І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько. (Кн. 4) - Рауд Эно Мартинович (книга регистрации TXT) 📗
Вони лежали поряд на ліжку і вже втратили лік часу. їхнє самопочуття гіршало щогодини. Вони вельми ослабли. Навіть розмовляти було важко, лише коли-не-коли ронили слова.
— Образно кажучи, мабуть, смерть уже скоро постукає у вікно, — зітхнув Мохобородько.
— Маєш рацію, — погодився Муфтик. — Спершу з увічливості постукає у віконце, а тоді, не питаючи дозволу, увійде до фургончика. Кирпату свашку дверцята не зупинять, вона проникне й крізь шибу з небиткого скла.
Деякий час вони лежали мовчки. Адже їм не було що робити, хіба що вилежуватись і чекати фатальної миті, коли їх загребе смерть. Усі спроби вибратися з авто виявились марними. За допомогою інструменту, який був у машині в інструментальній скриньці, не вдалося відчинити двері, а розбити віконце не могли навіть сокирним обухом. Муфтик кілька разів сигналив, але розпачливого тутукання, крику про допомогу явно ніхто не чув.
— Не знаю, де нас поховають, — заговорив нарешті знову Муфтик.
— Я хочу, щоб моя могила була в лісі, — сказав Мохобородько. — І хочу, щоб на ній зростав оленячий мох. Це — найкрасивіший пам’ятник, який можна собі побажати.
— Правда? — здивувався Муфтик.
— Це стало б виразником вічного коловороту, який безперервно триває в природі, — вів далі Мохобородько. — Ти уяви лишень — твоя борода зотліє, але, обернувшись землею, буде поживою для нового оленячого моху. І колись, можливо, хтось приготує собі чай з оленячого моху й спекається кашлю.
— А мене можна поховати разом з машиною, — кинув Муфтик. — Так що й домовини не треба. І на могилці можна б написати: «Тут спочиває у вічній самоті Муфтик».
Згадка про самоту настільки розчулила Муфтика, що в його очах закрутилися дві великі сльозини.
Мохобородько перелякано вигукнув:
— Не проливай сліз! Адже ти витрачаєш воду!
Муфтик чекав, поки сльози покотяться по щоках і кінчиком язика намагався їх злизнути.
— Так-так, самота і є — найжахливіше в смерті, — вирвалося в нього.
— А можливо, нас не знайдуть взагалі, — припустив Мохобородько. — Тоді нас і не поховають. Тоді ми спатимемо тут удвох вічним сном і з твоєї самотності нічого не вийде.
Муфтик зрозумів, що Мохобородько намагається його занепокоєння обернути на жарт, одначе зараз йому аніскілечки не хотілося жартувати. Він ображено сів.
Комірчик підбіг до Муфтика й поклав йому голову на коліна.
— Бідолашний Комірчику, — розчулився Муфтик, голублячи собача. — Ти пов’язав свою долю з моєю і бачиш, що з цього вийшло. З моєї вини зараз і тобі загрожує смерть.
Несподівано Муфтика охопив нестерпний біль. Комірець довірився йому, сподівався на краще. Та він… Адже він відповідає й за життя собачати!
І ледве Муфтик подумав про відповідальність, як відчув повноводдя свіжих сил. Не варто все-таки добровільно підкорятися смерті. Він підхопився з ліжка й подибуляв до керма.
«Ту-ту-ту-у… ту-ту-ту-у… ту-ту-ту!»
Це Муфтик подавав сирену про біду: тричі-коротко, тричі — довго і ще тричі.
І знову: — «Ту-ту-ту-у… ту-ту-ту-у… ту-ту-ту! »
Але як і раніше, так і цього разу заклики про допомогу залишилися порожніми звуками, і скоро Муфтик зневірився до краю. Невже немає ніякої надії на порятунок? Чи справді він мусить полишити цей світ у розквіті своїх літ, на вершині своїх здібностей?
Муфтик подумки поринув у минуле і уявив себе Муфтиком-дитям, яке сидить на колінах своєї дорогої сивомуфтої Муфти-бабусі. Ага-а… Точнісінько так він виглядав на одній давній фотокартці! Кумедний чоловічок уже давно не гортав свого фотоальбому, і тепер відчув непереборне бажання знову побачити знімки. Він повернувся до ліжка, відгорнув краєчок матраца і витягнув з-під нього великий альбом у квітчастій обкладинці.
— Хочеш, Комірчику, поглянути мої фотокартки?
Собача, зворушене увагою господаря, заметляло хвостиком.
Муфтик сів за стіл, а Комірчик стрибнув йому на коліна.
