Незнайко в Сонячному місті - Носов Николай Николаевич (читать полностью бесплатно хорошие книги .TXT) 📗
— «Як завжди»! — вигукнув Жартунчик. — По-вашому, ви де перебуваєте?
— У себе вдома. Де ж іще?
— Оце так номер, не бути мені Жартунчиком! Слухай, Коржику, він каже, що він у себе вдома. А ми з тобою де?
— Так, правда, — встряв у розмову Коржик. — А от ми з ним тоді, по-вашому, де, га?
— Ну й ви в мене вдома.
— Бач, який! А ви в цьому впевнені?
Свистунчик оглянувся довкола й від подиву навіть підвівся на ліжку.
— Слухайте, — сказав нарешті він, — як я сюди потрапив?
— Ах, щоб тобі, не бути мені Жартунчиком, слово честі! Та ми самі вже півгодини добиваємось від вас, як ви потрапили сюди, — сказав Жартунчик.
Переконавшись, що вся плутанина сталася з його вини, Свистунчик дуже зніяковів і пробурчав:
— Вибачте, друзі! Прошу вас, даруйте мені! Тепер я бачу, що помилково потрапив у чужу квартиру. Тож-то я дивлюся, що тут меблі наче не такі, як у мене. Та й шпалери на стінах не такі. У мене жовті, тьху! А тут якісь сині…
З цими словами Свистунчик виліз з-під ковдри й попрямував до дверей.
— Стривайте, — зупинив його Коржик. — Ви хоч одягніться…
— Ах, так! Вибачте! — знічено пробурмотів Свистунчик і почав одягатися.
Він дуже квапився, і тому в нього все виходило не так, як слід. Краватку він надів навиворіт, шкарпетки переплутав; права нога в нього ніяк не хотіла пролазити в холошу, тому він довго стрибав по всій кімнаті на лівій нозі, зрештою налетів на квітковий горщик з маргаритками й розбив його на друзки. Закінчилося тим, що він, розгубившись, нацупив на себе куртку Коржика й пішов у ній.
Тієї ночі Жартунчик і Коржик лягли спати зовсім пізно й тільки на другий ранок. Коржик виявив, що пропала його куртка. Правда, в нього залишилася Свистунчикова куртка, але біда була в тому, що разом з курткою пропало Коржикове посвідчення на право водіння автомобіля, яке лежало в нього в боковій кишені. На жаль, друзі не запитали ні імені, ні адреси Свистунчика й тепер не знали, де його шукати.
Жартунчик сказав, що біда поправима, бо ж коли цей неуважний коротулька, тобто Свистунчик, виявить у себе в кишені чуже посвідчення, він збагне, що одягнув не свою куртку, й принесе посвідчення разом з курткою назад.
Почувши це, Коржик трошечки заспокоївся.
Проте далі все пішло зовсім не так, як сподівався Жартунчик, тому що пригоди Свистунчика на цьому не закінчилися. Вони, можливо, й закінчилися б, якби у справу не втрутилися Калігула, Брикун і Пегасик. З того часу, як ці три істоти були перетворені на коротульок, вони без пуття тинялися по вулицях і врешті-решт зійшлися в одному місці. Ця несподівана зустріч ознаменувалася бурхливим проявом радості. Калігула не міг стриматися від сміху, дивлячись на Брикуна й Пегасика, а Брикун і Пегасик голосно іржали, дивлячись на Калігулу. Всі троє одразу впізнали один одного.
Незважаючи на те, що вони геть змінилися, щось таке від колишнього вигляду збереглось у кожному з них, і саме ця обставина дуже смішила їх.
Насміявшись досхочу, Калігула сказав:
— От що, друзі, нам треба відзначити нашу зустріч чим-небудь карколомним, щоб гарненько запам'яталося.
Усі троє глибоко задумались і думали до півночі. Спочатку ніхто нічого путнього вигадати не міг, але потім Пегасик сказав:
— По-моєму, найбільш карколомним буде, якщо ми протягнемо впоперек тротуару мотузку, щоб усі спотикались і падали.
— Ти геній! — похвалив Пегасика Калігула.
Роздобувши десь мотузку, друзі протягнули її впоперек тротуару в тому місці, де було найтемніше, і швидко зникли, побоюючись, щоб хто-небудь не надавав їм по шиї за таку витівку.
Це сталося на Макаронній вулиці, недалечко від будинку, де жили Жартунчик і Коржик, саме в той вечір, коли вони застали в себе на квартирі сонного міліціонера Свистунчика.
