Фарбований лис - Франко Иван Яковлевич (электронная книга txt) 📗
- Вiднинi вже не пiдеш до школи.
- Ба, - сказав Гриць.
- Здiйми чоботи, капелюх i ремiнь, треба сховати про недiлю, а ти запережися личком, вiзьми лупку* (* Л у п к а - обiдрана бараняча шапка.) на голову та жени гуси пасти.
- Ба! - сказав радiсно Гриць.
V
Гуси, звичайно - дурнi гуси, i сим разом не знали про радiсну змiну, яка їх чекала. Протягом цiлого року Грицевої шкiльної науки їх пас малий сусiдський хлопчик Лучка, що звичайно тiльки й робив на пасовиську, що копав ямки, лiпив паски з болота та пересипався порохом. Про гусей вiн не дбав зовсiм, i вони ходили самопас. Не раз їм лучилося зайти в царину*(*Ц а р и н а - засiяне загороджене поле.), i тодi вiд пошкодованого приходилось їм витерпiти багато проклять, а навiть побоїв. А крiм того, нещастя кiлька разiв того року зловiщим крилом перелетiло понад чередою. П'ять молодих гусакiв i десять гусок господиня попродала в мiстi; важко прийшлось iншим розлучатися з ними. Стару попелясту гуску забив хворостиною в шкодi сусiд i у варварськiй безсердечностi прип'яв бездушного трупа за лапу до тiєї ж хворостини, волiк його так через цiле пасовисько, а вiдтак кинув господаревi на обору* (*О б о р а - загiн для худоби.). А одного молодого гусака, красу й надiю череди, забив яструб, коли раз вiдблукався вiд своєї рiднi. Але про всi тi тяжкi та невiджалуванi страти череда сього року була бiльша, нiж торiк. Дякувати бiлому гусаковi i гривiй гусцi та й ще двом чи трьом молодим її донькам, череда сього року виносила звиш 40 штук.
Коли Гриць появився мiж ними з прутом, знаком своєї намiсницької влади, зразу всi очi звернулися на нього i тiльки один нiмiючий сик здивування дався чути. Але анi бiлий гусак, анi грива гуска не забули ще свого колишнього доброго пастиря i швидко пригадали собi його. З голосними викриками радостi i трiпотiнням крил вони кинулися до нього.
- Де-де-де-де? - цокотiла грива гуска.
- Адже в школi був, - вiдповiв гордо Гриць.
- Ов! ов! ов! - дивувався бiлий гусак.
- Не вiриш, дурню? - крикнув на нього Гриць i швякнув його прутом.
- А сьо-сьо-сьо? А сьо-^ьо-сьо? - дзьобо-тiли, громадячись коло нього, iншi гуси.
- То нiби, що я навчився? - формулював їх питання Гриць.
- Сьо-сьо-сьо-сьо? - дзьоботiли гуси.
- А баба галамага! - вiдповiв Гриць. Знов сик зачудування, немов анi одна з тих 40 гусячих голiв не могла зрозумiти такої глибокої мудростi. Гриць стояв гордий, недосяжний. Аж нарештi бiлий гусак здобувся на слово.
- А баба галамага! А баба галамага! - скрикнув вiн своїм дзвiнким, металiчним голосом, випростувавшися, пiднiсши високо голову i трiпочу чи крилами. А вiдтак, обертаючись до Гриця, додав, немов аби його ще бiльше пристидити:
- А кши, а кши!
Гриць був зламаний, засоромлений! Гусак в однiй хвилi переймив i повторив ту мудрiсть, що| коштувала його рiк науки!
"Чому вони його до школи не давали?" - подумав собi Гриць i погнав гуси на толоку.
ЛИС I ДРОЗД
Iшов Кабан у Київ на ярмарок. Аж назустрiч йому Вовк.
- Кабане, Кабане, куди йдеш?
- У Київ на ярмарок.
- Вiзьми й мене з собою.
- Ходи, кумочку.
Iшли, iшли, аж назустрiч їм Лис.
- Кабане, Кабане, куди йдеш?
- У Київ на ярмарок.
- Вiзьми й мене з собою.
- Ходи, кумочку.
Iшли вони, йшли, аж назустрiч їм Заєць.
- Кабане, Кабане, куди йдеш?
- У Київ на ярмарок.
- Вiзьми й мене з собою.
- Ходи, небоже.
Ось вони всi йдуть. Iшли, йшли, аж пiд нiч наскочили на яму, глибоку та широку. Кабан скочив - не перескочив, а за ним i всi iншi поскакали i всi разом у яму попадали. Що робити, мусять ночувати. Зголоднiли вони, а вилiзти нема куди, їсти нема чого. От Лис i надумав.
