Чарівник Країни Оз - Баум Лаймен Фрэнк (читаемые книги читать .TXT) 📗
Господиня покликала всіх до вечері. Гості сіли за стіл; Дороті з'їла тарілку вівсянки та яєчню з білим хлібом і відчула неабияке задоволення. Лев теж скуштував кашу, але вона йому не сподобалася, бо була зроблена з вівса, а овес, на його переконання, годиться тільки для коней, але аж ніяк не для левів. Страшило і Залізний Лісоруб за своїм звичаєм обійшлися без їжі, а Тото з'їв усього потрошку й також лишився задоволений.
Потім жінка показала Дороті її ліжко. Тото влігся біля дівчинки в ногах, а Лев розташувався біля дверей, щоб ніхто не потурбував сон Дороті. Страшило й Лісоруб розійшлися по кутках, де мовчки простояли до ранку.
Щойно зійшло сонце, мандрівники знову рушили дорогою із жовтої цегли. Незабаром крайнебо осяяло зеленуватим відблиском. Вони йшли, а сяйво ставало потужнішим. Усе свідчило про те, що їхня мандрівка наближається до кінця. Проте лише опівдні вони дісталися до великої міської стіни, – високої, товстої й зеленої.
Дорога із жовтої цегли закінчувалася біля міської брами, прикрашеної смарагдами. Вони так сяяли на сонці, що навіть намальованим очам Страшили було боляче на них дивитися.
Біля воріт висів дзвіночок. Дороті дзенькнула в нього, і пролунав мелодійний срібний передзвін. Потім велетенські ворота повільно відчинилися, і мандрівники зайшли. Вони опинилися в невеликій залі зі склепінчастою стелею і стінами, прикрашеними великими смарагдами.
Перед ними стояв вартовий заввишки із жувача. З ніг до голови він був одягнутий у зелене, тому навіть його щоки здавалися зеленуватими. На боці в нього висіла чимала скринька.
Коли він побачив Дороті та її друзів, то запитав:
– Навіщо ви прибули у Смарагдове Місто?
– Для того, щоб зустрітися з могутнім Озом, – сказала Дороті.
її слова так ошелешили зеленого коротуна, що він сів і заходився напружено обмірковувати почуте.
– Востаннє я чув таке бажання дуже давно, – промовив він, недовірливо хитаючи головою. – Оз – великий і могутній чарівник, і якщо ви хочете потурбувати роздуми мудреця дурним або мізерним проханням, зважайте: він страшний, коли розгнівається, і може знищити вас, ви й оком змигнути не встигнете.
– Наші прохання не дурні й не мізерні, – заперечив Страшило. – Це дуже важливо для нас. До того ж нам розповідали, що Оз – добрий чарівник.
– Це так, – погодився вартовий. – Він править Смарагдовим Містом мудро і справедливо. Але з тими, хто вирішить поглянути на нього зі звичайної цікавості, або з людьми нечесними він нещадний. Дуже мало в кого стане сміливості прохати зустрічі з ним. Я вартовий міської брами, і, оскільки ви виявили бажання зустрітися з Озом, я зобов'язаний відвести вас до нього в палац. Та спочатку вам треба вдягти окуляри.
– Навіщо? – здивовано запитала Дороті.
– Бо якщо ви цього не зробите, то пишнота й блиск Смарагдового Міста можуть вас засліпити. Навіть тутешні мешканці не знімають окулярів ані вдень, ані вночі. Окуляри закривають на ключ, який зберігається в мене. Так звелів Оз, коли побудували Смарагдове Місто.
Вартовий відкрив свою скриньку. Дороті побачила, що в ній багато окулярів різних розмірів та форм. У всіх були зелені скельця, вартовий міської брами підібрав пару для Дороті й одягнув на неї. Дужки скріплялися позаду двома золотими смужечками, які закривалися на замочок ключем. Вартовий носив його в себе на шиї на спеціальному ланцюжку. Коли окуляри були вдягнуті, Дороті не могла їх зняти сама, але вона й не хотіла цього робити, бо боялася осліпнути.
Потім вартовий підібрав окуляри для Страшила, Залізного Лісоруба, Лякливого Лева і навіть для Тото, й замкнув замочки на ключ.
Після цього вартовий сам одягнув зелені окуляри і сказав, що готовий вести мандрівників до палацу. Знявши з гачка на стіні великий золотий ключ, він відчинив їм інші ворота. Друзі слідом за вартовим ступили до Смарагдового Міста.