— Ну, дивися, — припросив Муфтик, розгортаючи альбом. — Це ось сімейна фотокартка. Тут мої мати й батько, бабуся і дідусь, і ще одна бабуся, і ще один дідусь. У всіх — розкішні муфти. А те крихітне курчатко на маминих руках — я сам. Сфотографовано невдовзі після мого народження.
Комірчик вдоволено гавкнув.
— Я тут вельми гарнесенький, еге? — запитав Муфтик. — У мене, власне, й волосся немає на голові, а муфта, в яку одягнуто, взагалі не шерстяна, а пошита з м’якої фланелі.
Мохобородько закашляв.
— Чи можна й мені поглянути на твої дитячі фотокартки? — запитав він, допитливо підвівши голову.
— Прошу, прошу, — мовив Муфтик, у голосі якого ще виразно лунала недавня образа. — Я ніскілечки не забороняю. Та й не кидаюсь тобі на шию. Просто через ввічливість тобі не варто принаймні турбуватися.
— Ну, що ти, — приязно пробубонів Мохобородько. — Твої фото дуже цікавлять мене.
Він устав, ступив до столу і з-за Муфтикового плеча став роздивлятися альбом. Муфтик тим часом перегорнув сторінку.
— Це я сиджу в дитячій колясочці, — почав пояснювати він. — А той, хто її котить, —мій дідусь. Він, подейкували, часто прогулювався зі мною, тому що в сім’ї мав найбільше часу. І під час прогулянок, розповідали, завжди читав мені вірші.
— Так от звідкіля у тебе поетичний талан! — вигукнув Мохобородько. — Якщо ти вже змалечку чув поезії, то, образно кажучи, віршований ритм у тебе в крові!
— Можливо, маєш рацію, — не заперечив Муфтик. — Я про це раніше не думав.
Деякий час вони мовчки роздивлялися фото.
— А тут ось — мій дідусь ще молодий, — сказав Муфтик, гортаючи аркуші фотоальбому. — Це весільний знімок бабусі й дідуся. Дідусь сидить, а бабуся стоїть і ніжно тримає свою руку на його плечі.
— Яка гарна фотокартка, — розчулився Мохобородько. — І яка білосніжна муфта у твоєї бабусі!
— Адже це — весільна муфта, — пояснив Муфтик, усміхаючись. — Пошито зі шкури білого ведмедя.
Він знову перегорнув сторінку.
— Тут я вже трохи більшенький. Удвох із татом під час риболовлі. А це ось новорічне фото. Вся щаслива сім’я сидить під новорічною ялинкою.
— Яка славна сімейка! — тихо зронив Мохобородько. І по хвилі додав, майже заволавши: — Ох, дорогий Муфтику! Чому ти лише зараз видобув свій альбом? Чому ти ніколи не показував його Півчеревичку?
Муфтик підвів голову й нерозуміюче поглянув на Мохобородька.
— Півчеревичкові? — повторив він. —Просто не випадало нагоди. А чому ці фотокартки так схвилювали тебе? Адже в них немає нічого особливого.
— Ага, ти вважаєш, немає?
Мохобородько почав нервово ходити у автофургончику туди-сюди, туди-сюди. Та ось раптово зупинився й відрізав:
— Якби Півчеревичок побачив оці фотознімки, то, зрозуміло, ніколи не вважав би тебе вовчим вихованцем!
— Вовчим вихованцем? — здивувався Муфтик. — Вовчим вихованцем мене вважали краєзнавці. Але щоб Півчеревичок…
Мохобородько важко зітхнув і сказав, сідаючи на краєчок ліжка:
— І він теж…
Фотоальбом у Муфтикових руках затремтів і бубухнувся на підлогу.
— Я не збираюся взагалі розповідати про це тобі, — продовжив похмуро Мохобородько. — Одначе тепер, коли побачив твої сімейні фотокартки, оці слова самі якось мимоволі вихопилися з уст. Так, і Півчеревичок теж… Він уже чув розмови краєзнавців. І тоді й собі втовкмачив у голову, що ти виростав поміж вовків, що з тобою…
Мохобородько замовк. Чи не занадто все-таки він наговорив?
— Що зі мною?.. — запитав тихо Муфтик. — Що, зі мною небезпечно знатися? Чи не так?
— Приблизно так, — ще важче, ніж раніше, зітхнув Мохобородько. — Перед лицем смерті я не приховуватиму нічого. Приблизно так він сказав.
— І через це він покинув?
— Через це він і покинув.
Запанувала гнітюча тиша. Навіть Комірчик зрозумів, що сталося щось зле, і втішливо лизнув Муфтикові лице. А кумедний чоловічок відчув, як його сили знову підупадають. Він більше взагалі не міг відповідати ні за Комірчика, ні за будь-що. Для цього він був страшенно вражений. Альбом із фотокартками валявся на підлозі. Муфтик приліг на ліжечко й уткнувся в подушку.
