Мiнiмакс - кишеньковия дракон, або День без батькiв (на украинском языке) - Костецкий Анатолий (читаем книги онлайн бесплатно полностью txt) 📗
-- Точно! -- пiдскочив Олег, та враз спохопився: -- Але ж на шкаралупi зоставався штамп. Чому вона його не змила?
-- Дивак, -- усмiхнувся Мiнiмакс, -- ти ж бачив, що штамп не змився навiть в окропi! Мабуть, Iзольда подумала, що ви не помiтите, -- от i пiдсунула вам яєчко iз штампом! Не пропадати ж добру.
Олеговi стало трохи прикро, що його так ошукали. Але ж завдяки цьому випадку вони зустрiлися з Мiнiмаксом! Заради цього можна знехтувати образою.
Раптом Креня спитав:
-- А як же твоє яйце попало до Iзольди?
Всi знов глянули на дракончика.
-- Сам не знаю, -- розвiв переднiми лапками Максик, та враз ляснув себе хвостом. -- Здогадався! Мiй попередник приземлився десь поблизу, а коли вiдчув, що починає ставати яйцем, почав шукати затишок -- i набрiв на курник Iзольди.
-- Так, напевне, й було, -- погодилися всi, бо iнших пояснень не знайшлося.
-- А що робити з оцим? -- показав Петько на заповiт.
-- Треба поспiшати, -- заметушився Креня. -- Iзольда може помiтити, що папiрець зник: я його витяг крiзь задню стiнку шухляди, яка вiдвалилась, -- i переховає грошi в iнше мiсце.
-- Я її затримаю, -- запропонував Петько, -- а ви бiжiть до Крутивуса.
-- Домовились! -- кинув Олег. -- I ти, Креню, з нами.
-- Нiзащо! -- жахнувся птах. -- Тiльки не я! -- Вiн усе ще побоювався мiлiцiї.
-- Тодi я з Кренею гайну до озера, -- запропонувала Лiзка. -Познайомлю його з Максимом та й Максика скупаю: онде вiн весь у пилюцi. А Олег нехай бiжить до Крутивуса.
Всi погодилися з малою, i вже за мить кожен мчав у своїх справах.
10. СТАРТ МIНIМАКСА
Над озером стояла вечiрня тиша. На Лiзку, Креню та Мiнiмакса вiйнули духмянi пахощi лугових трав. Вода в озерi ледь срiблилася, i раз по раз у маленьких чорних, наче полакованих, хвильках спалахували вiдблиски перших зiрок, що вже засвiчувались на небi.
Лiза пiдбiгла до Максимового куреня.
-- Оце так гостi! -- вийшов з куреня аспiрант-сторож разом iз щасливим Рексом, який уже встиг полюбити нового хазяїна. -- Ну, що новенького?
Перебиваючи один одного, друзi розказали Максимовi про все, що сталося в селi.
-- Дiла-а! -- тiльки й мовив Максим, вислухавши їх. -- Що ж, я з радiстю залишу в себе Креню. Гадаю, ми з ним станемо друзями. А коли я поїду, вiн зостанеться пiд опiкою Крутивуса, i нехай тодi смiливо заводить собi сiм'ю та виховує дiтей. Тепер його вже нiхто й нiколи не покривдить.
Креня не знав, як i дякувати!
Потiм Мiнiмакс довго плескався в озерi, форкав носом i ляскав крильми та хвостом по теплiй i лагiднiй, мов парне молоко, водi, а Лiзка бiгала берегом i, як мама, гукала:
-- Максику! Далеко не запливай -- небезпечно! Максику! Вилазь iз води -- застудишся!
А коли дракончик нарештi вибрався на берег та обтрусився, наче цуценя, Лiза насухо витерла його подолом фартушка й посадила в кишеньку -- нехай зiгрiється пiсля купання!
Але Мiнiмакс скоро почав помiтно нервувати, видряпався iз затишної кишеньки i забiгав туди-сюди у травi, що вже бралася вечоровою росою.
-- Чого ти метушишся? -- спитала Лiзка. -- Посидiв би в затишку.
-- А ти поглянь на небо! -- вiдказав Мiнiмакс.
Всi пiдвели голови й побачили, що на потемнiлому серпневому небi дедалi яскравiше та яскравiше проступає Чумацький Шлях.
