Мільйонери з порожніми кишенями - Берна Поль (книги онлайн без регистрации txt) 📗
Мосьє Аморетті недбало стенув плечима..
— Ну, тоді я умиваю руки.
Могікани обурено загомоніли.
Шарлюн протиснувся наперед і став між Кадюсом та Сезарін. Він був на цілу голову вищий за них.
— Скільки ж заправить мосьє Кастеран? — спитав він голосно й дзвінко.
— Ще цього палія тут бракувало! — гарикнув, спалахнувши, мосьє Аморетті.— Замовч, шмаркачу! А то я заткну тобі пельку твоєю дудкою…
І пузань шарпнувся, наміряючись провчити зухвальця. Та Шарлюн тільки того й чекав — він рвонувся й гайнув навтіки, дмухаючи, як несамовитий, у дудку. Мосьє Аморетті погнався був слідом і зопалу пробіг метрів із сто, не вважаючи на одностайний регіт, що ним зустрінуто це цікаве змагання, але зрештою йому довелося скласти зброю. Мить — і він умчав з пожарища на пожежному джипові.
Шарлюн відшукав Міке з «собаками» на круглій галявині. Він продудів раз і другий — з ближньої алеї вигулькнула решта ватаги. По двох годинах ловів та мотанини на пожарищі всі вони геть потомилися, але доконче треба було обговорити всі події…
— В чому ж річ? Звідкіля взявся вогонь? — спитав Смішко. — Це діло ми повинні вияснити.
— Ви часом не бачили в гаю кого-небудь чужого? — запитав Шарлюн у «собак» — адже вони перші вгледіли вогняні омахи.
Та жоден з них не примітив у зарослях нічого підозрілого. Втім, Міке завагалася.
— Скільки нас було, коли ми почали гонитву? — спитала вона.
— Одинадцятеро, як і завше! — здивовано відказав Шарлюн. — Опецьок Дуду — страхополох; він з нами не ходить відтоді, як Шпиндель зжував у нього капелюха…
Міке засміялась з усіма, а тоді повела далі:
— Нас було повсякчас шестеро, я й «собаки» — попереду. Шарлюн біг із Норін, Зозуликом, Розет та Смішком — уп'ятьох. Стривай! Одну мить мені здалося, наче вас було шестеро!
— Коли саме?
— Як ми лізли до каземату. З вами був ще хтось, він біг позаду. Це мене вразило. Перегодом я обернулась — аж вас знов п'ятеро. Той уже зник…
— Може, якийсь хлопчина з пляжу, — сказав Смішко.
— Як він був зодягнений? — допитувався Шарлюн.
Міке поміркувала хвильку.
— Хіба здалеку роздивишся? Здається, шорти й сорочка, як усі тут ходять…
Вона видимо дещо замовчувала, але ніхто того не завважив, — всі охоче пристали на Смішкову думку. А Шарлюнові вже крутився в голові новий прецікавий задум.
— Мені щойно сяйнула грандіозна ідея, — мовив він раптом, і очі йому заблищали. — Гран-ді-оз-на!
Це слово в нього завше знаменувало якусь справді незвичайну вигадку. Всі зажадали пояснень. Та хлопець таємниче відмовив:
— Ні, зараз я вам нічого не скажу! Але знайте: ця нова справа куди захватніша, аніж лови з гончаками. Проте вона куди й клопітніша… Ну то як, усі згодні до неї взятися?
На це запитання могла бути лише одна відповідь.
— До речі, де Шпиндель? — похопився Зозулик.
І справді, здурілого віслюка треба було б відшукати. Тож Шарлюн вирядив Сандрін та Смішка, доручивши їм обійти увесь гай і узлісся.
А тим часом мадмуазель Блан стояла біля вікна свого бунгало і з утіхою дивилася на цей квітник русих та чорнявих голів, між якими палала одна руда чуприна. З усіх шістдесяти її учнів найдужче вона любила Шарлюна та його завзятих друзів. Любила їх тому, що всі одинадцятеро аж іскрилися життєвою енергією, яку вона цінувала понад усе. Вони ніколи й ніде не сиділи склавши руки. Звісно, клопоту з ними вона мала по самі вінця: поза домівкою ці діти, полишені на самих себе, могли заблукати й звернути на слизьку стежку. Але мадмуазель Блан втручалася завше вчасно, і то так обережно, що вони зовсім того не помічали. Вона ніколи не картала цих бісенят і не спиняла лету їхньої буйної фантазії. Слухаючи їх, вона тільки всміхалася. І усмішка та промовляла: розважайтеся собі на здоров'я, аби ви тільки мали перед собою шляхетну й добру мету.
