Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо - Нестайко Всеволод Зиновьевич (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
У такий день зранку Шлеперка виходила за ворота і хрестилася на телевізійну антену, яка стояла на даху сільського клубу.
Потім Шлеперка поверталася до себе у двір, де стояв під вишнею вже накритий стіл, і починався святковий сніданок. Через якусь годину з?за великої китайської стіни вже чулося:
Ах, навіщо ця ночччь
Так була хороша — а-а — Чи не боліла б груди,
Не страждала б душа…
Це співали гугнявим голосом п'яні Книші. Після чарки їх завжди тягло на пісню. Співали вони довго, години дві або три. Співали й українські народні, і російські пісні, і пісні радянських композиторів.
А потім до самого вечора Книші в два голоси оглушливо, з перебоями хропли у садку, наче за парканом працювали два трактори.
Святкували Книші завжди тільки вдвох. Ніколи до себе не запрошували. До них ніхто не ходив, і вони ні до кого. Дуже були скупі й боялися, щоб хтось не побачив, що у них вдома є. На людях весь час прибіднятися.
— Так я ж гол як сокіл! — Говорив Книш. — З хліба на воду перебиваємося. Щоб я бога не бачив! Навіть на зиму нічого не запасли…
Зате Шлеперка щоранку, відправляючись на базар, згиналася під тягарем двох величезних мішків. В них стояли кошики, бутлі з молоком. Корова у Шлеперка була одна з найкращих у селі.
Я одного разу чув, як жінки говорили:
— Ох же й молоко у тій корови! Ох же й молоко! Ну як смалець! Хоч ножем ріж.
— Еге. Так що ж ти хочеш, адже вона її хлібом годує. Кожен день тягне з міста мішок. А в тому мішку, думаєш, що? Булки! Батони по двадцять дві копійки штука. Годуй я свою Лиску так, вона тобі сметаною доїтися буде.
— Ну так! А на базарі, я бачила, продає молоко рідке — рідке, аж синє. Наполовину розбавляє, не менше.
- І куди тільки міліція дивиться.
— Міліції не до Шлеперка. Міліція бандитів ловить.
— А Шлеперка не бандит хіба? Справжній тобі бандит.
Коротше, відбувалося за великої китайської стіною щось не те, щось підозріле. Ми з Явою це вже давно помітили.
Одного разу ми чули, як Книш таємниче сказав Шлеперка:
— Скоро будуть у нас великі зміни… Як я тобі казав. Відомості точні.
А то якось увечері, коли вже стемніло, приїздили до них якісь два здоровані на мотоциклі з коляскою, навантажили щось у коляску і відразу ж виїхали. І потім ще двічі приїжджали, і знову?таки ввечері.
А одного разу біля чайної Книш, неабияк вже підпилий, кричав на всю вулицю:
— Не боюсь я вашого Шапки… Який він Шапка! Штани він, а не Шапка. І не голова — голова, а це саме… Він у мене ось тут. — Книш показав кулак. — Я вже написав куди слід. Скоро вашому Шапці дадуть по ш — шапці… Фіть — і нема… Ги — ги — ик!
Іван Іванович Шапка, голова нашого колгоспу, був дуже хороший господар, і все у нас дуже його любили. Все, крім нероб, ледарів і п'яниць, яким він спуску не давав. І Книш весь час писав на Шапку скарги і заяви, куди тільки можна. Причому писав завжди так, щоб люди бачили. Відкривав ворота, виносив на подвір'я стіл, сідав і, як школяр, схиливши набік голову і висолопивши язика, дряпав щось на папері.
— Знову пише якусь собаку, — глузливо казав дід Варава. Скарги Книша, звичайно, шкоди голові ніякого не приносили.
Але у людей темних викликали до Книша повагу і навіть боязнь — раз людина пише, значить, силу має. Колись, кажуть, Книша через цих заяв навіть розумні люди боялися. Це робило його в наших очах ще більш таємничим і загадковим.
І вже зовсім ми збилися з пантелику після одного випадково почутого нами розмови…
Справа була в Києві, куди ми всім класом їздили на екскурсію під час зимових канікул.
Якось раз, коли наші попрямували на концерт до філармонії, ми з Явою «на хвилиночку» відстали, щоб збігати подивитися на «чортове колесо». (Хоча воно взимку і не працює, але все одно цікаво.)
