Чарівник Країни Оз - Баум Лаймен Фрэнк (читаемые книги читать .TXT) 📗
– Джек у мене молодець, задніх не пасе! – примовляв він сам до себе, витираючи піт рукавом. Аж раптом помітив, що опудало лишилося без лівої руки: довелося повертатися й шукати її на дорозі, а тоді ще й вистругувати новий дерев'яний стрижень для плеча – мороки було чимало. Правда, після ремонту рука трималася краще, ніж раніше. Тіп звернув увагу на те, що Джекова голова повернулася задом наперед. І цю біду він виправив. Нарешті опудало стало на дорозі обличчям у той бік, звідки мала з'явитися бабця Момбі. На вигляд воно було точнісінько як людина – якийсь місцевий фермер – і водночас своєю дивністю так впадало в око, що випадковий перехожий неодмінно мусив перелякатися.
До повернення старої лишалося чимало часу, і Тіп подався в долину за будинком збирати горіхи.
Та цього разу бабця Момбі повернулася раніше, ніж зазвичай. У Кривого Чаклуна, який жив на високій горі, їй вдалося виторгувати кілька важливих чаклунських секретів: три нові замовляння, чотири чарівні порошки й жменьку трав, що мали чудодійні властивості. Задоволена, стара відьма поспішала додому, аби випробувати свої набутки на ділі.
Момбі так поринула у свої думки, що коли зауважила на розі якогось добродія, кивнула йому, майже не глянувши, й буркнула:
– Добрий вечір!
Однак чолов'яга мовчав і навіть не поворухнувся. Відьма спинилася й ну приглядатися. Бачить – замість голови у поселянина гарбуз, та ще й з дірками, над якими явно попрацював Тіпів ножик.
– Еге ж бо! – вичавила з себе Момбі, задихаючись від обурення. – Знову витівки цього малого негідника! Ну добре. До-о-обре… Я тобі всиплю перцю, я тобі покажу, як мене лякати!
Вона гнівно замахнулася палицею на веселий усміхнений гарбуз, але раптом їй сяйнула думка, і занесена палиця застигла в повітрі.
– Та це ж чудова нагода випробувати новий порошок! – вигукнула вона. – Зразу ясно буде, якісний товар мені продав Кривий Чаклун, чи він надурив мене так спритно, як і я його.
На цих словах вона поставила на землю свій кошичок і заходилася в ньому порпатися, шукаючи щойно придбаний чарівний порошок.
А тим часом Тіп напхав кишені горіхами й повернувся до дороги. І що ж? Виявляється, стара відьма вже там, поруч із опудалом, і вона ані на краплину не злякана.
Спочатку він дуже розчарувався, але цікавість перемогла – надто кортіло знати, що Момбі робитиме далі. Хлопчина заховався за паркан, де опікунка не могла його помітити, і приготувався спостерігати.
Стара понишпорила в кошикові ще трохи, а тоді дістала з нього пошарпану перечницю – по напівстертому надпису «Перець» рукою чаклуна було грубо нашкрябано «Порошок Оживай».
– От воно! – радісно вигукнула Момбі. – Тепер побачимо, як він діє. Чаклун, скупар, відсипав зовсім дещицю, але на дві-три порції, гадаю, має вистачити.
Тіп, звісно, ані словечка не збагнув із цієї балаканини.
Натомість він побачив, як Момбі підняла руку і потрусила перечницею над гарбузом, точнісінько як перчать печену картоплю. При цьому порошок розсипався по Джековій голові, потрапив і на його сорочку, і на рожевий жилет, і на пурпурові штани, і навіть на стоптані залатані черевики.
Вкинувши перечницю назад до кошика, Момбі підняла ліву руку вгору, відстовбурчила мізинець і сказала:
– Вау!
Потім підняла вгору праву руку, відстовбурчила великий палець і промовила:
– Тау!
Потім підняла обидві руки, розчепірила всі пальці якомога ширше й голосно крикнула:
– Пау!
Джек – Гарбузова Голова при цьому ступив крок назад і сказав із докором:
– Чому ви так верещите? Я ж не глухий! Бабця Момбі аж підскочила на радощах.
– Він ожив! – вищала вона. – Ожив! Ожив! Вона підкинула палицю, потім зловила її, а тоді обхопила сама себе за плечі й спробувала затанцювати джигу, і весь цей час весело приспівувала:
– Він ожив, ожив, ожив!
Можете собі уявити, що думав і відчував Тіп, спостерігаючи такі дива.
