Відважні - Воинов Александр Исаевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .TXT) 📗
Всі хвилину мовчали. Морозов заклопотано потер тім'я.
— Так, так… Ну що ж, Григорію Хомичу, приходьте завтра до мене годині так о дванадцятій. Поговоримо, подумаємо…
— Куди ж прийти? — запитав дід.
— Звісно куди, в міськраду. Вона ж уціліла.
— На старе місце? Це приємно. Прийду. Неодмінно прийду.
Потиснувши худу холодну руку Григорія Хомича, всі троє рушили до виходу. А він, схиливши голову набік, довго дивився їм услід. І на обличчі в нього був якийсь дивний вираз — радісний і сумний водночас.
— В табір! — коротко наказав Стременний, коли всі знову сіли в машину.
Але в цей час з-за рогу з'явився капітан Соловйов.
— Товаришу підполковник! — збуджено почав він, підійшовши до машини і поклавши руку на її борт. — Ми виявили місцеве казначейство…
— Казначейство? — з інтересом перепитав Морозов і з незвичною для нього жвавістю вибрався з машини. — Де ж воно? Ану, проведіть мене туди!..
— Та що там, у тому казначействі? — Стременний досадливо знизав плечима. — Якісь гітлерівські кредитки, мабуть… — йому хотілося поїхати в табір.
— Ні, там і наші радянські гроші є, величезна сума, — їх зараз лічать. Але, головне, знаєте, що ми знайшли? — Соловйов витягнув шию і сказав таємничим півшепотом: — Нашу вогнетривку скриню! Пам'ятаєте, котра під Воронежем при відході пропала?..
— А чому ви думаєте, що це та сама?
— Ну як же!.. Хіба я один її впізнав? Усі наші кажуть, що це скриня начфіна Соколова.
Стременний недовірливо похитав головою:
— Не думаю. А де вона стоїть, ця ваша знаменита соколовська скриня? В казначействі, кажете?
— Ні. Вона тут, поряд.
— Як же вона сюди потрапила?
— Дуже просто, товаришу підполковник. Німці її вивезти хотіли. Вже навантажили… Ви, може, помітили — там, на розі, автобус стоїть з драконами. То це в тому самому автобусі… Ох, і важка! Ледве витягли…
— Цікаво, — сказав Стременний. — Невже й справді та сама скриня? Не віриться…
— Та сама, товаришу підполковник. — Соловйов для переконливості навіть приклав руку до серця. — Всі пізнають. Та ви самі подивіться! Чи спочатку накажете в казначейство?
Стременний, наче радячись, глянув на Громова і вийшов з машини.
— Гаразд… Подивимося, мабуть, спочатку казначейство, а потім і скриню, — сказав він. — Тільки швидше. Треба встигнути ще до вечора оглянути концтабір.
Розділ тридцять п'ятий
ЗНОВУ КОВАНА СКРИНЯ
Казначейство гітлерівці влаштували в тому ж триповерховому кам'яному будинку, де до війни перебувало міське відділення Державного банку.
Коли Стременний і Громов зайшли до операційного залу, перше, що вони побачили, був великий письмовий стіл, завалений купами грошей. Поруч стояв вартовий, а довкола — за сусідніми столами — штабні писарі лічили асигнації і тут же заносили підраховані суми у відомості.
Над касою висіло ще не зірване оголошення бургомістра: «Панове платники податків! Пам'ятайте, ваш обов'язок вносити податки у встановлені міським управлінням строки. Ті, хто ухиляється, розглядатимуться німецьким командуванням як саботажники, і будуть віддані до суду».
Соловйов бадьоро, злегка випнувши груди, йшов попереду Стременного. Він був дуже задоволений, що той відгукнувся на його запрошення оглянути казначейство. Що не кажи, а приємно показати начальству, як чітко організована в тебе справа і в якому бездоганному порядку обліковуються трофеї.
— Грошей купи! — високо підвівши світлі брови і оглянувши столи, сказав Морозов. — Скільки ж їх тут приблизно? — запитав він старого вусатого писаря.
Писар спритно робив свою справу — асигнації так і мелькали в його руках, — і стос туго перев'язаних шпагатом пачок ріс просто на очах.
— Та вже мільйон сімсот тисяч, — посміхнувся він, обв'язуючи шпагатом чергову пачку сотенних купюр. — А загалом не дуже багато — всього мільйонів п'ять-шість буде.
— Нічого собі — мало! — здивувався Морозов. — Та це ж цілий бюджет!