Сандрін та Смішко повернулися за півгодини й радісно сповістили, що Шпиндель потрюхикав на мосьє Мазетове дворище; він був ніби трохи пригнічений, але загалом йому все те зійшло, очевидячки, як вода з гуски.
— Навіть кінчика хвоста не обпалив! — захоплено вигукнув Смішко.
День схилявся до вечора, затока повивалася тінями.
— Ходімо до хатин, — сказала Міке. — Хоч трохи поможемо могіканам.
— Саме до часу туди нам ходити! — посміхнувся Шарлюн. — Вони як угледять наші чорні мармизи, зразу знімуть галас, що то ми підпалили хащі! Проте ми могли б помогти могіканам у інший спосіб…
Він суворо глянув на приятелів і простяг одкриту долоню:
— Вивертайте кишені!
Наказ був виконаний незагайно — вони здавна мали за звичай складати всі свої кошти докупи. Шарлюн вийняв сто франків, Сандрін та Смішко — теж по сто, Міке — п'ятдесят, Тітен-солодкі-очка, син бакалійника, найзаможніший поміж усіх, витяг чотири монети по п'ятдесят франків. Фріске дав сто су, Рудик — стільки ж.
— В мене є п'ятдесят франків, — несміло сказала Норін, — але я мушу купити хліба, як вертатиму додому.
Гроші їй зоставлено. У Розет не було нічого, у Янгола — й поготів. Ощадливий Зозулик, котрого дехто називав скнарою, спробував був ухилитися:
— В мене є сто франків, — мовив він, — але мені їх треба…
— Давай їх сюди! — невблаганно урвав Шарлюн.
Всі мовчки дивились, як він лічить гроші. Ніхто, навіть Міке, і на догад не мали, до чого воно йдеться.
— П'ятсот шістдесят франків! — проказав зрештою Шарлюн засмучено. — Отож ми всі гуртом коштуємо лише п'ятсот шістдесят франків. Цих грошей ледве стало б на кіло яловичини! Яка мізерія!
— Та й то не найкращої! — захихотів завше легковажний Фріске.
Син аптекаря Жімона, Фріске вважався найздібнішим серед усіх місцевих учнів, але в школі посідав лише друге місце, бо перше ще рік тому виборов Філіп Віаль, хлопець з незрадною пам'яттю й надзвичайними здібностями, які вражали навіть мадмуазель Блан.
Шарлюн глянув на жартуна зизим оком:
— Чи ти ба, як йому смішно! Він скорий визбирати двісті п'ятірок за тиждень, а як ідеться про добродійну справу, то королівським жестом простягає нещасні сто су! Ні, далі так діло не піде…
— Навіщо ми складаємо гроші? — спитав Зозулик.
Ніби й не чуючи його, Шарлюн повів далі, вже спокійніше:
— Певна річ, на світі є сила-силенна способів заробити великі гроші—звісно, коли за це діло гарненько взятися! Коли ж ми вважатимемо це за гру, то нічого в нас не вийде — шкода й праці! В кожному разі впорати це діло було б куди цікавіше, аніж без кінця гонити бідолаху-віслюка, котрий ніколи не дасться спійматися.
— Але навіщо нам стільки грошей? — з цікавістю спитав Янгол.
Це саме питання було на вустах у всіх. Жоден із дітей ніколи не був ласий до грошей — багатші й бідніші, вони просто не надавали їм ніякого значення. Але Шарлюн завагався: йому не хотілося відкривати зразу всі карти.
— Ми не маємо права втручатись до справ дорослих, — озвався він перегодом. — Але чому б не помогти тому, хто потребує допомоги — звісно, хто на неї заслуговує. От якби Шпиндель, бува, здурів і кинувся б на котрогось із наших малих — Норін або Янгола… Як би ми повелися?
— Кинулись би на нього з ломаками! — гукнув Фріске.
— Ми маємо вчинити щось подібне, тільки на інший штиб. Мосьє Аморетті не відчепиться од могікан. Він, ясна річ, багато за пас дужчий, але, може б, нам і вдалося утерти йому носа…
— Як-то? — загукала ватага.
— Здобувши грошей для тих, хто їх не має — он як!
— А скільки ж треба тих грошей? — спитала Міке.
Шарлюн замислено надув щоки:
— Грошей треба чимало. Завтра я підрахую й скажу вам точно…
— Бридня! — стенув плечима Фріске. — Коли б ми навіть обійшли догори ногами цілу округу — здобули б хіба три дулі.
— Ми вже маємо п'ятсот шістдесят франків, — заперечив Смішко. — А це ж тільки початок!
— То гра вже почалася? — спитався Янгол: поки що його вабив не сам величний задум, а ті розваги, що їх він передвіщав.
