Чарівник Країни Оз - Баум Лаймен Фрэнк (читаемые книги читать .TXT) 📗
Четверо друзів провели безсонну ніч – кожен думав про те, чи виконає Оз його прохання, чи ні. Дороті ненадовго задрімала, і їй наснилося, що вона знову в Канзасі й тітонька Ем радіє її поверненню.
Рівно о дев'ятій ранку солдат із зеленими бакенбардами прийшов за ними, і за чотири хвилини вони всі разом увійшли до тронної зали.
Кожен із них очікував побачити Оза в тому образі, в якому той уже колись поставав перед ними. На їхній превеликий подив, у залі було порожньо. Вони стояли біля дверей, збившись до гурту» бо мертва тиша порожньої кімнати лякала сильніше, ніж будь-яке з облич Великого і Могутнього.
Раптом вони почули голос, який долинав звідкись із-під стелі. Голос промовив:
– Я Оз, великий і могутній. Навіщо ви прийшли до мене?
Друзі знову заходилися шукати поглядом постать, але ніхто нікого не побачив, тому Дороті запитала:
– Де ти?
– Я всюди, – відповів голос, – але для простих смертних я невидимий. Саме зараз я сиджу на своєму троні й готовий говорити з вами.
Справді, голос тепер лунав десь із-під трону. Друзі підійшли ближче, стали поруч, і Дороті почала:
– Ми прийшли нагадати про твої обіцянки, великий Озе.
– Про які обіцянки?
– Ти обіцяв доправити мене додому в Канзас, якщо не стане Злої Чаклунки Заходу.
– А мені ти обіцяв мозок, – сказав Страшило.
– А мені серце, – додав Залізний Лісоруб.
– А мені хоробрості, – промовив Лякливий Лев.
– А що, Зла Чаклунка Заходу справді загинула? – запитав Оз, і його голос, як здалося Дороті, трошки затремтів.
– Так, – відповіла дівчинка. – Я облила її водою з відра, і вона розтанула.
– Нічого собі! – здивувався голос. – Приємна несподіванка. Добре, приходьте до мене завтра, мені треба подумати.
– Ти мав уже достатньо часу на роздуми, – обурився Залізний Лісоруб.
– Більше ми не чекатимемо, – буркнув Страшило.
– Треба дотримуватися обіцянок! – вигукнула До роті.
Лев вирішив налякати мудреця і громовито рикнув. Луна підхопила гарчання, Тото перелякався, кинувся вбік і випадково наштовхнувся на ширму, що стояла в кутку. Ширма з гуркотом упала на підлогу– І тут на друзів чекав новий сюрприз. Там, де вона стояла, був маленький немолодий чоловічок із лисою головою і зморшкуватим обличчям. Залізний Лісоруб здійняв сокиру й кинувся до чоловічка з криком:
– Хто ти такий?
– Я Оз, великий і могутній, – сказав чоловічок тремтячим голосом. – Не бийте мене, будь ласка. Я зроблю все, що ви попросите!
Друзі розгублено переглянулися.
– Я думала, Оз – Голова, яка вміє розмовляти… – розчаровано промовила Дороті.
– А я гадав, що Красуня, – буркнув Страшило.
– А я – що жахливий Звір, – промовив Лісоруб.
– А я – що Вогняна Куля! – гаркнув Лев.
– Ви помилилися, – сумирно сказав чоловічок. – Я просто вдавав із себе когось іншого.
– Вдавали із себе? – вражено вигукнула Дороті. – То ви не великий мудрець і чарівник?
– Тихше, дитинко, бо нас підслухають, і тоді мені кінець. Я вдавав із себе великого мудреця і чарівника.
– А насправді це не так?
– Не так, моя дорогенька. Я звичайнісінька людина.
– Ви не звичайна людина, – ображено заявив Страшило, – а надзвичайний дурисвіт.
– Так отож, – підтвердив чоловічок. При цьому він заходився терти руки так, ніби був дуже задоволений від почутого. – Я надзвичайний дурисвіт.
– Але ж це просто жахливо! – сказав Залізний Лісоруб. – Отже, мені ніколи не отримати серця?
– А мені хоробрості? – засмутився Лев.
– А мені мозку? – промовив Страшило крізь сльози, витираючи очі рукавом.
– Шановні друзі, – звернувся до них Оз. – Благаю вас, не думайте про ці дрібниці. Подумайте краще про мене: яка жахлива доля на мене очікує, якщо ви всім розкажете про мою таємницю.
– Невже ніхто не знає, що ви всіх дурите? – запитала До роті.
