Козак Мамарига - Автор неизвестен (книги онлайн полные версии бесплатно TXT) 📗
— Давайте ж, братці, втрьох битися з нею, — каже Іван, — бо сам я її не подужаю.
Але ті два богатирі перелякалися, битись не хочуть. Пришпорили своїх коней — та й тікати!.. Повтікали зовсім, аж до свого краю.
— Ну й нехай, — каже Іван, — все одно з ними тільки морока, а допомоги ніякої.
Тільки що ж робити? Бачить Іван, що й сам проти старої зміїхи нічого не вдіє. Коли згадав, що недалеко за горою, за лісом є велика кузня. От він туди й прискочив на своєму коні, а другий кінь на поводі.
— Одчиніть! — гукає ковалям.
Ковалі відчинили йому дванадцятеро залізних дверей. Він вскочив до кузні, а двері самі собою й зачинилися. А зміїха сіла коло кузні та й почала вогненним язиком двері пролизувати.
Тут Іван і каже ковалям:
— Швидше робіть плуга, та такого здорового, щоб аж під стелю сягав, та викуйте ще великі щипці.
Ковалі враз узялися за роботу, а зміїха все далі й далі двері пролизує. Вже тільки троє дверей залишилося, а ковалі вже зробили й плуг, і щипці.
Пролизала змія останні двері, встромила голову, а тут Іван за щипці та й вхопив її за губу розжареними щипцями! Накинув на неї плуга, вибіг надвір та й почав нею землю орати — такі скиби вивертає, як хата завбільшки. Оре й батогом періщить, а сам все щипцями за губу тисне. Орав, орав змією доти, доки вона впала й ноги простягла.
Сів тоді Іван знову на коня, поїхав далі. Чарівного коня на поводі веде. їде він, їде, а назустріч дід старий.
— Здрастуйте, — каже Іван, — день добрий вам, дідусю!
— І тобі день добрий, — дід відповідає, — отак ніколи старих людей не минай, завжди поздоровкайся. Слухай же, що я тобі скажу: їхатимеш ти, а назустріч ітиме такий кривий та миршавий дід на дерев'янці, і казатиме він тобі, що й на своєму доброму коні ти його не випередиш… Так ти ж, гляди, з ним не зв'язуйся, не сперечайся. А вже далі, як хто тобі на путі траплятиметься, тих приймай, не відмовляйся…
Подякував Іван дідові за пораду, поїхав далі. Коли це й справді — йде назустріч такий кривий та миршавий дідок.
— Хе-хе, — говорить, — добрий молодче, хоч і гарні в тебе коні, а мене не випередиш!
— Та я з тобою й сперечатися не стану, — каже Іван.
Тільки те Іван промовив, як отой миршавий дідок — дерев'янкою в стремено, скочив на чарівного коня, а Івана стрілою з сідла збив. А тоді ухопив Іванового коня за повід та й загув — з обома кіньми!..
А то був не хтось, а сам цар Ірод — зміїв батько.
Іван як впав з коня — ледве підвівся.
— Е, це вже біда, — думає, — видно, цар Ірод мене отруєною стрілою вдарив… Та я ж йому цього не подарую!
Пошкандибав Іван дорогою, почуває, що зовсім охляв. Коли це назустріч йому дід, борода до землі. Поздоровкались, розпитались — хто куди? Дід і каже:
— Піду я з тобою.
— Хто ж ви такий?
— А я «той, що може від собак оборонити».
— Що ж, ходімте.
Пішли далі. Невдовзі зустрічається другий дід, теж до них пристає.
— Хто ж ви такий?
— Я, — каже, — Мороз.
Ідуть далі, а тут і третій дід. Теж до них пристає.
— Я, — каже, — «той, що море викосить і в копиці складе».
Четвертий, що зустрівся, назвався: «той, що їсть і не наїсться». П'ятий: «що п'є і не нап'ється». Шостий: «біжу й не набіжуся», сьомий: «на двадцять верст бачу», восьмий: «за двадцять верст бичем улучу». Отак набралося їх стілечки, та й ідуть усі разом до царя Ірода у його державство.
Побачив їх цар Ірод та й звелів випустити на них презлих собак, що кожна по дві голови має.
Біжать собаки — як хмара чорніє. Що тут робити?
— Та я ж тут, — каже перший дід, — я ж той, що може від собак оборонити!
