Чарiвнi окуляри - Нестайко Всеволод Зиновьевич (книги бесплатно полные версии TXT) 📗
Оте «панове» мене насторожило. «Ой, здається, це вона — Маргарита Степанівна! П'єсу грає!» — майнула думка. Я глянув на Ромку — по-моєму, він теж про це подумав.
— Ми... хотіли подякувати за шоколадки, — сказав Ромка.
— Неправда! Неправда! — вигукнула двірничка. — Ану подивіться мені в очі!
— Так... так у вас же ж темні окуляри! — сказав Ромка.
— О! Вас цікавлять окуляри! — вигукнула двірничка. Ми з Ромкою перезирнулися, — авжеж, схоже, що це вона.
— Маргарито Степанівно, це ж ви?! — спитав Ромка, пильно вдивляючись у неї.
І раптом двірничка войовничо змахнула мітлою і заспівала:
— Двірничка я! Двірничка я! Двірничка!
Ядвіга Станіславівна Ягодська!
Ядвіга я! Скорочено — Яга!
Ніс гачкуватий, костяна нога...
Сусіди кажуть: я — Баба Яга!
Вдень мітлою підмітаю,
А вночі на ній літаю...
Неправда це! Неправда це! Ага!
Не Баба я, не Баба я Яга!
Двірничка я! Двірничка я! Двірничка!
Ну, може, трохи-трохи чарівничка
Ядвіга Станіславівна Ягодська!..
— Маргарито Степанівно, ну це ж ви! — вигукнув Ромка.
— Ви ж і тоді співали! — підхопив я. — Ви дуже переконливо зіграли роль Ядвіги Станіславівни.
— Ох, не дратуйте мене! — розсердилася Ядвіга Станіславівна. — Ніяка я не артистка! І не подякувати ви прийшли за шоколадки, а по чарівні окуляри прийшли!.. Як скажете правду, може, я вам допоможу.
Ми з Ромкою знову перезирнулися, — може, й справді, у цьому дворі живе не одна, а дві чарівниці...
— Ну... ну, правда, — зітхнув Ромка.
— А як ви можете нам допомогти? — спитав я.
— Чарівні окуляри подарую! Кожному!
У мене аж дух перехопило:
— Серйозно?!
— Я ж сказала — чарівничка я! Ходімте!
— Куди? — прохопився Ромка.
— Не закудикуй!
І двірничка-чарівничка повела нас у підвал, трохи схожий на підвал нашого будинку. Тільки там не було комірчин для мешканців. Вона завела нас у якусь невелику кімнату, зовсім порожню — тільки в кутку стояли відро і швабра. Двірничка нахилилася, дістала з відра дві пари окулярів і простягнула нам:
— Будь ласка!
— А чого вони темні? — здивовано спитав Ромка.
— А хто сказав, що чарівні окуляри мусять бути світлими? — здвигнула плечима Ядвіга Станіславівна.
— Ну... раніше ж були світлими, — сказав я.
— То було раніше, а це тепер!.. Або беріть, або йдіть звідси! — сердито мовила двірничка.
Ми взяли окуляри і надягли. І враз перед очима стало темно, як у горобину ніч.
— Їжачку! Ти щось бачиш? — спитав Ромка.
— Нічогісінько! А ти? — спитав я.
— І я! Абсолютно! — сказав Ромка.
— Ото, щоб не були такими розумними! — почувся голос Ядвіги Станіславівни. — Посидьте у темряві й подумайте над своєю поведінкою! Гуд бай! Ха-ха-ха!
Сміх двірнички-чарівнички почав віддалятися і вщух — видно, вона пішла з підвалу.
Я спробував зняти чорні окуляри, але вони наче приросли до перенісся й до вух.
— Ой, їжачку! Я не можу зняти окуляри! — вигукнув Ромка.
— І я! — сказав я. — Давай навпомацки вибиратися з підвалу!
— Давай! — сказав Ромка. І через якусь хвилину мовив:
— Слухай, я не можу намацати дверей!
— І я!
— Давай мацати стіни — я ліворуч, ти праворуч! — сказав Ромка.
Ми розійшлися, мацаючи стіни. І незабаром зіштовхнулися...
— Тю! — сказав я. — Де ж двері?! Дверей нема! Куди вони поділися?!
— Цить! — раптом тихо сказав Ромка. — Я чую за стіною якісь голоси!
Я затамував подих і прислухався. Але не почув нічого — якесь нерозбірливе харамаркання.
— Ти щось чуєш? — пошепки спитав я Ромку.
— Ага!.. Це якісь злодії! Вони кажуть, що збираються «замочити» щасливчика, що зірвав джек-пот у супер-лото! І одібрати гроші! — гарячково зашепотів Ромка. — Ой! Вони почули наші голоси і наміряються йти сюди!
У мене похололо в животі.