– Ніхто, крім вас чотирьох. І ще мене самого, – додав Оз. – Я всім так довго морочив голову, що вирішив: нікому не вдасться мене розкусити. Дарма я взагалі пустив вас до тронної зали. Я ніколи не пускаю сюди підданих, і тому вони переконані, що страшнішого й могутнішого за мене не існує.
– Та я не можу зрозуміти, – спантеличено промовила Дороті, – як Ви постали переді мною у вигляді Голови, що вміє розмовляти?
– Це один із моїх фокусів, – сказав Оз. – Прошу за мною, ви все зараз побачите.
Він пройшов до маленьких дверцят у кінці тронної зали, й усі ввійшли туди за ним. Оз показав на стіл, де лежала велика голова, зроблена з кількох шарів паперу, з намальованим обличчям.
– Я підвішую її до стелі на шнурі, – зізнався Оз, – а сам стою за ширмою та смикаю за ниточки, щоб очі крутилися, а рот відкривався.
– Але як вам вдається говорити за неї? – далі розпитувала Дороті.
– Я черевомовець, – пояснив чоловічок, – і можу зробити так, щоб мій голос чувся в тому місці, де мені потрібно. От вам і здавалося, що він лунає від Голови. А ось інші предмети, якими я користувався, щоб обманювати вас. – Оз показав Страшилу сукню та маску, які одягав, удаючи Красуню, а Залізний Лісоруб побачив, що Звір – це багато різних шкур, зшитих докупи.
А Вогняну Кулю фальшивий чарівник також підвісив до стелі. Насправді куля була зроблена з вати, а коли її просочили олією, полум'я від неї вийшло дуже яскравим.
– Вам мусить бути соромно, що ви так дурите людей, – суворо сказав Страшило.
– Мені дуже, дуже соромно, – сумно повідомив йому чоловічок. – Але що я мусив робити? У мене не було виходу. Сідайте, тут багато крісел, і я розповім вам свою історію.
Усі вмостилися, і мудрець-пройдисвіт почав свою оповідь.
– Народився я в місті Омаха…
– Це зовсім недалеко від Канзасу! – вигукнула До роті.
– Правильно, але ось звідси далекувато, – відповів Оз, сумно похитавши головою. – Коли я виріс, то став черевомовцем. І треба сказати, навчав мене великий майстер. Я можу наслідувати крик будь-якого звіра або пташки. – І на доказ цього він почав нявкати так схоже, що Тото нагострив вуха і почав озиратися в пошуках кішки. А Оз тим часом вів свою розповідь далі: – За якийсь час мені це набридло, і я став цирковим повітроплавцем.
– А що це таке? – запитала До роті.
– Цирковий повітроплавець – це чоловік, який піднімається на кулі під час ярмарків, щоби привабити натовп цікавих і заохотити їх придбати квитки до цирку.
– А! – зрозуміла Дороті. – Знаю!
– Якось я піднявся на повітряній кулі, але мотузки порвалися, і ніяк не вдавалося спуститися. Кулю піднесло вище за хмари, а потім її підхопив потужний потік повітря й потягнув далеко-далеко.
Мандрівка тривала день і ніч, а коли я прокинувся зранку другого дня, то побачив, що куля летить прекрасною невідомою країною. Незабаром мій летючий засіб почав повільно знижуватися і зрештою приземлився. Я зовсім не забився. Та навколо мене зібрався натовп дивних людей, які вирішили: якщо я спустився з небес, то мушу бути великим чарівником і мудрецем. Зрозуміло, я не став їх переконувати у протилежному, бо вони дуже мене боялися і були готові беззаперечно слухатися.
Щоб чимось розважити себе і зайняти цих симпатичних людей ділом, я звелів їм побудувати місто. Вони працювали охоче і дуже вправно. Країна була дуже гарна і зелена, і я вирішив назвати місто Смарагдовим. А щоб назва прижилася, я звелів його мешканцям носити зелені окуляри: так вони все бачили в зеленому світлі.
– А хіба тут не все зелене? – здивувалася Дороті.
– Ні, тут усе, як і в інших містах, – відповів Оз, – але якщо носити зелені окуляри, тоді, звісно, все здасться зеленим. Смарагдове Місто побудували багато років тому – я потрапив сюди зовсім молодим хлопчиною, а тепер я вже старий. Та мої піддані носять зелені окуляри так давно, що більшість із них направду вважає це місто смарагдовим. До речі, місто і справді красиве – для нього використали чимало і коштовних каменів, і благородних металів, й інших оздоб. Не місто, а картинка!
Я завжди добре ставився до своїх підданих, і вони люблять мене, але з того часу, як побудували цей палац, я зачинився в ньому і ніколи нікого не приймаю.