Громов обійшов навколо стола, взяв сотенний папірець в руки і пильно глянув на нього.
— Чи не здається вам підозрілим, — звернувся він до Стременного, — що тут так багато зовсім нових грошей?
— Що ти хочеш сказати, Артеме Даниловичу? — запитав Морозов і також взяв одну з новеньких асигнацій. — Думаєш, гроші фальшиві?
— Можливо.
— Думаєш, навмисне їх сюди підкинули?
— Це треба перевірити, — відповів Громов.
— Гм!.. — Морозов узяв у руки кілька асигнацій і, схиливши голову набік, наче милуючись, став їх розглядати.
— Що ж, влаштуємо експертизу, — запропонував Стременний. — Звичайно, так пускати їх в обіг не слід.
— Ніякої експертизи не треба, — сказав Морозов. — І так ясно — гроші фальшиві.
— Чому ти так впевнений, Сергію Пилиповичу? — повернувся до нього Громов.
— Та вже впевнений… Ану, поглянь ще раз, тільки уважно, і ти зразу переконаєшся.
Громов висмикнув з пачки одну асигнацію. Він крутив і так і сяк, дивився на світло, пробував папір пальцями. За його прикладом Стременний теж узяв одну сотенну, витягнув з кишені іншу й став порівнювати обидві асигнації. Так минуло кілька хвилин.
— Ні, — сказав нарешті Громов. — Нічого не бачу. Гроші як гроші!..
— Ну, а ти, Стременний, що скажеш?
— Що ж тут казати? Видай мені цими грішми зарплатню. — візьму без ніякого сумніву.
— Ех ви, експерти!.. Дайте-но сюди! — Морозов забрав у них асигнації і склав разом. — Дивіться!.. Бачите?.. Номери і серії на них однакові!.. На цьому папірці серія ВС 718223 і на другому теж. Я переглянув цілу пачку нових грошей — і всі з однаковими номерами…
— Ну й Сергій Пилипович! — вигукнув Громов. — Дивись, як це просто, га?.. І не здогадаєшся…
— Що ж нам з цими грішми робити? — заклопотано мовив Стременний.
— Спалити, звичайно, — сказав Громов, — а кілька кредиток пошлемо в Москву для вивчення…
— Вірно!.. Капітан! — Стременний покликав до себе капітана Соловйова, який в цей час складав міцно ув'язані пачки грошей у брезентовий мішок. — Перевірте гроші якнайуважніше. Якщо є справжні, відокремте їх.
— А в нас це вже зроблено, товаришу підполковник, — доповів Соловйов. — Начфін Барабаш з самого початку наказав нові папірці порахувати окремо. А що накажете вчинити із справжніми грішми?
— Скільки їх, до речі?
— Сто п'ятдесят шість тисяч.
— Здайте їх в нашу фінансову частину, Майору Барабашу.
— Слухаюсь, товаришу підполковник! Буде зроблено.
— Ну, а тепер давайте подивимося на скриню, — сказав Стременний і попрямував до дверей, подавши знак Соловйову йти за ним.
Їхати в машині цього разу їм не довелося.
Соловйов провів їх якимись провулками, дворами і городами на сусідню вулицю. Вони йшли повз недавнє згарище, серед обпалених, почорнілих від полум'я лип і берез. Перед ними безладно громадилися обгризені вогнем балки, купи битої цегли, потрощеного начиння…
— Зачекайте, товариші! — сказав Стременний, оглядаючись. — Куди це ви нас ведете? Якщо не помиляюся, це був будинок сільськогосподарського технікуму. А тепер зразу й не догадаєшся! Який тут був сад до війни — краса!..
— А гітлерівці що тут влаштували? — запитав Громов.
— Міське гестапо, — відповів Соловйов. — Місце, самі розумієте, затишне, і ділянка велика…
Громов мовчки кивнув головою.
— Ну, а де ж скриня? — запитав Стременний.
— А ми її он в ту прохідну будку занесли, де була охорона гестапо. Я біля скрині вартового залишив.
— Що ж, подивимось, подивимось…
Вони перетнули сад і ввійшли до невеликого дерев'яного будинку.
Вузенький коридорчик, фанерна перегородка з віконцем, наглухо закритим дерев'яним щитом, а за перегородкою — маленька кімната. В одному кутку — залізна грубка, в другому — простий стіл, вимазаний ліловим чорнилом.
Посеред кімнати стояла скриня. Скраю на ній сидів боєць у дубленому кожушку і повагом згортав козячу ніжку. Побачивши Стременного, він встав.
