І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько - Рауд Эно Мартинович (читать книги онлайн полностью без сокращений TXT) 📗
— Терпіння. Хто має терпець, той буде холодець! Півчеревичок зрозумів, що Муфтик вельми хвилюється. Інакше він не переплутав би відомого прислів’я: хто має терпець, той буде молодець. Чому тут дивуватись! Сам Півчеревичок страшенно переживає. Таке хвилювання цілком зрозуміле, бо щосекунди вони наближаються до свого друга Мохобородька.
— Двадцять один… дев’ятнадцять… сімнадцять… — читав Півчеревичок номери будинків.
Тепер або ніколи! На терези кинута доля їхнього друга Мохобородька. А втім, не на терези, а в господарчу сумку. І от уже стало видно ту заповітну сумку.
— Будинок номер дев’ять, — сказав Півчеревичок. Вони прибули на місце. Муфтик підкотив до тротуару і заглушив мотор.
— Ну поглянемо, на що здатний слон, — мовив він. Тепер усе залежало від слона. Самі вони анічого не
могли вчинити, вся надія на хобот.
Слідом прибув і слон. Вольдемар зупинив його прямо під сумкою.
— Чи та сама? — Вольдемар показав пальцем на господарчу сумку.
— Та сама, — запевнив Муфтик.
Працівник зоопарку вмостився на спині слона зручніше.
— І Мохобородько там, у ній? — запитав він.
— Авжеж, — ствердив Півчеревичок. — Він, очевидячки, спить.
— Гм-м, — здивувався Вольдемар і замислився. Це тривало деякий час, а слон поки що погойдував
хоботом туди-сюди.
— Що ж, розпочнемо? — запитав нарешті новий друг кумедних чоловічків.
— Можна б і починати, — зронив Муфтик. А Півчеревичок додав:
— А що тут зволікати!
— Правильно, — погодився Вольдемар.
Тоді нахилився до слонового вуха і щось прошепотів.
Муфтик і Півчеревичок заціпеніли. Чи ж до пуття пояснив Вольдемар слонові, що слід робити — зняти господарчу сумку й опустити вниз? Адже Вольдемар не якийсь цирковий дресирувальник, а звичайний працівник зоопарку. І слон його не здатний на всілякі штуки на цирковій арені, а звичайний, із зоопарку, який просто показує себе людям.
Але сумніви Муфтика й Півчеревичка все-таки виявились даремними. Хобот слона уже підіймався до господарчої сумки. Мабуть, Вольдемар так душевно зріднився зі слоном, що той розумів його цілком.
Кінчик хобота сягнув господарчої сумки і доторкнувся до неї.
— Щоб тільки не впустив його додолу! — забідкався Муфтик.
І ця засторога, на щастя, виявилась безпідставною! Слон хоботом зняв господарчу сумку з держака таї спритно, що Муфтик і Півчеревичок ахнули.
— Ти бачив?! — вигукнув Півчеревичок. Муфтик кивнув:
— Воістину майстерна робота!
Задоволений Вольдемар вдячно погладив слона.
Господарча сумка на кінчику слонового хобота по-1 вільно наближалася до землі. Схоже, слон розумів, що із сумкою треба поводитися обережно, і ніжно-ніжно опустив її на землю.
— Готово! — захоплено вигукнув Півчеревичок. І блискавично разом із Муфтиком опинився біля’
господарчої сумки.
— Він точно в сумці? — запитав Вольдемар, сидя- і чи на слоні.
— А де ж йому бути — в сумці! — щасливо усміхнувся Муфтик. — І спить!
Кумедні чоловічки дивилися на сплячого друга, їхні серця сповнювала безмежна радість. Ось він тут, їхній любий Мохобородько! Нарешті все-таки він тут! | Нарешті після тривалої колотнечі вони знову разом! | Нарешті він вільний!
Зненацька Мохобородько відкрив очі і нерозуміюче і втупився на Муфтика й Півчеревичка.
— Що трапилось? — запитав він. — Де це я?
— Ти на волі, — усміхнувся Муфтик. Півчеревичок теж розплився в усмішці:
— Ми зняли тебе хоботом із отого вікна. Мохобородько сів у господарчій сумці.
— Неймовірно, — пробурмотів він. — Це просто неймовірно.
— Він ще в тенетах сну, — моргнув Півчеревичок Муфтикові. — І нічогісінько ще не розуміє.
Та ось Мохобородько заговорив:
— Становище й справді незбагненне. Мені здається, що я прокинувся, але не можу цьому повірити. Невже, невже це ви, мої друзі?
