І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько. (Кн. 4) - Рауд Эно Мартинович (книга регистрации TXT) 📗
Бородатий краєзнавець стосовно цього голосно проказав:
— Ми повинні роздобути свіжини. Той, хто зріс поміж вовків, навряд чи тамуватиме голод іншою їжею.
Голомозий згідливо кивнув. Але де вони візьмуть сирого м’яса тут, у лісі. Без рушниці, на думку лисого, навіть спроба дістати в лісі свіжого м’яса — просто неможлива річ.
— На жаль, ми не прихопили рушниці, — бідкався він.
Одначе бородань вважав, що зовсім не обов’язково мати зброю.
— Нічого, придумаємо щось, — безтурботно гадав він і по хвилі додав: — Між іншим, у моєму рюкзаці є кілька пасток на зайців.
Ця звістка була новиною для лисаня, і він забажав негайно побачити капкани. Одначе бородатий, випробовуючи терпіння свого друга, безмовно крокував лісовою стежиною далі. Лише тоді, коли до їхнього намету залишилося близько півгодини, він, зрештою, зупинився і розв’язав рюкзак.
— Ці пастки я виявив під час однієї нашої експедиції, понишпоривши на горищі полишеного лісового хутірця, — пояснював бородань при цьому. — Нині таких пасток ніде вже не роблять та й не вміють робити. Сьогодні здебільше користуються фабричними, залізними.
Голомозий з неабияким інтересом спостерігав, як бородатий ставить пастки, як згинає верхівки двох молодих беріз, щоб з’єднати їх петлями, і як старанно розкидає мотуззя по стежці. І Муфтик, який тепер жив у рюкзаку лисого, теж пильнував за його діями. Він, правда, нічого не бачив, але з розмови краєзнавців цілком ясно уявляв становище.
Яке страхіття! Ці краєзнавці не гребують анічим, щоб роздобути йому, нещасному, сирого м’яса й нагодувати. Вони бажають, щоб він, Муфтик, наче божевільний, вп’явся у шмат свіжини, і цього їм досить. Адже вони від щирого серця хочуть, щоб він, Муфтик, будь-що відповідав їхньому уявленню про вовчого вихованця. Вони, скоріше всього, не можуть і гадати, що він міг би мати якісь бажання! І Муфтик з жахом подумав, що, не доведи Боже, він, перебуваючи в краєзнавців, перетвориться в якесь страховисько, яке ледве вмітиме розмовляти і залюбки розриватиме сирі шматки м’яса. Якщо так посуватиметься й далі, хтозна, до чого все це може призвести. Якщо бажання краєзнавців виявиться сильнішим, ніж Муфтикове, тоді він своє відспівав…
Муфтикові стало моторошно. Намагався подалі віднадити похмурі думки, але марно. Тому що ніяк не міг дати раду своїй уяві. Муфтик уявив себе вже справжнім вовчим вихованцем: як гасає по лісу рачки, полюючи зайців. І тоді, у глибокому відчаї, кумедний чоловічок щосили завовтузився у рюкзаку.
— Ну-ну, — буркнув лисий. — Оце заборсався! Дай такому жити на горбі, то й самому ніякого просвітку це буде!
— Його треба б зв’язати, — запропонував бородань.
На думку голомозого це була слушна порада, і він мацнув свого паска, щоб стягти Муфтикові руки й ноги. Проте ременя не виявилось.
— Я його загубив, — скрушно видихнув лисий.
Звичайно, паска було жаль, та все одно назад вони не поверталися. Як-не-як, а у вечірньому лісі не було особливої надії його віднайти. Краєзнавчі досліди інколи потребують і жертв. Тож голомозий обійдеться і без паска, і, окрім цього, Муфтик у рюкзаку вже не вовтузився.
Муфтик зрозумів, що з його протесту в заплічнику ніякого пуття не буде. Тільки зв’яжуть — і ку-ку… Ліпше вже принишкнути і чекати, що станеться далі. Не можна втрачати голову! Адже, незважаючи ні на що, він ще такий, як і був. Ані на крихітку не здичавів, хоч краєзнавці страшенно жадали цього. І нехай вони вважають його ким заманеться, він же сам усе-таки знає, хто він насправді.
Непомітно для себе він почав складати рядки. Віршування подіяло вельми заспокійливо. Поезія дала йому нових душевних сил, а це в нинішньому становищі було чи не найсуттєвіше.