А тепер слухайте, що було далі.
Вийшовши від Жартунчика й Коржика, міліціонер Свистунчик пішов по вулиці, здивовано оглядаючись навсібіч і не розуміючи, де він перебуває. Трохи пізніше він розібрав, що йде по Макаронній вулиці, але не до свого будинку, в протилежний бік. Він уже хотів повернутися назад, але вирішив трошечки прогулятись і подихати свіжим повітрям. Де рішення виявилося для нього страшним. Не встиг він ступити й десяти кроків, як спіткнувся об натягнуту впоперек тротуару мотузку й упав. Падаючи, він дуже вдарився об тротуар лобом і лишився лежати нерухомо.
Ніхто не знає, скільки пролежав би непритомний Свистунчик, якби в цей час по Макаронній вулиці не проїжджала на своєму автомобілі малючка Маківка. Побачивши Свистунчика, який нерухомо лежав на тротуарі, Маківка зупинила машину й, переконавшись, що Свистунчикові потрібна негайна медична допомога, швидко втягла його в машину, що для такої крихітки, як вона, було досить важко, й повезла до лікарні.
В лікарні Свистунчика швидко роздягли й поклали на ліжко. Лікар Компресик тут же прописав йому мікстуру й звелів покласти на голову лід, після чого особисто потиснув Маківці руку й подякував їй за те, що вона привезла хворого. Він хотів записати ім'я Свистунчика в лікарняний журнал, але Свистунчик усе ще не приходив до пам'яті й не міг назвати свого імені. Маківка теж не знала, як його звуть. Тому Компресик наказав одній з нянечок, щоб вона подивилася в кишені курточки хворого — чи не знайдеться там який-небудь документ, по якому можна було б встановити його ім'я.
Нянечка почала нишпорити в кишенях куртки й знайшла там листа на ім'я Коржика й шоферське посвідчення теж на ім'я Коржика.
— Справа ясна: його звуть Коржиком. Адже ніхто не стане носити в себе в кишенях чужі листи й документи, — вирішив лікар Компресик і записав Свистунчика в лікарняний журнал під іменем Коржика.
Коли на другий день міліціонер Вартунчик знову подзвонив у лікарню і запитав, чи не прибував до них на лікування міліціонер Свистунчик, йому відповіли, що ніякого міліціонера Свистунчика в них нема й не було, а є тільки шофер Коржик, котрий знепритомнів на вулиці. Цим і пояснюється, що про перебування Свистунчика в лікарні ніхто» не здогадувався, і міліція шукала його далі де завгодно, тільки не там, де він перебував насправді.
У газетах кожного дня вміщувалися повідомлення про те, що міліціонера Свистунчика ніде не можуть знайти. Деякі газети почали глузувати з того, що сама міліція не може знайти зниклого міліціонера.
В одній газеті навіть помістили карикатуру з зображенням міліціонера, який удень з ліхтарем сам себе шукає.
Закінчилося все це тим, що з приводу зниклого міліціонера стали друкувати всілякі жарти й кумедні оповідання і дійшли до того, що написали, немовби міліціонер Свистунчик зовсім не зник, а розшукати його не можуть тому, що ніякого Свистунчика взагалі на світі не було.
Не варто, однак, думати, що жителі Сонячного міста були злі, здатні сміятися над чужою бідою коротульки. Ні, вони були дуже добрі й чуйні, але справа пояснювалася тим, що «серед жителів Сонячного міста було багато автомобілістів, а відомо, що автомобілісти трошки не люблять міліціонерів, за те, що вони вичитують надто довгі нотації при кожному порушенні правил їзди. Якби пропав простий коротулька, то нікому б і на думку не спало сміятися, та оскільки пропав міліціонер, то це якось мимоволі в кожного автомобіліста викликало посмішку; до того ж дехто повірив, що справді ніякого міліціонера Свистунчика на світі не було й усі ці розмови — просто смішна вигадка для розваги газетних читачів.
Коли наступного ранку Свистунчик опритомнів у лікарні, він з подивом переконався, що знову лежить десь у чужому приміщенні.
Він уже хотів підвестися й піти, щоб з'ясувати, як він. сюди потрапив, але, відчувши слабість, опустив голову на подушку.
В цей час до палати ввійшла нянечка.
— З добрим ранком, Коржику! — привітно сказала вона. — Як ви себе почуваєте?
— Де я? — тривожно запитав Свистунчик, не звернувши навіть уваги на те, що нянечка кумедно назвала його Коржиком.
