Снігова Королева - Андерсен Ханс Кристиан (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
– Прошу, візьміть мене з собою! – сказала Еліза.
Цілісіньку ніч вони плели колиску з гнучких гілок верби й очерету. Залізла Еліза в неї, й коли зійшло сонце, брати стали лебедями, взяли колиску дзьобами й здійнялись попід хмари, несучи свою милу сестричку, що й досі спала. Сонячні промені падали на її обличчя, тож один із лебедів піднявся уверх, щоб своїми широкими крильми створити затінок. Вони були вже далеко від землі, коли Еліза прокинулась. Вона подумала, що й досі спить, таке незвичайне було відчуття польоту високо понад морем. Біля неї лежав пакунок, повен чудових стиглих ягід, і в’язка солодкого коріння – все те зібрав найменший брат. Вона вдячно всміхнулася йому, бо знала, що він затулив її крильми від сонця. Тепер вони були так високо, що великий корабель під ними здавався білою морською чайкою. Велика хмарина, що пливла позаду них, була мов гора, Еліза бачила на ній власну тінь і тіні одинадцятьох лебедів, що виросли до неймовірних розмірів. Та коли сонце піднялось вище й хмара лишилась позаду, ті відображення щезли.
Отак цілий день вони летіли понад морем. Цього разу лебеді рухалися повільніше, бо вони несли сестру. Видно було, що заноситься на бурю, і Еліза схвильовано позирала на обрій. Маленької скелі посеред океану досі не було видно! Дівчині здалось, ніби лебеді натужно махають крильми. Лишенько! Це через неї вони не можуть летіти швидше! Коли сонце сяде, вони перетворяться на людей, упадуть у море й потонуть. Дівчина заходилась подумки молитися. А скелі й досі не було видно.
Насунули хмари, пориви вітру попереджали про наближення шторму. Крізь хмар’я раз-по-разу проривалися спалахи блискавиць. Сонце скотилося до краю моря, і лебеді так стрімко кинулись униз, що Еліза затремтіла. Вона була переконана, що вони падають. Але незабаром лебеді знову вирівнялись. Дівчина вхопила поглядом скелю просто під ними, й саме в цю мить сонце до половини сховалось у хвилях. Скеля здавалась не більшою, ніж голова тюленя, що визирала з хвиль. Лебеді стрімко спускались, і в ту мить, коли їхні ноги торкнулись скелі, сонце згасло, наче остання іскра в багатті. І тоді вона побачила братів, що, узявшись за руки, стояли довкруг неї. Місця було рівно стільки, щоб поміститися усім, ні клаптя більше.
Море лютувало, блискавиці били одна за одною, гуркотів грім. Над ранок буря ущухла, й лебеді покинули скелю, забравши з собою Елізу. Море досі було неспокійне, і з високості здавалось, ніби біла піна на темно-зелених хвилях – це безліченна безліч лебедів, що плавають унизу. Коли сонце піднялось вище, Еліза побачила перед собою гори із сяйливими шапками криги. У міжгір’ї здіймався палац із милю завдовжки, з рядом колон, пальмовими деревами й квітами як млинові кола завбільшки. Дівчина запитала, чи це та земля, до якої вони поспішали. Лебеді похитали головами. Це був прекрасний, але вічно мінливий палац із хмар на ймення «Фата Моргана» – туди не судилось увійти жодному смертному. Незабаром гори, ліси й палац зникли. Замість них з’явилося дванадцять величних церков, з високими дзвіницями й довгими готичними вікнами. Елізі навіть здалося, ніби вона чує звуки органа, але це була музика морських хвиль. Коли вони наблизились до церков, ті знову змінились – тепер це була флотилія, що нібито пливла під ними; дівчина поглянула ще раз і побачила, що це просто туман, який висів над океаном. Еліза знай милувалася міражами, аж побачила землю, до якої вони прямували. Там були сині гори, кедрові ліси, міста й палаци. Ще задовго до заходу сонця вони приземлилися, і Ельза сіла на камені перед входом до великої печери. Долівка в ній була вкрита в’юнкими рослинами, що скидались на вишитий килим.
– Спи, а вранці розкажеш нам, що тобі наснилось, – сказав наймолодший брат, показуючи сестрі її спальню.
– Сподіваюсь, мені присниться, як я зможу врятувати вас, – відповіла вона. І з цією думкою проказала молитву, а потім заснула. Їй наснилося, ніби вона летить високо над землею, прямує до захмарного палацу «Фата Моргана». Назустріч виходить чарівниця, що скидається на бабусю, яка пригостила її ягодами в лісі й розповіла про лебедів із золотими коронами на головах.