Краєзнавці верстали свою дорогу, і, коли нарешті дісталися намету, навколо панувала безмежна темрява. Одначе в тому місці, де палало вогнище, була напохваті купка хмизу, і невдовзі намет осяяло привітне полум’я. Лисань готував на вогні чай, а бородатий приніс із намету буханця і голівку сиру. Скоро вони можуть підкріпитися.
— А що ми запропонуємо своєму підопічному? — безпорадно мовив лисий. — Адже свіжини у нас немає.
— Може, він собі щось дістане? — припустив бородань. — Наприклад, вириє з-під землі крота.
Після цього лисий розв’язав заплічник і, схопивши Муфтика за зашийок, опустив кумедного чоловічка на землю.
— Ну, маля, як справи? — поцікавився він. — Чи вполюєш собі крота?
Муфтик мовчав. Це питання він вважав занадто принизливим, щоб взагалі відповідати.
— Чи, може, спіймаєш бодай мишеня? —підбадьорливо вів далі голомозий. — Хіба тебе сіроманці не навчили ловити мишей?
Муфтик, як і щойно, — ні пари з уст.
Адже він сам був для вовків, буцімто мишеня. Сірі хижаки гралися ним, так би мовити, у вовка — мишки. Але як про це розтлумачити краєзнавцям?
Голова його йшла обертом. Певне, вплинуло свіже повітря: адже Муфтик сидів у задушливому рюкзаку. А можливо, паморочилося від голоду? Як-не-як у вовчому полоні він не мав у роті й рісочки. Голод вельми дошкуляв Муфтикові, і він не міг одвести погляду від хлібини й сиру. Маленькому чоловічкові дуже хотілося шматочок хліба або кружальце сиру. Якби потамувати лютий голод, то вже неодмінно знайшов би доречні слова, такі слова, які б змусили врешті-решт прислухатися до нього краєзнавців.
О Боже! Як хочеться їсти, голодний, наче вовк… Саме це він їм і скаже!
— Я дуже… голодний… голоднісінький, —проскімлив Муфтик. — Голодний вовк!
Як часто-густо від хвилювання Муфтиків язик викидав колінця… Це ж треба — голодний вовк! Це ж мимоволі зірвалося з губ, і тієї ж миті голомозий схопився за ці слова.
— Насправді ти не вовк, — усміхнувся він приязно. — Це тобі лише видається.
І бородань додав:
— Ти ось ріс серед вовків, однак все-таки не вовк.
Муфтик просто зітхнув у відчаї: що з ним коїться — саме цієї хвилини знову плутає слова…
Почуття неймовірної самоти заповзло в душу кумедного чоловічка. Люди були поряд, а він, як на зло, почувався страшенно самотнім, можливо, навіть самотнішим, ніж раніше. Його не розуміли, і це було найжахливіше, саме це відчуття самоти пригнічувало його до краю.
А тим часом щосекунди голод давався взнаки.
— Я прошу…— надтріснутим голосочком прошелестів Муфтик і сумно поглянув на краєзнавців.
Він хотів попрохати шматочок хліба. Та речення урвалося.
— Комірчику! — Муфтиків скрик (він-бо назвав улюблене ім’я!) розкраяв лісову тишу. В голосі його лунала невимовна радість, його обличчя випромінювало захват. Комірець! Собача вигулькнуло з пітьми і постало в колі світла, що падало від багаття. Маленький вірний і славний Комірець!
Радість зустрічі була взаємною. Неймовірно довгими стрибками Комірчик метнувся до Муфтика й заходився облизувати йому руки й обличчя. Він щасливо повискував, без угаву метляв хвостиком і нетерпляче поклав лапи Муфтикові на плечі. Той, геть слабий од голоду, упав долі, але й це не стримало пориву ніжності Комірця.
Краєзнавці дивилися на цю зустріч з неабиякою цікавістю.
— Комірчику, ой милий Комірчику! — розчулено ще і ще повторював Муфтик.
— Він називає собача комірцем, — усміхнувся бородань. — Здається, у нього є навіть почуття гумору.
— Просто неймовірно, як вони подобаються одне одному, — здивувався голомозий.
Бородай замислився.
— Не варто забувати, що собака походить від вовків, — почав нарешті він. — А оскільки маленький — вовчий вихованець, то, очевидячки, вони знаходять одне в одному те спільне, що їх споріднює.
— Так-так, — кивнув лисань. — Щось спільне у них справді є. Ось хоч би наявність шерсті.
— Маєш рацію, їхня шерсть майже однакова, — погодився бородань. — Гадаю, що ми повинні використати це собача в своїх інтересах. Адже воно набагато легше знайде спільну мову з вовчим вихованцем, ніж ми самі.