Спочатку він дуже злякався і навіть хотів утекти куди очі бачать, але не зміг – ноги були наче з вати, тремтіли й підгиналися. Потім він теж зрадів, що Джек ожив: від одного погляду на цю кумедну фізіономію неможливо було стриматися від сміху. Тому, подолавши переляк, Тіп зареготав так голосно, що Момбі його почула – вона мерщій покульгала до огорожі, схопила Тіпа за барки і витягла на дорогу.
– Ти шкодливий, брехливий, нікчемний хлопчисько! – розлючено верещала вона. – Я тобі покажу, як за мною підглядати і як із мене насміхатися!
– Я не насміхався над тобою, – виправдовувався Тіп і намагався вирватися. – Я сміявся з Гарбузової Голови. Ти тільки помилуйся на нього! Хіба ж не красень?!
– Я сподіваюся, ви не збираєтеся сказати щось образливе про мою зовнішність, – мовив Джек надзвичайно серйозно, але при цьому так само весело посміхався, і це розсмішило Тіпа ще більше.
Навіть Момбі почала з цікавістю придивлятися до істоти, яку оживила, і коли придивилася, запитала:
– Що ти знаєш?
– Важко поки що сказати, – відповів Джек. – Мені здається, що я знаю страшенно багато, а чи можна знати більше – це для мене поки що питання. Отже, мені належить з'ясувати: або я надто мудрий, або надміру дурний.
– Еге, з цим треба розібратися, – задумливо сказала Момбі.
– А що ти збираєшся з ним робити – з живим? – поцікавився Тіп.
– Подивимося, – відповіла Момбі. – Та вже треба йти додому – сутеніє. Допоможи-но Гарбузовій Голові.
– Ох, не переймайтеся за мене, – сказав Джек. – Ходити я можу не гірше, ніж ви. У мене ж є ноги, до того ж на шарнірах.
– На шарнірах? – перепитала відьма, повернувшись до Тіпа.
– Звісно, я сам їх зробив, – гордо відповів хлопчик. Утрьох вони попрямували додому. Та, коли зайшли у двір ферми, бабця Момбі наказала Гарбузовій Голові йти в корівник, там завела його до порожнього стійла, а двері ззовні замкнула.
– Спочатку займемося тобою, – сказала вона Тіпу і її тон не віщував нічого хорошого.
Хлопчик захвилювався. Він знав, що Момбі злопам'ятна і від неї можна чекати будь-яких пакостей.
Вони зайшли в дім – круглу будівлю з дахом-куполом, – точнісінько таку, як і всі інші фермерські будиночки в Країні Оз.
Момбі звеліла Тіпу запалити свічку, потім заховала свій кошик до шафи, плащ повісила на вішак.
Тіп слухняно виконав усе, що вона наказала: правду кажучи, він був дуже наляканий.
Доки Тіп розпалював вогонь у печі, Момбі сіла вечеряти. Нарешті вогонь весело затріщав, тоді хлопчик підійшов до старої і попрохав трошки хліба й сиру. Момбі йому нічого не дала.
– Я ж голодний! – ображено запхинькав Тіп.
– Недовго тобі голодувати, – зловісно буркнула Момбі.
Така мова вже зовсім не сподобалася хлопчику бо звучала погрозливо. Аж тут він згадав, що має в кишенях горіхи, і, щоб притлумити голод, розколов та з'їв кілька штук. Бабця тим часом підвелася, струсила крихти з фартуха й повісила над вогнем маленький чорний казанок.
Вона відміряла рівні частини молока й оцту, вилила їх до казанка, дістала купу пакуночків із сушеними травами й порошками і поступово кидала до варива дрібку то того, то іншого. Час від часу підходила до свічки й, низько схилившись над пожовклим аркушем, вичитувала рецепт зілля.
Тіп спостерігав усе це, і його тривога наростала.
– Для кого ти це готуєш? – запитав він.
– Для тебе, – буркнула Момбі.
Тіп повернувся на табуретці й уважно подивився на казанок, рідина в якому вже закипала, тоді перевів погляд на зморшкувате безжальне обличчя старої відьми. Цієї миті він волів би опинитися де завгодно, тільки не в цій темній задимленій кухні, де навіть танок тіней на стінах навівав жах. Так минула ціла година, тишу порушувало тільки булькання в казанку й шипіння полум'я.
Нарешті Тіп зважився заговорити знову.
– І що, я муситиму випити це твоє зілля? – запитав він, киваючи на казанок.
– Еге, – відрізала Момбі.
