Пригоди журавлика - Нестайко Всеволод Зиновьевич (читать книги бесплатно .TXT) 📗
— Не бійся, не втече, — заспокоїв Веснянку дядечко Ясь. — Він добре знає, що йому більше не пощастить пробратися в нашу країну. Тому він обов'язково залишиться. До того ж цей самовпевнений лиходій переконаний, що переможе нас.
З цими незаперечними доводами Веснянка не міг не погодитися. Дядечко Ясь звернувся до сонячних зайчиків:
Ну, друзі, хто за пропозицію братика Льоля, прошу голосувати.
Всі вуха як одне піднялися сторч.
— Одностайно! — сказав дядечко Ясь. — Можна розходитися.
І сонячні зайчики розбіглися по домівках.
Веснянка з повагою глянув на дядечка Яся й подумав:
«Ач, як його всі слухаються! Мабуть, він тут найголовніший!»
Та Веснянка помилявся. Дядечко Ясь був звичайнісінький сонячний зайчик. Серед сонячних зайчиків не було ні начальників, ні підлеглих. Усі вони були рівноправні між собою. І кожен з них, якщо в нього виникала негайна потреба, міг скликати Велику Сонячну Раду (а зараз саме й була Велика Сонячна Рада).
Але той, хто скликав Раду, мусив головувати на ній. Такий уже був порядок.
Усі важливі питання сонячні зайчики завжди вирішували спільно на Великій Раді.
Не гаючи часу, Веснянка почав збиратися в дорогу. Курточку свою він зняв і повісив на гілці у жасминовій хатинці дядечка Яся. Адже в кишені курточки сидів пан Морок, і його треба було залишити. Щоправда, пан Морок, якби захотів, міг би вилізти з кишені, забратися Веснянці хоча б під пахву або в вухо і таким чином втекти з Країни Сонячних Зайчиків. Та дядечко Ясь казав правду — пан Морок не збирався залишати Країну Сонячних Зайчиків. Він сподівався довести свій підступний план до кінця.
Дядечко Ясь провів Веснянку аж до чарівного дзеркала.
І знову Веснянка опинився в жовтому непроглядному тумані.
Від дядечка Яся Веснянка вже знав, що по той бік дзеркала, біля входу в Країну Сонячних Зайчиків, його чекатиме місячний зайчик, братик Сяйвик. Цей місячний зайчик показуватиме Веснянці дорогу. А дорога далека й важка. Пугач і кажани однесли плащ пана Морока в дрімучий ліс і сховали у шалині на старезній вербі серед густих віт омели. Місячний зайчик братик Сяйвик помітив це і знає туди дорогу.
Омела — це рослина-паразит. Вона росте на дереві і п'є з нього соки. Може, ти бачив на гілках деяких дерев зелені густі шапки — немов пташині гнізда? Влітку вони ховаються серед листя і малопомітні. Зате добре їх видно взимку та восени, коли дерева стоять голі, безлисті. Ото і є омела. В народі її називають «відьминою мітлою». І дуже влучно називають. Тому що це справді диявольська рослина. Там гніздяться піддані Королеви Глупої Ночі. Там часто ночують кошмари й жахливі сни. І не дивно, що чарівний плащ пана Морока був захований саме в омелі.
І от Веснянка навпомацки пробирається крізь жовтий туман чарівного дзеркала. Ще один крок — і раптом темрява огорнула хлопця. Він вийшов з чарівного дзеркала. На землі була ніч. І темрява ночі після яснопроменистого світла Країни Сонячних Зайчиків на мить засліпила Веснянку.
Коли очі його призвичаїлись до нічного мороку, він побачив, що знову стоїть на березі озера. І якби він не знав, то ніколи б не подумав, що оце озеро, по якому котяться хвилі, може перетворитися на чарівне дзеркало, а за цим дзеркалом лежить Країна Сонячних Зайчиків.
Веснянка оглянувся довкола, шукаючи очима братика Сяйвика. Й одразу побачив його. Братик Сяйвик сидів на камені і чухав лапкою за вухом. Веснянка вперше бачив місячного зайчика і з цікавістю розглядав його. Він був точнісінько такий, як сонячний, тільки не жовтий, а сріблясто-білий, тому що був зроблений не з сонячних променів, а з місячних.
Вони познайомилися.
— Ну що ж, ходімо, — сказав братик Сяйвик. І вони рушили в дорогу.
Так, це була важка подорож. Через безводні пустелі, через гори, ущелини і яри. Місячний зайчик легко й нечутно біг попереду, а Веснянка, спотикаючись і до крові розбиваючи коліна, дибав за ним.