— Звісно ж, ми! — вигукнув Півчеревичок.
— А на спині слона сидить Вольдемар, — сказав Муфтик. — Йому ти зобов’язаний своїм звільненням.
Мохобородько вмить вибрався з господарчої сумки і низенько вклонився Вольдемарові.
— Вельми вдячний вам, — ґречно мовив він. — Од щирого серця дякую вам.
Тоді знову недовірливо озирнувся і зітхнув:
— Я все одно побоююсь, що все це лиш чарівний сон. Адже цього разу я взагалі лягав спати не в господарчій сумці, а на дивані, а отже, мене ніхто не міг звільнити.
— Та очуняйся ти нарешті, — майже розсердився Півчеревичок. — Сідай краще в автомобіль і поїхали. Погомоніти про цей сон у нас ще буде вдосталь часу.
Мохобородько послухався і ступив уже кілька кроків до машини, як несподівано поблизу пролунав проникливий жіночий голос:
— О-о, мій малесенький, дозволь мені хоч попрощатися з тобою, — у цьому голосі бриніла схвильованість. — Дозволь тебе перед розлукою приголубити бодай разочок.
Кумедні чоловічки ошелешено застигли на місці. Комірець одразу ж сполохано загавкав у машині, а Вольдемар, сидячи верхи на слоні, здивовано гмукнув.
— Ви! — скрикнув Мохобородько, який одразу ж впізнав голос жінки. — Ви тут!
Тієї миті вона вийшла із-за ліхтарного стовпа, де вже давно причаїлась, очікуючи на появу Муфтика, Півчеревичка і Вольдемара.
— Перш за все я хотіла б розвіяти твої сумніви, — сердечно звернулася вона до Мохобородька. — Зараз ти бачиш не якийсь сон, а все відбувається наяву. Ти справді ліг спати на моєму дивані, та коли нарешті заснув, я знову поклала тебе в господарчу сумку.
— А навіщо ви це зробили? — здивувався Мохобородько.
— Я випадково дізналася, що друзі збираються тебе звільнити, — вела далі жінка. — Я грунтовно обдумала твоє становище. І нарешті зрозуміла, що ти належиш своїм друзям, і я не маю права силоміць тебе тримати. Тоді й перенесла в господарчу сумку, щоб друзі могли тебе звільнити.
Запала тиша.
— Спочатку я хотіла тайкома поглянути, як ти полишаєш цей дім, — мовила жінка. — Але не витримала, бо дуже закортіло ще раз тебе приголубити.
Вона схопила Мохобородька і міцно пригорнула до себе. І в її очах зблиснули сльози:
— До побачення, мій малесенький! Я бажаю тобі лише добра.
Знову мовчання. І кожен в оцій тиші думав про своє. Коли жінка поставила Мохобородька додолу, вона кинула погляд на слона.
— Яка чудова тварина! — похвалила вона. — Він теж чистопородний?
Запитання, звичайно, стосувалося Вольдемара.
— Це — африканський слон, — пояснив працівник зоопарку.
— О-о, — зронила жінка. — Якби ви знали, як мені подобаються тварини!
Вольдемар кахикнув. Він змушений був подумки зізнатись, що жінка не така вже й страшна, як увесь час гадав. Навіть навпаки…
— В зоопарку є ще й інші цікаві тварини, — сказав Вольдемар жінці. — Я міг би при нагоді розповісти вам про них…
— Дякую вам, — промовила жінка. — Я вельми зворушена і неодмінно скористаюся вашим великодушним запрошенням. Мені дуже приємно з вами познайомитись. Ви справді надзвичайно добросерда людина, як про вас і говорять.
Вольдемар зашарівся, на щастя, цього не було видно в темряві.
— Я теж радий цьому несподіваному знайомству, — стиха пробубонів він.
І ось настала мить розлуки. Жінка ще раз приголубила Мохобородька.
— Щасливої дороги, — побажала вона і почережно погладила по голові всіх кумедних чоловічків.
— Щасливої дороги, — пророкотів зі спини слона Вольдемар. — Напишіть мені, як викроїте час.
— Неодмінно, — запевнив Муфтик. — Я вже давно не писав нікому, навіть самому собі.
Кумедні чоловічки сіли в машину.
Муфтик завів мотор і натхненно продекламував:
Після тривалої перерви Муфтик віршував знову, а Півчеревичок зазначив, що це дуже гарна прикмета.
Крізь нічну пітьму фургончик кумедних чоловічків мчав із міста.
Литературно-художественное издание
Рауд Эно
И снова Муфтик,Полботинка и Моховая Борода
