Відважні - Воинов Александр Исаевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .TXT) 📗

Перші дві кнопки знайшлися одразу, і це були не ті кнопки, які треба було натиснути, щоб підняти віко.

— Так, — задоволено мовив Стременний. Очевидно, він трапив на вірний шлях.

Щоб знайти третю кнопку, йому довелося поморочитись.

Але це вже не бентежило Стременного. Курт Мейєр все-таки навів його на вірний слід. Просто інтервали між окремими кнопками майстер не дотримував точно за схемою сузір'я.

Ось і четверта кнопка, і п'ята…

Все знайдено і натиснуто, а скриня все одно не відчиняється. Залізне дно не зрушилось ні на міліметр. Від досади і свідомості свого безсилля Стременний щосили ударив кулаком по віку.

Воронцов, який досі уважно спостерігав із свого місця, як Стременний, мов сліпий, що читає навпомацки, торкався кінчиками пальців різних кнопок, встав і підійшов до скрині.

— У тому, що ви робите, незрозуміло одне, — сказав він.

Стременний обернувся:

— Що саме?

— А ось зараз поясню. Коли ви відчиняли верхнє віко скрині, то спершу натискували сім кнопок, розташованих по контуру Великої Ведмедиці, а потім повертали черепашку і ромашку. Так чи не так?

— Точно, — погодився Стременний.

— А зараз ви чомусь відмовилися від цього принципу. Це свідомо?

Стременний глянув на зосереджене обличчя Воронцова і заперечливо похитав головою.

— Ні. Просто мені чомусь здалося, що тут не може бути повторення.

— А ви спробуйте, повторіть.

— Зараз.

Він опустився на коліна, знову натиснув усі кнопки по черзі, а потім повернув черепашку й ромашку. Але цього разу якось інтуїтивно повернув їх в інший бік.

І раптом всередині скрині щось клацнуло.

Зрадівши, Стременний відчинив віко і побачив, що поліроване, блискуче дно піднялося вгору. Стременний засунув у скриню руку, спершу по лікоть, потім по плече, нарешті нагнувся ще нижче і заходився шарити обома руками. Воронцов із стриманою усмішкою стежив за його квапливими рухами.

Нарешті Стременний з розгубленим виглядом підвівся на ноги.

— Нічого не розумію! — сказав він.

— А скриня, виявляється, порожня! — спокійно мовив Воронцов, тільки тепер заглянувши в неї. — У схованці нічого немає…

— Нічого! — кивнув Стременний. Він лунко опустив верхнє віко і сів на скриню. — А я був твердо переконаний…

Воронцов глибше затягнувся димом і знову відійшов до вікна.

— А я, правду кажучи, так і думав, що тут ми нічого не знайдемо, — сказав він. — Справа значно складніша, ніж здається…

— Щось не второпаю…

Воронцов показав цигаркою на скриню.

— Знайти друге дно і навіть відкрити його ось у цьому трофейному мотлоху зрештою не так вже й складно, товаришу Стременний. Значно складніше буває знайти і відкрити друге дно у людини. Тим більше, що трапляються люди не лише з подвійним, а навіть з потрійним дном, і значно хитріше замаскованим, ніж у вашої скрині.

Стременний здивовано глянув на нього:

— Я уже зовсім не розумію…

Воронцов кивнув головою:

— Це тому, що ви ще всього не знаєте.

— Чого саме я не знаю?

Воронцов не встиг відповісти. В кімнату постукали, і на порозі з'явився сержант Аніщенко. Обличчя його радісно усміхалося, і, здавалось, йому не терпілося швидше розповісти про щось дуже важливе.

— Дозвольте доповісти, товаришу майор!

— Ну що? Що? — запитав Воронцов, і очі його блиснули.

— Все в порядку, товаришу майор!

— Як же все в порядку, коли він до мене не дзвонить?

— Зараз, мабуть, подзвонить, товаришу майор… Як ви наказали, він послав його до вас по нагороду…

— Ну, а олівець застругували?

— Застругували, товаришу майор.

— І що?

— Та все в порядку, товаришу майор. Як ви й передбачали. — Аніщенко потупцяв на місці: — Можна мені сказати вам два слова по секрету?

Воронцов вийшов разом з ним і швидко повернувся значно жвавішим, майже веселим, відчинив стіл і поклав туди якийсь маленький згорток, не більший за сірникову коробку.

— Я дуже прошу вас, товаришу Стременний, — сказав він, — побудьте тут. Мені на хвилинку треба вийти. І послухайте, будь ласка, телефон.