— Не бійся! Дверей же нема. Як вони зайдуть? — намагався заспокоїти мене Ромка. Я зітхнув:
— Ех, Ромко! Даремно ти зазіхнув на чарівні окуляри, захотів їх приватизувати!.. От нас двірничка-чарівничка й покарала!..
— Я вже й сам про це подумав! — теж зітхнув Ромка. — Якби я знав! Каюсь!
І тільки Ромка сказав оте «каюсь!», як все закрутилося, закрутилося, закрутилося і ми опинилися у скверику, звідки почали пошуки Маргарити Степанівни. Ніяких темних окулярів на нас не було.
— Ху-у! Слава Богу! — полегшено зітхнув Ромка. — Ну й пригода!
Ми вирішили більше не спокушати долю і не робити спроб заволодіти чарівними окулярами.
Але доля сама вирішила продовжити наші контакти з чарівними окулярами. Та про це в наступній, п'ятій, пригоді.
ПРИГОДА П'ЯТА
Суд у цирку.
У нашому класі з'явився новачок — Рудик Руденко. Важко було знайти когось, чиє ім'я і прізвище так би його характеризували. Рудик Руденко був рудий, як жар, ще рудіший за мене, бо такого веснянкуватого я ще ніколи не бачив. І обличчя, і шия, і руки — все було у рудому ластовинні.
Ромка як побачив Рудика — аж присів від захвату. До того ж Рудик був ще й в окулярах. І це робило його ще кумеднішим.
— Оце персонаж! Ха-ха-ха! — зареготав Ромка. — Ти, їжачку, тепер сиди й не висовуйся. Ти порівняно з ним блідий блондин... Я таких рудих і в цирку не бачив. Ха-ха-ха!..
Дивно, але, крім мене й Ромки, на рудого новачка не звернув уваги ніхто — наче його й не було... Я, звичайно, поставився до Рудика із співчуттям — сам же рудий... А от Ромка розперезався, як ніколи. Він пританцьовував і виспівував:
— Дід рудий, баба руда! Тато рудий, мама руда!..
Я намагався його вгамувати:
— Перестань, Ромко! Перестань!
Але він не вгавав:
— Одчепись! Я ж не на тебе! Ти мій друг. А з іншого я можу собі дозволити посміятися. Що ж, мені вже взагалі заборонено сміятися? Позбавляєш мене прав людини! Подам на тебе в Міжнародний суд!
До речі, Рудик, здається, не ображався на Ромку. Він тільки мовчки і якось загадково усміхався. І раз у раз махав рукою: мовляв, хай собі глузує, мені байдуже!.. Чим більше я дивився на рудого новачка, тим більше він мені когось нагадував, а кого — не міг збагнути. І в усмішці його було щось таке, наче він про нас з Ромкою щось знає, але не хоче сказати... На перерві новачок кудись зник, залишивши на парті свої окуляри. І коли ми наблизилися, то побачили, що на парті лежать дві пари однаковісіньких окулярів. Ми з Ромкою здивовано перезирнулися, і наші руки самі потяглися до тих окулярів. Ми начепили їх одночасно, в одну й ту ж мить...
— Ой, їжачку! Куди ми потрапили?! — вигукнув Ромка.
— Не знаю! — вигукнув я. Бо й справді, ми раптом потрапили на вулицю якогось дивного міста. Тротуаром повз нас ішли перехожі. І всі вони були руді — геть-чисто всі. З якогось підворіття вибіг собака — яскраво-рудий. На підвіконні сиділа кицька — теж яскраво-руда. Але це ще було начебто нормально. Та от на дереві закаркали ворони — теж яскраво-руді. Це було щось неймовірне.
І раптом до нас підійшов наш новачок Рудик Руденко. Тобто не зовсім Рудик, бо це був дорослий дядечко, але абсолютно схожий на Рудика — наче хлопець вмить виріс і став дорослим.
— Здрастуйте, панове! Вітаю вас у чарівному місті Рудограді! Як вам у нас подобається? — сказав Руденко.
— Ні-нічого... Тільки трохи дивно, — сказав я.
— А вам, пане Романе? — звернувся до Ромки Руденко.
— Н-не з-знаю... — знизав плечима Ромка.
— Правильно! Бо вас чекає покарання. За те, що ви дражнили рудих.
— Яке по-покарання? — розгубився Ромка.
— Яке призначить суд.
— Я-який суд?
— Верховний суд Рудих. А до цього доведеться побути в ув'язненні.
І раптом Ромку наче засмоктало якимсь могутнім пилососом — він почав задкувати, задкувати, безсило розмахуючи руками, і зник за рогом.
— Куди... куди ви його запроторили?! — вигукнув я.
— Я ж сказав — до суду мусить побути в ув'язненні, — спокійно мовив Руденко. — Всі, хто ображає рудих, мусять бути покарані. Він і тебе ж, мабуть, дражнив?
