Бхомбол-ватажок - Митро Кхогендронатх (электронную книгу бесплатно без регистрации txt) 📗

— А куди тобі треба? — запитав той замість відповіді.

— До залізниці, — відповів Бхомбол.

— До залізниці? Тоді тобі треба йти в той бік, — показав подорожній. — Он бачиш, ярмарок? Минеш ярмарок, потім двоє сіл і побачиш залізницю. Ти звідки йдеш?

— З Манікпура.

— З Манікпура? А нащо тобі залізниця?

— Я йду в одне село поблизу залізниці.

— А як воно називається?

Бхомбол, не відповідаючи, випередив свого співбесідника.

— Пройдисвіт, — пробубонів той йому вслід.

Ось і ярмарок. Всюди такий гамір, наче хвилі ревуть під час повені.

Бхомбол підійшов ближче. Біля самого ярмарку над шляхом стояла контора заміндара.

На веранді сиділи й стояли служники. Одні налили, інші розмовляли собі. В самій конторі на килимі сиділи писарі; перед кожним стояла дерев'яна скринька. Один із писарів палив кальян — очевидно, то був сам пан управитель. Він мав велетенське черево, схоже на військовий барабан.

Бхомбол обережно піднявся на веранду — йому закортіло роздивитися як слід пузо пала управителя. Хлопець пильно дивився на те пузо, а коли підвів очі, то несподівано зустрівся з поглядом його власника. Бхомболові одразу ж здалося, що він десь його бачив. Але де? Управитель начебто теж уважно придивлявся до хлопця.

— Та це ж, либонь, небіж нашого Харана-бабу — Бхупендронатх, на прізвисько Бхомбол! Хлопчисько втік із дому. Ей, Білаталі, Фотке, тримайте його! — закричав пан управитель і, трусячи своїм черевом, підвівся з килима.

Тепер і Бхомбол пізнав його. То був приятель його дядька Броджен Бхоттачарджо. Якось він два дні гостював у них. Коли він регоче, то нагадує бегемота з роззявленою пащею. Сміх його чути за цілий квартал.

Поки пан управитель сходив з веранди, Бхомбол уже загубився в натовпі. Де прошмигнув під рукою, де відіпхнув чийсь живіт; орудуючи ліктями, Бхомбол проштовхувався крізь натовп. То там, то тут видно було служників пана управителя. От-от потрапиш їм у лапи… Білаталі, Комородді, Фотке, Мона, Ротона та інші з палицями в руках оточили ярмарок. Люди на ярмарку поперелякувались.

Ніхто не розумів, у чім справа, почався справжній переполох. Бхомбол чув, як хтось сказав:

— У пана управителя вкрали сина.

Бхомболові стало смішно. Він штовхнув когось і, заглянувши йому в лице, побачив, що це дядько Шошті. Схилившись над прилавком, дядько Шошті купляв смажений рис. Від поштовху Бхомбола кілька рисових зерняток упало на землю. Дядько Шошті сердито підвів голову і зненацька побачив перед собою Бхомбола. Та той гав не ловив. За мить він уже сховався в натовпі.

— Тримай, тримай його! Ось він! — репетував дядько Шошті.

Почувши його крик, усі, хто стояв поруч, і собі загорлали:

— Тримай, тримай його! Ось він!

Всі галасували, але ніхто не розумів, кого треба тримати. Від страху серце в Бхомбола ладне було вискочити з грудей. Здавалося, ніщо не може його врятувати…

Бхомбол біг до великого саду, який починався недалеко від ярмарку. Там стояли вози, уткнувшись голоблями в землю. Хлопець насилу вибрався з натовпу, перескочив через паркан у сад і знову помчав щодуху. Бігти було важко: він дуже стомився після цілоденної ходьби, та ще й з самого ранку нічого не їв. Та все одно він не дасться їм до рук!

За садом пролягала дорога. По ній ішли люди з ярмарку й на ярмарок. Бхомбол проліз крізь дірку в огорожі, вийшов на шлях і почимчикував далі.

11. ПО ДОРОЗІ В ПУТІМАРІ

Бхомбол ішов і озирався. Якщо за ним стануть гнатися, він уже не зможе бігти. Треба було якомога швидше залишити місця, де панує Броджен-бабу. Тут усюди шастають його люди. Бхомбол вирішив відійти трохи далі і потім відпочити. Броджен-бабу впізнав його, але ж усі інші не знають його в лице. Однак спочатку треба було визначити напрямок. Сонце сідало прямо перед ним — отже, він ішов так як треба.

Обабіч дороги ріс густий бамбуковий гай. Дерева хилилися до землі, листя тремтіло од вітру й шелестіло.