Опівночі вони підійшли, нарешті, до густого дрімучого лісу. В суворому мовчанні стояли тут велетенські вікові дерева. З гущавини долинав таємничий шурхіт, чиїсь обережні кроки, приглушений рев — то нічні хижаки йшли на полювання. Десь далеко-далеко кричав пугач, немов жалібно плакала хвора дитина… Веснянці було страшно. І коли б не місячний зайчик, який, то зникаючи, то знову з'являючись, мелькав серед густих віт, хлопчик, мабуть, зовсім розгубився б у цих непролазних страшних заростях.
Від утоми підламувалися ноги. І нарешті, вийшовши на невеличку, залиту місячним сяйвом галявинку, Веснянка безсило опустився на траву.
— Ох, не можу більше! Треба відпочити!
— Що ж, давай відпочинем, — погодився братик Сяйвик, умощуючись на листі папороті.
Поряд з Веснянкою ріс невеличкий кущик, що ряснів червоними ягідьми. Вони так смачно виблискували, що зголоднілий Веснянка не витримав, зірвав кілька ягід і вже підніс був до рота, щоб з'їсти. Але тут місячний зайчик підскочив на своєму папоротнику і скрикнув:
— Не смій їсти! Викинь! Зараз же викинь!
Веснянка здивовано глянув на нього, але ягоди їсти не став.
— Та чи знаєш ти, що це таке? — сказав братик Сяйвик. — Це ж вовчі ягоди. Ними можна отруїтися. Їх навмисне розводить на землі Королева Глупої Ночі. Весною на цих кущиках розквітають гарні рожево-лілові квіти, схожі на бузок. Запах цих квітів отруйний. Вони цвітуть для того, щоб труїти нас, місячних та сонячних зайчиків. Адже Королеві Глупої Ночі добре відомо, що ми харчуємося запахом квітів. Та ми давно знаємо секрет цих підступних квітів Королеви і ніколи їх не нюхаємо. А коли квіти відцвітають, на кущиках з'являються ягоди. Вони призначені для отруювання людей. Отже, бережись цих ягід і ніколи не бери їх до рота.
Після слів місячного зайчика червоні ягоди здалися Веснянці огидними і ніби налитими кров'ю. Він зірвав з кущика геть усі ягоди і розтоптав ногами, щоб хтось з людей ненароком не з'їв їх.
Веснянці навіть гидко було залишатися на галявині, де ріс цей поганий кущ.
— Знаєш, я вже відпочив, — сказав він місячному зайчикові. — Ходімо далі.
І вони знову рушили в путь. Незабаром вийшли на берег невеликої лісової річки, що заросла комишем та осокою.
— Стривай, я піду пошукаю броду, а то, чого доброго, ти ще втопишся, — попередив Веснянку братик Сяйвик. Він ковзнув по комишу і зник у воді. При цьому поверхня річки навіть не ворухнулась.
Веснянка схилився над водою й побачив, що братик Сяйвик спокійнісінько походжає дном річки. Адже місячні зайчики, як і сонячні, легко й безперешкодно проходять крізь усе прозоре — воду, лід, скло й таке інше. Лише непрозорі речі можуть перепинити їм дорогу, та зайчики спритно обминають або перестрибують їх.
Минуло кілька хвилин, і братик Сяйвик знову з'явився на березі.
— Ходім! — Він сміливо і впевнено повів Веснянку через річку.
Перебрівши річку, Веснянка побачив невеселу картину. Дерева навколо мали жалюгідний вигляд. Безсило звисали гілки, зламані чиєюсь шкідницькою рукою, кора була порізана ножами і рябіла від усяких чортиків та нехороших слів. На землі валялися видрані пташині гнізда і побиті яєчка. А на білосніжній корі старої берези був вирізаний череп з ножем у зубах — герб Хулігани. І Веснянка зрозумів, що тут уже похазяйнували хуліганці.
Небо починало ясніти. Наближався ранок. Ліс прокидався, защебетали невидимі серед листя пташки, застукотів по корі невтомний трудяга-дятел і застогнала, заплакала вдалині іволга.
— Ех, не встигнемо ми дійти, — позіхнувши, сказав братик Сяйвик. — Зараз світанок, і мені треба зникати. Ну, нічого. Он, бачиш, у столітньому дубі велике дупло? Заберись туди, відпочинь, поспи, а ввечері я прийду і рушимо далі. До речі, в дуплі є горіхи, поснідай, адже ти зголоднів. Дупло належить білці Вивірці, там у неї продовольчий склад. Та білка не сердитиметься, вона моя добра знайома… В дуплі тобі буде безпечно. Тільки не виглядай — побачать хуліганці, схоплять — матимеш великі неприємності. Ну, бувай здоровий. До вечора!
