Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич (прочитать книгу TXT) 📗
Хiба втерпиш, коли всi-спiвають! I ми з Явою («А, все одно не почують у такому хорi!») затягли на все горло:
Ех, хороше! Як спiваєш у хорi, то здається, нiби саме завдяки тобi так гарно i злагоджено виходить.
I раптом… Ми так захопились, що навiть не вiдчули того моменту, коли всi враз припинили спiв. Як потiм з'ясувалося, у цей час машина проїздила пiд вербою, що звiсила над шосе свої вiти. Всi в кузовi попригинались, i пiсня вмить увiрвалася. А ми ж були пiд стiльцями, i ми ж не знали цього… I ми продовжували тягнути, як два баранцi:
I сердите вчительчине: «Ану, вилазьте!» — було для нас, як грiм з ясного неба.
Скуйовдженi й пожмаканi вилiзли ми з-пiд стiльцiв.
— Ех ви! — презирливо сказала Галина Сидорiвна. — Я думала, що ви хоч благороднi хлопцi. А ви «зайцями», обдуривши мене… Як… як шпигуни якiсь, фу!
Я побачив, як сiпнувся, аж пiдскочив Ява. Та й у мене все усерединi попереверталося догори дригом. Нас! Нас назвать шпигунами! Нас, якi… Ех!
— Да, нехарашо, ученики. Обманювать не можна, — сказав Бурмило.
«Подаруночок вiд нiмцiв… Якiсть бронебiйна!..» Ми з Явою так глянули на нього, що якби можна було поглядом спалити людину, то вiд Бурмила лишилася б тiльки жменька попелу. Точно!
— Вас треба було б негайно одвезти назад додому або ж висадити прямо тут, у полi, — сказала Галина Сидорiвна. — Я не зроблю цього тiльки тому, що ми вiд'їхали вже тридцять кiлометрiв i не маємо права затримуватися. Ви поїдете з нами. Але знайте — весь колектив зневажає i засуджує вас за негiдну поведiнку.
Ми звели очi — колектив дивився на нас весело й усмiхнене. У колективу був гарний настрiй.
Колектив хотiв спiвати.
Ми опустили голови i сказали:
— Ми бiльше не будемо…
Колектив посунувся, i ми сiли. I одразу, як по командi, в небо знову злетiла пiсня:
Ми з Явою намагалися перекричати всiх — так старалися.
Довго ми їхали — геть усi пiснi, якi знали, проспiвали по кiлька разiв. Тричi зупинялися їсти.
Аж от нарештi довжелезний мiст через широченний Днiпро. А по той бiк — високий берег, i дзвiниця виблискує золотою банею на горi, а поряд ще золотi банi купчаться — лавра, а за нею стирчить у небо величезна телевiзiйна вишка, i громадяться, налiзаючи один на одного, будинки — великi, багатоповерховi… Київ! Приїхали.
Гарне мiсто Київ! Гарнiше вiд Пирятина, вiд Крижополя, вiд Жмеринки — вiд усiх мiст, якi я бачив.
Столиця!
— Значить, так, — говорить Галина Сидорiвна. — Машину ми залишаємо бiля Палацу пiонерiв i одразу на метро. •Згода?
— Гурря-а-а! — закричали всi. Цiлу останню чверть у нашому п'ятому «Б» тiльки й балачок було що про метро. Чомусь з усiх київських див нас найбiльше цiкавило метро.
А тепер усi враз збуджено загомонiли: «метро», «метра», «метром», «на метрi»…
Усi, крiм мене i Яви. Ми стурбовано перезиралися. Адже нам треба було обов'язково простежити, що куплятимуть у Києвi Книш i Бурмило. Заради цього ми ладнi були на будьякi жертви. Але… — невже ми не побачимо метро через них?
Та коли ми пiд'їхали до Палацу пiонерiв i злiзли з машини i Галина Сидорiвна засокорiла, гуртуючи нас навколо себе: «Дивiться, щоб нiхто не залишився, щоб нiхто не загубився!» — Книш, пiдiйшовши до неї, сказав:
— Ми теж з вами на метро. На Хрещатик хочем з'їздить. Краму купить деякого…
Я пхнув Яву лiктем пiд бiк — порядок! Гусячим табунцем почалапали ми вулицею. I от — метро. Ну, я вам скажу, це шту-у-ка! Казка! Наукова фантастика!
Голубi поїзди мчать у тунелi швидше за вiтер. У пiдземних залах свiтлiше, нiж удень на вигонi. Кожна станцiя мов театр.
Та найголовнiше — ескалатори, отi чудеснi сходи. А втiм, хiба можна сказати — сходи? Звичайнi сходи стоять, i ти по них сунешся. А тут навпаки — ти стоїш, а сходи сунуться.
Ми з Явою як ступили на ескалатор, так аж поприсiдали вiд захоплення. Оце да! Пiднiмаєшся по сходах угору, опускаєшся вниз i жодною ногою навiть не дригнеш. Навiть можеш одну ногу догори задерти або сiсти можеш навiть — i все одно сунешся.
Нам би таку драбину на горище, де мати сушню ховав. Або на ту гору, з якої ми взимку на санчатах з'їжджаємо. Прекрасна штука ескалатор!
От якби завжди можна було стежити за рiзними пiдозрiлими шпигунами у метро на ескалаторi! Дуж-же зручно i приємно! Стоїш собi i тiльки — зирк! — нищечком скоса. I нiкуди вiн, голубчичок, не дiнеться вiд тебе, нiкуди вбiк не шугоне, бо внизу сидить така собi тьотя i дивиться i весь час говорить у радiо: «Граждане пасажири! Бiгти по ескалатору не дозволяється! Сiдати не дозволяється! Ставити речi не дозволяється!..»
Доїхали ми гарненько донизу, сiли у голубий поїзд. «Наступна станцiя — Хрещатик!» — буркотнув хтось по радiо. Дверi — клац.
Гур-гур — поїхали. Бачимо, Книш i Бурмило бiля дверей туляться. Ми й собi — до дверей, тiльки до iнших (для конспiрацiї). Не встигли опам'ятатися — стоп! Дверi розчинилися — станцiя «Хрещатик». Ми у дверi — шмиг) Дверi за нами — клац! I нашi всi тiльки мелькнули у вiкнi. Нiхто й помiтити не встиг, як ми вискочили. Там усе це на зупинках робиться блискавично — не то що в поїздi або на пароплавi.
I от ми уже назирцi, ховаючись мiж людей, за Книшем i Бурмилом. Вихопилися вони з метро на Хрещатик, перейшли на той бiк, пiрнули у пiдземний перехiд, вийшли з переходу i прямо у магазин «Динамо». Ми — за ними. Сховалися за здоровеннецький, аж до стелi, снiп iз бамбукових вудлищ, причаїлись, зиримо.
Пiдiйшли Кпиш iз Бурмилом до прилавка. Тупцяються не рiшуче. Бурмило схилив голову i одним оком, як ворона в кiстку, зазирає на полицю.
— Давай, — пiдштовхує Книш лiктем Бурмила.
— Ти давай, — смикнув плечем Бурмило.
— Нi — ти! На тебе ж купляти, — наполягає Книш.
— От, їй-богу! Яка разниця i — знову смикнув плечем Бурмило, хукнув, а тодi до продавщицi, тицьнувши пальцем на якусь полицю: — Дайте менi, пожалуста, оте-го.