— Добре, — кивнув Стременний.

Він відчував — готується щось важливе й несподіване, і з інтересом чекав розв'язки.

Воронцов накинув шинель і вийшов. А Стременний кілька хвилин сидів у цілковитій тиші.

Раптом на столі задзвонив телефон.

— Слухаю, — сказав Стременний у трубку.

— Товариш Воронцов?

— Ні, не Воронцов, а Стременний… Слухаю вас. Сергію Пилиповичу!

— Що це, телефоніст помилився? Я ж не до тебе дзвонив.

— Ні, не помилився. Воронцов вийшов, а я його, так би мовити, заступаю.

— Ну добре… До тебе я хотів дзвонити пізніше. — Голос Морозова звучав якось особливо поважно. — Поздоровляю тебе, товаришу Стременний!

— З чим, Сергію Пилиповичу?

— Картини знайдено!.. Всі десять!.. Я, правда, їх ще не бачив, але за ними пішли…

— Хто ж їх знайшов? — запитав Стременний.

— Фотограф Якушкін! Я його до Воронцова послав по нагороду…

— Чому до Воронцова? Хіба він у нас нагородами відає?

Морозов усміхнувся.

— Не знаю! Так Воронцов наказав. Це вже ти його поспитай!.. Ну, будь здоров!..

Стременний поклав трубку. До кімнати вже заходив Воронцов, розчервонілий від швидкої ходьби. Він обернувся на порозі і комусь наказав:

— Якушкіна — одразу до мене!

— Це ти що, товаришу Воронцов, начальником нагородного відділу став? — примружившись, запитав Стременний.

— А що, Морозов дзвонив?

— Дзвонив.

Воронцов зняв шинель і сів за стіл.

— Звичайно, це трохи незручно, — усміхнувся він. — Але зараз, як ти побачиш, це вже не має значення.

— Я нічого не розумію! — розсердився Стременний. — Яке відношення до нашої справи має фотограф Якушкін? Прошу пояснити, що тут, нарешті, відбувається!

— Будь ласка!

Але в цей час за стіною почулися голоси, двері відчинилися, і в кімнату ввійшов Аніщенко, а за ним Якушкін із зв'язаними за спиною руками; двоє солдатів з гвинтівками зупинилися на порозі, чекаючи розпоряджень.

— Ну, Якушкін, ось ви й прийшли по нагороду!.. — сказав Воронцов. — Сідайте! Давайте поговоримо.

Аніщенко поклав на стіл фотоапарат, триногу, пакунок з речами, відібраними у Якушкіна під час обшуку, швидко розв'язав йому руки і вийшов з кімнати, щільно причинивши за собою двері. Незважаючи на запрошення сісти, Якушкін все ще стояв, розтираючи затерплі долоні. В усій його постаті була така розгубленість і пригніченість, що Стременний мимоволі подумав — чи не помилився Воронцов?..

— Що ж це таке, товаришу Воронцов? — жалібно запитав Якушкін. — Хапають! І це дяка за те, що я віддано розшукував картини? І знайшов їх… Адже так? І хіба не я допоміг викрити зрадників? — Він повернувся до Стременного. — А ось ви, товаришу начальник, ви ж бачили, як я бургомістра впізнав? То за що?.. За що?..

Якушкін затулив обличчя руками і так стояв кілька секунд.

— Сідайте!.. Сідайте, Якушкін!.. — мовив Воронцов. — Зараз ми розберемося, допущено помилку чи ні…

Якушкін покірливо підсів до стола, поклав руки на коліна і всім своїм виглядом показував, що ладен допомогти розібратися в цьому сумному непорозумінні.

— От що, Якушкін, від вас залежить дуже багато… По-перше, ваша власна доля. Тому відповідайте на запитання правдиво, — сказав Воронцов, присуваючи до себе ближче пакунок з відібраними у арештованого речами. — Де вас обшукували?

— В кімнаті при виході.

— Ви все віддали?

— Все.

— Ну, подивимось, що у вас…

Майор розгорнув газету, і Стременний побачив зім'яту носову хусточку, в'язку ключів, мабуть, від будинку, де жив Якушкін, зламаний ножик, монети, кілька кредиток по десять карбованців. Тут же були якісь дуже потерті посвідчення, паспорт… Загалом, наче нічого цікавого. Воронцов розгорнув хусточку, оглянув її, відклав убік, потім перелічив монети, одну з них затримав у руках, потрусив у повітрі в'язкою ключів — чи не випаде що-небудь з горловинок, мигцем зиркнув на посвідчення і паспорт.