— Куди веде ця дорога? — спитав Бхомбол хлопчика, що повертався з ярмарку, несучи на голові свої речі.

Той скоса зиркнув на Бхомбола і нічого не відповів.

— Гей, ти! — знову гукнув його Бхомбол. — Куди веде ця дорога?

— В Путімарі, — відповів хлопчик.

— А ти де живеш?

Хлопчина мерщій повернув назад і, зупинившись, голосно крикнув:

— Дядьку!

Бхомбол зареготав. Він здогадався, що хлопчина злякався й хоче показати йому, що позаду йде дядько.

— Ну чого ти боїшся? — спитав він. — Я йду в Путімарі. Скажи, скільки звідси до Путімарі?

Та слова Бхомбола анітрохи не заспокоїли хлопця, він знову позадкував. Бхомболу закортіло дати йому добрячого ляпаса. Ну й телепень!

Тим часом він побачив селян, що йшли на ярмарок.

— Чи далеко до Путімарі? — спитав Бхомбол одного з них.

— А ось воно перед тобою, — відповів той, не обертаючись, і показав рукою назад.

— А де саме це «перед тобою»?

— Та по той бік каналу.

От лихо! Селяни ніколи не відповідають точно. Для них до села, котре знаходиться за якихось вісім миль, — рукою подати.

У бамбуковому гаю, що розкинувся по обидва боки дороги, жили люди. Прямо перед Бхомболом, задерши голову, як верблюд, вирячивши банькаті очі й поглядаючи на всі боки, поважно йшов буйвол.

Бхомбол оглянувся назад. Ой лихо! Хтось патлатий з дрючком у руці біг дорогою. Невже це один із служників? Бхомбол звернув з дороги і сховався в халупці, де було встановлено рисорушку. Якась жінка натискувала ногою на педаль.

«Кечор-дхоп, кечор-дхоп», — торохтіла педаль.

Виглянувши з-за огорожі, Бхомбол побачив, що чоловік догнав буйвола і, лаючись, заходився жорстоко лупцювати його палицею. Скуштувавши палиці, буйвол повернувся і пішов у бік ярмарку. Бхомбол полегшено зітхнув: виходить, цей патлатий був просто візником. Тільки візник міг так безжально поводитися з буйволом!

Бхомбол знову вийшов на дорогу. Незабаром бамбуковий гай закінчився. Попереду лежало невелике поле. Посеред нього блищав канал, за каналом видно було село. Звідти невиразно долинали звуки барабанів і флейт.

Ще не дійшовши до каналу, Бхомбол побачив, що назустріч йому несуть запнуті білою тканиною ноші. В них, мабуть, сидить якась жінка. Незабаром свято Пуджі, і вона, можливо, їде до батька, його двоюрідна сестра Рані теж приїжджає на свято додому в паланкіні. Голоси носильників чути здалека. Почувши їх, усі виходять з хати. Паланкін зупиняється у дворі, і одразу ж із носилок, сміючись, вискакує Рані. Син Рані — Кхокон — великий пустун. Усі казали, що він удався в дядька Бхомбола. Бхомбол дуже любив його. Кхокон мав звичку перекидати Бхомболову чорнильницю. В його підручнику англійської мови Кхокон не залишив жодної сторінки. Побачивши книгу, він одразу ж простягає до неї рученята. Розкриє книгу, зручно вмоститься й вимовить: «Аа!!» А Рані каже йому: «Не чіпай, бо вдарю». А хіба можна бити такого малюка? Бхомболу захотілось побачити Кхокона. Коли Кхокон приїде, то неодмінно шукатиме його по всьому будинку. Хай шукає… Мине багато днів, і Бхомбол привезе йому цілу купу іграшок…

Носильники повагом пройшли повз Бхомбола.

Канал був дуже вузький і мілкий. Бхомбол легко перебрів його. Вибравшись на протилежний берег, він уже цілком виразно почув звуки барабана й флейти. Що там відбувається? До Пуджі лишилося ще чотири дні. Бхомбол завернув до села. Він вирішив заночувати там, а вранці знову вирушити на захід, до Калькутти.

Ввійшовши в село, Бхомбол поминув кілька дворів і вийшов до намету, напнутого перед одним з будинків. В наметі було повно людей, багато хто сидів просто на землі. Поряд з наметом під деревом манго барабанщики били в барабани. Бхомбол ступив ще кілька кроків, і в носі йому залоскотав запах смажених коржиків.

— Що тут відбувається? — спитав він одного чоловіка.

Той, жуючи, саме вийшов з намету. В лівій руці він тримав бетель і склянку пантуа, [25] а права була стиснута в кулак. Живіт його скидався на мішок з половою.