-- Значить, тобi вже треба летiти? -- похнюпилась мала.
-- Ще нi, але вже, мабуть, скоро, -- зiтхнув дракончик. -- Але ви не сумуйте за мною. Я повернусь, я неодмiнно повернусь до вас!..
-- Лi-i-зо!.. -- луною прокотилося раптом над принишклим озером, i дiвчинка впiзнала голос тата. -- Де-е ти-ии?!
-- Ой, тато приїхав! -- схопилася Лiзка, i їй на очi навернулися сльози. -- А ти ж як? -- присiла вона коло дракончика. -- Як же ми тебе проводимо?
-- Пусте, -- вiдказав той. -- Попрощаємося зараз -- i все. А ви мене з Олегом, як хочете, зможете побачити i з мiста. У вас дома балкон є?
-- Навiть два!
-- Тодi, як приїдете, станьте на тому, що виходить у бiк Круглика, й дивiться пильно в небо. I коли там промайне найяскравiша зiрка -неодмiнно помахайте їй: то буду я!
-- Але ж у серпнi падай так багато зiрок! Як ми серед них упiзнаємо тебе?
-- Упiзнаєте! -- загадково всмiхнувся Мiнiмакс.
-- Лi-i-зо! -- знову долинув голос Валяйка-старшого. -- Скiльки можна чекати?!
-- Вже йду-у! -- вiдгукнулась нарештi мала, взяла на руки Мiнiмакса i мiцно притулила до гарячої вологої щоки. А вiн притих -навiть не ворушився i не дихав...
Так, у цiлковитому мовчаннi, збiгла хвилина.
Зрештою Лiза випустила дракончика в зарошену траву i мовчки стрiмголов помчала через луг туди, звiдки долинав голос тата...
Всi, хто зостався на озерi, теж деякий час мовчали.
Сумний Мiнiмакс сидiв у травi, закривши свої райдужнi очi волохатими вiями, i нервово принюхувався до неба, де з кожною хвилиною прибувало зiрок.
Максим, у якого на плечi сидiв набурмосений Креня, дивився на чорну гладiнь озера, по якiй зрiдка пробiгали хвильки, наче озеру снилося щось цiкаве, i воно всмiхалося у снi.
А Рекс притулився боком до ноги нового хазяїна i застиг, наче закам'янiв. Тiльки хвiст, що безшумно сiпався iз боку в бiк короткими ривками, свiдчив, що кiт нервує.
З мовчанки їх вивiв Петько Психолог, що, мов на крилах, мчав через луг, зашпортуючись ногами у густiй травi.
-- Все!.. -- випалив вiн, пiдбiгаючи до куреня, i важко впав на землю.
-- Що -- все? -- не зрозумiв Максим.
-- Зараз... Тiльки вiддихаюся трохи, -- сказав Петько, хвилину помовчав i почав розповiдати: -- Бачили б ви Iзольду! Коли я зайшов, вона вже пакувала в ящики свої банки з грошима. Навiть на мене уваги не звернула. Ну, я їй просто вiд порога: "А що це ви робите?" Так вона аж пiдскочила: "Геть звiдси! Не твоє дiло!" -- верещить. А я їй так спокiйнесенько: "Як це -- не моє? А може, я допомогти вам прийшов? Нелегко ж лiтнiй жiнцi отаку купу грошей самiй тягнути в Товариство по охоронi природи". Тут її аж зацiпило!
"Яка природа?! Яке Товариство?!" -- верещить. А потiм: "Хто тобi сказав таку дурницю?!" А я їй: "Записочку вашу бачив, мовляв. "Заповiт" називається". Вона -- до шухляди i давай звiдти викидати геть усе. Зрозумiло, папiрця там вона не знайшла. Що тут почалося!.. Вона, мов риба на березi, хапала ротом повiтря, махала руками, наче вiтряк, а тодi колiна в неї пiдiгнулись, i вона сiла на пiдлогу. Чесно кажучи, я не на жарт злякався -- ще дуба врiже стара! Принiс їй склянку води. Цокаючи зубами, Iзольда зробила кiлька ковткiв, притихла, а потiм замогильним голосом питає: "Де-е папiре-ець?.."