– Твоїх братів можна розчаклувати, – сказала вона, – якщо ти матимеш достатньо сміливості й терпіння. Бо й справді, вода м’якша, ніж твої ніжні долоні, проте зализує каміння й надає йому форми. Вона не відчуває болю, який терзатиме твої пальці, не має душі, не може мучитись так, як ти страждатимеш. Бачиш цю пекучу кропиву, яку я тримаю в руці? Чимало кропиви росте біля твоєї печери, та тобі вона не підходить. Тільки одна згодиться – та, що росте на могилах на церковному цвинтарі. Її ти маєш збирати, поки не заробиш пухирі на долонях. Тоді помнеш кропиву руками й ногами, а вже потім муситимеш її прясти й ткати, аж отримаєш одинадцять сорочок із довгими рукавами. Накинеш їх на лебедів – і закляття буде подолано. Але запам’ятай: з тієї миті, як ти почнеш роботу, і аж до її завершення, навіть якщо це займе роки твого життя, ти мусиш мовчати. Перше ж твоє слово простромить серця твоїх братів, наче смертоносний кинджал. Їхнє життя залежатимуть від твого мовчання. Пам’ятай, що я тобі казала.
Чарівниця замовкла. Потім доторкнулась до руки дівчини кропивою, і пекучий біль розбудив Елізу.
Уже був день. Поблизу місця, де дівчина спала, вона помітила стебло кропиви, схоже на бачене уві сні. Еліза стала на коліна й гаряче подякувала Богу. Тоді вона вийшла з печери, щоб розпочати роботу. Дівчина рвала пекучі стебла своїми ніжними руками, і від того виступали великі пухирі, але вона терпіла, щоб порятувати своїх милих братів. Потім розім’яла кропиву босими ногами й заходилася прясти. Після заходу сонця повернулись брати. Вони дуже злякались, коли побачили, що сестра оніміла, – подумали, що це ще одні чари їхньої злої мачухи. Але потім, побачивши Елізині руки, вони зрозуміли, що це вона робить заради них. Наймолодший брат заплакав, і там, де падали його сльози, біль втамовувався, й пекучі пухирі зникали.
Еліза сиділа за роботою цілу ніч, бо вирішила не відпочивати, поки не звільнить від прокляття своїх братів. Цілісінький наступний день вона була сама, та ще ніколи час не спливав так швидко. Одна сорочка була вже готова. Еліза взялась до другої, аж раптом почула звук мисливського ріжка й злякалася.
Звук долинав ближче й ближче. Дівчина чула, як гавкають собаки, й втекла до печери. Поспіхом вона згребла у велику в’язку кропиву, яку встигла зібрати, й сіла на неї. Згодом з-за балки вискочив великий собака, потім ще один і ще. Вони голосно гавкали, поверталися назад і знову бігли до печери. За кілька хвилин прибули мисливці. Найвродливішим із них був король тієї країни. Він наблизився до Елізи – ще ніколи йому не доводилось бачити такої красуні.
– Як ти сюди потрапила, мила дитино? – запитав він.
Але Еліза тільки похитала головою. Вона присягнулась не говорити – від цього залежало життя її братів. А ще вона сховала руки під фартух, щоб король не побачив, які пожалені її долоні.
– Поїхали зі мною, – сказав шляхетний мисливець, – ти не можеш тут зостатись. Якщо твоє серце таке ж добре, як твоє обличчя вродливе, я одягну тебе у шовк і оксамит, прикрашу твою голівку короною, і ти будеш жити й правити у моєму палаці.
І посадив її на свого коня. Дівчина заплакала, заламуючи руки, але король промовив:
– Я бажаю тобі лише найкращого. Настане час, коли ти мені подякуєш за це.
І він помчав уперед, тримаючи дівчину перед собою на коні, а мисливці їхали слідом.
Коли зайшло сонце, вони приїхали до міста з високими церквами й сяючими куполами. Король одвів Елізу до мармурових покоїв, де струмували водограї, а стіни й стеля були прикрашені візерунками. Але полонянка навіть не поглянула на всі ці пишноти – вона тільки сумувала й плакала. Вона терпляче дозволила покоївці вбрати її в королівські шати, вплести перлини у коси й убрати пожалені кропивою руки у м’які рукавички.