11. Смарагдове Місто Країни Оз
Навіть попри захист зелених окулярів Дороті та її друзі були приголомшені сяйвом цього дивовижного міста. На вулицях стояли прекрасні будинки із зеленого мармуру, прикрашені блискучими смарагдами. Мандрівники крокували тротуаром із такого ж зеленого мармуру, а щілини між плитами були заповнені смарагдами, що блищали на сонці. Вікна будинків були із зеленого скла. Навіть небо над Смарагдовим Містом було зелене, і зелене сонце посилало теплі зелені промені.
Навколо сновигали чоловіки, жінки, діти, і всі вони носили зелений одяг, і навіть їхня шкіра мала зеленуватий відтінок. Вони з подивом дивилися на Дороті та її дивних супутників.
Діти, побачивши величезного Лева, ховалися за спини батьків, і ніхто не наважувався перепиняти чужинців, щоб розпитати. У крамницях продавалися товари зеленого кольору – зелені солодощі й зелений попкорн, зелені черевики й капелюхи, зелені сукні й сюртуки всіх моделей та розмірів. На одній із яток продавець торгував зеленим лимонадом, і діти обступили його, сплачуючи за напій зеленими монетками.
На вулицях Смарагдового Міста не було ні коней, ні якихось інших тварин. Чоловіки носили вантажі в маленьких тачках на коліщатках. Мешканці Смарагдового Міста мали веселий та задоволений вигляд.
Вартовий міської брами провів подорожніх через кілька вулиць до великої будівлі в самісінькому центрі міста. Це був палац могутнього мудреця й чарівника Країни Оз. Біля воріт стояв солдат з довгими зеленими бакенбардами й у зеленому мундирі.
– Ось мандрівники, які прийшли до нас із далеких країв, – сказав вартовий солдату, – і вони неодмінно хочуть побачити могутнього Оза.
– Нехай заходять, – дозволив солдат. – Я доповім Озу, що його бажають бачити.
Вони зайшли до палацу й незабаром опинилися у великій залі, умебльованій зеленим гарнітуром. На підлозі лежав чималий зелений килим. Коли мандрівники ввійшли до зали, їм довелося на вимогу солдата як слід витерти ноги об зелену ганчірку біля входу. Коли гості сіли на крісла, прикрашені великими смарагдами, солдат ввічливо запропонував:
– Прошу, влаштовуйтесь, як вам зручно. А я піду до дверей тронної зали й повідомлю Озу, що ви прийшли його побачити.
Солдата не було довго. Нарешті він знову з'явився в залі. Дороті занепокоєно запитала його:
– Ну що, ви бачили Оза?
– Я ніколи не бачу його, – була відповідь. – Та я повідомив йому все, що ви хотіли передати. Він був за ширмою і чудово мене чув. Оз сказав, що готовий прийняти вас, але за умови, що ви приходитимете поодинці й кожен у свій день. Це означає, що вам доведеться залишитися гостювати в палаці. Зараз вас проведуть до кімнат, де ви зможете відпочити після тривалої виснажливої мандрівки.
– Дякую, – сказала Дороті. – Оз дуже люб'язний.
Солдат свиснув у зелений свисток, і відразу ж з'явилася дівчина в зеленій шовковій сукні. Вона мала чудові зелені очі й довге зелене волосся. Дівчина вклонилася Дороті й покликала:
– Ходімо зі мною, я покажу тобі твою кімнату. Дороті попрощалася з друзями, взяла на руки Тото й пішла за Зеленою Служницею. Вони пройшли через сім коридорів, піднялися і спустилися по трьох сходах, а потім опинилися в кімнаті, розміщеній у найкращій частині палацу. Це була найчудовіша в світі кімната, де стояло зручне ліжко, накрите зеленими шовковими простирадлами й ковдрою із зеленого оксамиту. Посередині кімнати лилася вода в фонтані. Маленький струмінь запашної води злітав угору і падав у басейн, зроблений із зеленого мармуру. На вікнах стояли зелені квіти в горщиках, на поличці – зелені книжки. Дороті розгорнула навмання одну із них і побачила, що там дуже багато кумедних малюночків.
У гардеробі висіло чимало зелених сукенок – шовкових, атласних і оксамитових, – і здавалося, ніби всі вони пошиті спеціально для Дороті.
– Почувайся, як удома, – сказала Служниця. – Якщо тобі щось знадобиться, дзеленчи в зелений дзвоник. Оз чекатиме на тебе завтра вранці.