Побігли, покрутилися біля «чортового колеса» (шкода, що не працює!), Зібралися йти назад, дивимося — а на лавці сидить Книш з якимось незнайомим чоловіком. Сидить спиною до нас — нас не бачить. Але зате ми його відразу впізнали. І здивувалися, звичайно. Що він тут робить? У Києві, біля «чортового колеса»… Зупинилися. Чуємо така розмова.
— Четвертак, не менше, — говорить Книш.
— Двадцятку, більше не можу, — каже чоловік.
— Та ви знаєте, як я ризикую! Думаєте, хочеться у в'язниці сидіти? Четвертак, не менше.
— Ну добре, не по — вашому, не по — моєму — двадцять три.
— Тільки четвертак. Не можу менше. Не можу!
Тут вони раптом замовкли: по алеї йшов міліціонер. Книш і незнайомий чоловік схопилися і зникли.
З тих пір цей підозрілий розмова не давав нам спокою.
- І що б це могло означати? — Говорив Ява, повільно примружуючи ліве око.
— Ага, що? — Говорив я, примружуючи правий.
— Слухай, — примружив Ява обидва ока, — а може, Книш шпигун? І це він нашу батьківщину продавав?
— Щось дуже дешево. Двадцять п'ять рублів за батьківщину?…
— А звідки ти знаєш, що рублів? Може, тисяч, а то й мільйонів.
— Ну да? — Недовірливо сказав я.
— Ось тобі й «ну так». Потрібно за ним стежити.
— Треба, — погодився я.
І ми почали стежити. Регулярно. Майже кожен день.
Однак наші спостереження поки що жодних результатів не давали. Книш порався по господарству, годував свиней, чистив корівник, ремонтував сарай і нічого шпигунського, на жаль, не робив. Чесно кажучи, мені вже почали набридати ці спостереження. І ось я вже дав слово, що лізу на велику китайську стіну в останній раз.
Нічого цікавого ми знову не побачили. Книш копався на городі. Шлеперка не видно — чи то в хаті, чи зовсім немає вдома. Подивившись хвилин п'ять, ми вже збиралися злазити, коли раптом з хати вийшла Шлеперка і сказала:
— А ну піди — но глянь на вулицю, чи немає кого, і хвіртку замкни. А то ще побачать ці злидні…
Ми відразу нагострили вуха.
Книш виглянув на вулицю, озирнувся, потім замкнув хвіртку і пішов разом з Шлеперка в хату.
— Чув? Бачив? — Схвильовано шепнув Ява. Я не знав, що відповісти.
— Треба якось підгледіти, що вони будуть в хаті робити, — заявив Ява. — Може, шпигунські гроші в наволочку зашивати будуть або по рації передавати що — небудь…
— Давай переліземо через паркан, а потім на горіх, який біля хати, з нього через вікно все буде видно, — шепочу я.
— Гайда.
Ми не стали втрачати час і через якусь хвилину вже сиділи в густих гілках горіха і вдивлялися через вікно в хату Книшів. В хаті було темнувато, і ми не відразу розібрали, що там відбувається. Нарешті побачили, що Книш і Шлеперка сидять за столом з ложками в руках і щось їдять. Ми гарненько придивилися й здивовано глянули один на одного. Книші їли… торт. Звичайний бісквітний торт з кремовими та шоколадними трояндами і вензелями. Їли торт ложками, як кашу.
— Ну все, продав! — Несподівано прошепотів Ява.
— Що продав? — Не зрозумів я.
— Батьківщину продав, іуда! Раз торти ложками наминають, значить, все! — Ява сказав так рішуче і переконано, немов торт був незаперечним доказом Книшова зради.
Ми були так схвильовані, що навіть не помітили, як Книш вийшов з хати. Побачили його лише тоді, коли він уже стояв на ганку і скручував цигарку. Від несподіванки я здригнувся, і гілка піді мною тріснула. Книш зауважив нас.
— А ви що тут робите?! Ах ви злодюги! Ах ви щенята! За чужим деревах лазите, стерво! Ось я вас зараз! Я вам ноги зі штанів витягла за таку справу! А ну слазьте, злодюгі!
Він стояв під деревом і так розмахував руками, що здавалося, від цього піднявся вітер. Злізти — це означало вірну загибель. І ми стали дертися вгору.
Книш продовжував вирувати внизу.
— Дядя, дітей любити треба, — раптом жалібно сказав Ява.
— Так — так, нас треба любити, — підтакнув я, зі страхом прислухаючись, як тріщить піді мною гілка.
— Всі радянські люди люблять дітей, — продовжував Ява. — Про це і вчителька говорила, і в усіх газетах написано.