Та як почав отих собак хапати — вибив усіх і на скирти постягав. Цар Ірод бачить — собаки не помогли, він і не став більше проти них нікого випускати, дав їм у двір. зайти. Зайшли вони у двір, а там посеред двору таке велике залізне склепіння. Вони під оте склепіння зайшли, а воно враз опустилося й замкнуло їх. Опинився Іван з усіма дідами нібито в такій залізній хаті. А цар Ірод наказав своїм слугам скласти хмиз навколо стін тої хати та й запалити його — щоб вони там попеклися.
Навалили вони гору хмизу під стіни й ну палити. Та як почало припікати, тут вже другий дід узявся за діло — як напустив морозу, аж іній на стінах став. Наказав Ірод слугам відкрити хату, щоб вугілля вигребти, аж дивиться — а вони там усі живі-здорові!.. Ще й кажуть:
— Що ж ти, царю, у таку холодну хату нас загнав? Ми ж мало не померли…
Бачить цар Ірод, що так просто не подолати Івана, вирішив схитрувати.
— Нічого я вам злого не зроблю, — каже, — задам тільки вам кілька задач. Як виконаєте, пущу живих, а не зробите — голови позрубую. От перша задача: за одну ніч море висушіть, пісок у купу складіть.
Ліг Іван спати, а той дід, що може море викосити, — викосив його за ніч та в копиці й поскладав. Прокинувся цар Ірод, глянув — нема води й краплі ніде… «Що за чудасія!» — думає та й задає другу задачу:
— Наготую я зараз обід, що й цілий світ нагодувати можна. Отже, коли ви самі його споживете, то пущу вас живих, а не зробите — голови позрубую.
«Хоч би рана моя швидше загоїлася, — думає Іван, — показав би я тобі, як з нас знущатися!»
А в Ірода була полонянка, така гарна дівчина, що й в світі другої такої нема, та ще й розумна та вміла. От вона і взялася Івана лікувати: знала різні цілющі трави та ліки.
Тим часом наварив цар Ірод обід, що й цілий світ можна нагодувати: стільки казанів, що й у дворі не вміщається, горілки поналивав кілька тисяч бочок. Посідали всі до столу. Іван журиться: «Ми ж і за три роки стільки не з'їмо». Аж тут як заходилися їсти та пити оті діди, що «їсть і не наїсться» та «п'є та не нап'ється», як почали вони обидва трощити, то ще й мало здалося!..
Дивується цар Ірод, каже:
— Хто завтра раніше води з моря принесе: чи моя дочка-скорогонка, чи ви? Як ви — живі будете, а ні — голови з пліч…
Вранці царева дочка взулася у чоботи-скороходи, шапку-невидимку надягла й подалася до моря. А той дід, що «біжить — не набіжиться», побіг ще швидше та раніше за неї набрав води з моря, біжить назад. Вона як побачила — сипонула йому під ноги сонного зілля, він і впав та й заснув біля відра.
Жде Іван із своїми дідами — нема щось того, що побіг. Чути — вже й дочка-скорогонка повертається, а того нема… Де ж він? Глянув тоді той, що «за двадцять верст бачу», і побачив — лежить той і спить. Кличе мерщій того, що «за двадцять верст бичем улучу». Цей як розпустить свій бич та як потягне того, що заснув!.. Враз прокинувся, за відро й щодуху бігти! — і прибіг, воду приніс раніше, ніж Іродова дочка.
Бачить Ірод, що нічого не може вдіяти хитрістю, розлютився дуже й наказує тягти Івана та його супутників на залізний тік — голови рубати. Виводять Івана, а дівчина-полонянка й каже йому:
— Загоїлася вже твоя рана.
Тут як ухопив Іван царя Ірода та як шпурнув його аж на гострий шпиль його палацу — так цар Ірод і дух спустив, а слуги всі перелякалися та й порозбігалися хто куди.
Узяв Іван того коня, що жар їсть і полум'я п'є, сів на нього, а дівчину-полонянку на свого коня посадив. Діди ж йому кажуть:
— Послужили ми тобі, Іване, а тепер підемо іншим добрим людям служити.
Попрощалися з Іваном та й пішли.
Приїхав Іван у своє царство, до царського палацу, віддає цареві того коня, що жар їсть, полум'я п'є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя з дубів осипається. Зрадів цар, каже синові:
— Є тепер в тебе той кінь, що ти хотів мати. Треба тобі наречену шукати.
— А чого ж там її шукати, — царевич каже, — коли ось дівчина передо мною, що такої красуні, мабуть, в цілому світі не знайти! З нею я й одружуся.
— Е, ні, — каже Іван, — ця дівчина — моя наречена. Вона мене врятувала, вилікувала, я її з полону визволив. Я її люблю, й вона мене любить, і нікому я її не віддам.
