикнуло руки Тікірі, а коли він у жасі швидко звів їх, то побачив знівечене весло. Від дерев'яного диска, що його сінгальські рибалки примоцовують до тички, зостався дерев'яний серп: решта зникла в пащеці акули. Так, ніби якийсь велет уп'явся зубами в млинець або здобну булку й відшматував добрячу партику.
Дві, три секунди сиділи хлопці німі. Тікірі тримав руку з веслом угорі, Бандала вхопився за борт човна, але відразу ж, мов обпечений, відсмикнув руку й притис до грудей, ніби хотів сховати її від того страховиська, яке хапало все, що тільки мигне перед його очима.
Але потвора більше не показувалася. Може, їй припало не до смаку дерево, може, подумала, що і вміст човна такий само нестравний… а може, їй просто обридло бавитися з ними. Хтозна. Ще мить хлопці чекали, перш ніж зважилися рушити. А тоді погнали човна так, як тільки можна було зі спотвореним веслом Тікірі. Відлягло їм лише тоді, коли зачули шум прибою на знайомому, чудовому, безпечному узбережжі.
— Гей, ти, кухарю! — горлав Бандала. — Яку маєш у руці жалюгідну копистку! — гиготів, аж голос йому уривався.
— Це не копистка! — вищав Тікірі переможно. — Це — грізна зброя.
Захромив її акулі до писка, потримав, а тоді як шарпонув! Таку маю силу!
— Ха-ха-ха! — реготався Бандала. — Ти прохромив акулу?
Пхнув весло до води, та й по всьому.
Однак він мусив визнати, що Тікірі весла таки не випустив — хай навіть з жаху.
Сховали човен на його місці в бамбуковій гущавині біля гирла річки, а весло Тікірі одніс додому, тішачись думкою, що це доказ його величезної сили й доблесного вчинку; безумовно, іще й через те, що інакше Вікрена одразу ж довідався б, що з човном приключилось. А так він уважатиме, що весло попливло чи хтось його позичив.
Дорогою додому хлопці здалеку забачили на веранді Жожо Ліндсея. Той нудився і своїм звичаєм стьобав довгим бамбуковим прутом, збивав зі стелі павуків та ящірок, стрибав за ними туди й сюди. Мав на собі білі штани, білу сорочку, на голові бриль із широкими крисами, з-під яких виглядала шпичка веснянкуватого носа. Скидався на якогось чужоземного метелика, білого англійського метелика, бо в Англії геть усе біле, навіть з неба пада білий дощ, як розповідав колись сер Ліндсей.
Допіру Жожо загледів хлопців, облишив своїх ящірок і до них бігцем.
— Де були?
— Вгадай, — буркнув Бандала.
Авжеж, скажи Жожо, що та як, — ураз роздзвонить.
Але Жожо вже помітив фатальне весло й тягнув його з руки Тікірі.
— Що ви з оцим веслом робили? Хто його вкусив? Леопард?
— Пхе, леопард! — з погордою сплюнув Тікірі. — Щось гірше!
— Брешеш! Нічого гіршого нема! — роздратовано сказав Жожо. Пан Ліндсей багато разів даремно чатував у джунглях на леопарда-людожера, що загрожував селу, і Жожо був переконаний: істота, яка зважиться чинити опір його батькові, має бути справжнім дияволом. — Леопард має силу-силенну страшних зубів.
— Але він легкодухий, — збрехав Тікірі, і Жожо мить розгублено супив брови. Не йнялося йому віри, що звір, котрого боявся кожен, легкодухий, але, з іншого боку, це переконливо пояснювало, чому пан Ліндсей повернувся з джунглів з порожніми руками: леопард злякався тата і дав драла.
— Ми випадково билися з акулою, — похвалився пихато Тікірі, дарма що Бандала застережно моргав йому. — Тобто я бився! Хотіла нас ізжерти вкупі з човном, роззявляла вже пащеку, але я їй ухромив туди весло з такою жахливою силою, що вона лишень зарохкала.
Жожо вирячив бляклі свої очі спершу на весло, потім на Тікірі, а тоді на Бандалу, котрому не лишалося нічого більше, як потвердити, що така пригода сталась, і доповнити її всіма подробицями.
— Гм, — промовив нарешті Жожо, — але хтозна, чи все це правда! Розказуєте мені якусь дурну баєчку. Ви самі на острівець не зважились би ані за…
— Що?! — вигукнув Тікірі. — То поїдь іншим разом з нами й побачиш!..
— Коли? — жадібно урвав його Жожо. Ніколи ще не був він на острівці, хоча мріяв про це давно. — Завтра?
— Завтра не випадає, — відказав Бандала замість Тікірі. — Не раніше як за тиждень, коли не буде Вікрени.
Жожо спохмурнів.
— Гаразд. Але слово!
— Слово! — проголосив урочисто Тікірі.
Бандала не мовив нічого. Він потяг Тікірі за собою, щасливий, що одговорив Жожо і відклав затію. За тиждень Жожо може забути про розмову, і тим усе скінчиться. Жожо загалом гарний хлопчина, але занадто вже малий. Ану ж із ним щось скоїться…
Не хотів навіть уявити собі.
— Але нікому анічичирк! — ще крикнув Бандала через плече. — Чуєш, Жожо! Інакше з того не буде нічого!
— Авжеж!
— Ти дурень! — напався Бандала на Тікірі, допіру вони відійшли. — Хіба ми його можемо взяти без дозволу? А в кого ти питатимеш дозволу? В пані Ліндсей? Ото закинь несло, мовчи та диш! Одразу видно, що ти не їв ігуанячого язика.
Тікірі перекинув весло через плече і не відказав нічого. Він уже охолов і розумів, що Бандала має рацію.
— Ну що ж, — буркнув насамкінець. — Ми ж його ще нікуди не взяли. Але мовчати я не міг. Хай знає, на що ми здатні!
Більше про це не говорили. Тікірі сховав у кущах весло, і обидва подалися додому, певні, що витівка їхня скінчилася щасливо і що це була найбільша і найризикованіша пригода їхнього життя.
І щодо першого, і щодо другого вони помилялися.
По-перше, не мав Жожо більшої насолоди як розповідати кожному зустрічному, що незабаром попливе битися з акулою, мовляв, човен нарихтований, компаньйони є.
По-друге (й головне): порівняно з тим, що Бандалу й Тікірі чекало подальшими тижнями, місяцями й роками, пригода з голубою акулою була смішна дрібничка.
Кобра
Того ж вечора служка індіянка донесла пані Ліндсей, що панич говорить про акулу. Та пополотніла й вибігла на веранду, де в очеретяній качалці лежав сер Ліндсей, спершись ногами об поруччя. Досить було кількох слів, аби зблід і він.
— Тіссо! — гукнув. — Приведи-но панича!
Міг би покликати набагато тихіше, бо Тісса, Бандалин батько, на млі ока виріс за качалкою, ладен узяти й нести її за паном, куди тому закортить: перед будинок чи в сад.
І хвилини не минуло, як Жожо стояв віч-на-віч зі своїм батьком, тямлячи, що справи кепські.
— Що це ти плещеш про акул?
Жожо почав викручуватися:
— Нічого. Брехав.