- Нумо,- говорить,- пiснi спiвати. Хто найтонше голосом потягне, того ми й з'їмо.
От вони й затягли. Вовк, звiсно, найгрубше: у-у-у! Кабан трохи тонше: о-о-о! Лис iще тонше: е-е-е! А Зайчик зовсiм тоненько запищав: i-i-i! Кинулися всi на бiдолашного Зайчика, розiрвали його та й з'їли. Та що там їм iз того Зайця за ситiсть? Ще не розвиднiлось гаразд, а вже всi вони такi голоднi, що ледве дихають. Знов Лис загадує:
- Нумо пiснi спiвати. Хто найгрубше голосом потягне, того ми й з'їмо.
Почали спiвати. Хотiв Вовк тонесенько затягнути, та як не завиє грубо: у-у-у! Тут кинулися на нього та й зараз його роздерли.
Лишилися ще два: Кабан i Лис. Подiлилися вони Вовковим м'ясом. Кабан швидко з'їв свою часть, а Лис трошки з'їв, а решту сховав пiд себе. Минув день, минув другий. Кабан голодний, нема що їсти, а Лис усе в куточку сидить, витягає по шматочку Вовкового м'яса та й їсть.
- Що се ти, кумочку, їси?- питає його Кабан.
- Ой, кумочку,- зiтхає Лис.- Що маю робити! Свою власну кров п'ю з великого голоду. Зроби й ти так само. Прокуси собi груди, висисай помалу кров, то побачиш, що й тобi легше стане.
Послухав дурний Кабан. Як запоров кликами, зараз розпоров собi груди, та поки дiйшов до того, щоб напитися своєї кровi, то й увесь кров'ю пiдплив та й став зовсiм небiжчик. От Лис тодi й кинувся на його м'ясо i ще кiлька день мав що їсти. Та далi не стало й Кабанового м'яса. Сидить Лис у ямi, i знов йому голод допiкає. А над тою ямою стояло дерево, а на деревi Дрозд гнiздо в'є. Дивиться Лис на нього, дивиться з ями, а далi почав промовляти:
- Дрозде, Дрозде, що ти робиш?
- Гнiздо в'ю.
- Нащо тобi гнiздо?
- Яєць нанесу.
- Нащо тобi яєць?
- Молодi виведу.
- Дрозде, Дрозде, коли ти мене з сеї ями не видобудеш, то я твоїх дiтей поїм.
- Не їж, Лисику, зараз тебе виведу,проситься Дрозд.
Дрозд горює. Дрозд нудьгує, як йому Лиса з ями добути. От вiн щодуху полетiв лiсом, почав збирати патички, гiллячки та все в яму кидає. Кидав, кидав, поки Лис по тих патичках iз ями не вилiз. Думав Дрозд, що вiн пiде собi геть, та де тобi! Лис лiг пiд Дроздовим деревом та й говорить:
- Дрозде, Дрозде, вивiв ти мене з ями?
- Вивiв.
- Ну, а тепер нагодуй мене, а то я твоїх дiтей поїм.
- Не їж, Лисику, вже я тебе нагодую. Дрозд горює. Дрозд нудьгує, як йому Лиса нагодувати. Далi надумав i каже Лисовi:
- Ходи зо мною!
Вийшли вони з лiсу, а попiд лiсом польова дорiжка йде.
- Лягай тут у жито,- каже Дрозд Лисовi,- а я буду мiркувати, чим тебе нагодувати.
Бачить Дрозд, а дорiжкою баба йде, чоловiковi в поле полуденок несе. Скочив Дрозд у калюжку, у водi обмочився, в пiску обтатлявся та й бiгає по дорiжцi, пурхає сюди й туди, немов зовсiм лiтати не може. Бачить баба - пташина мокра та немiчна.
"Дай,- думає,- зловлю отсю пташину, принесу додому, буде забавка для дiтей".
Пiдбiгла трохи за Дроздом-вiн бiжить, пурхає, та не летить. От вона поставила кошик з горнятками на дорiжцi, а сама давай Дрозда ловити. А Дрозд то пiдбiгає, то пiдлiтає, а все далi та далi, а баба все за ним та за ним. Нарештi, бачачи, що вона вiдбiгла вже досить далеко вiд свойого кошика, знявся вгору та й полетiв. Баба тiльки рукою махнула та й вертає назад до кошика. Ба, ба, ба! Там застала добрий празник. Поки вона бiгала за Дроздом, а Лис тим часом вискочив iз жита та до горняток. Повиїдав усе чисто, решту порозливав, а сам драла.
Сидить Дрозд на деревi та й в'є гнiздо, аж тут зирк, а Лис пiд деревом.
- Дрозде, Дрозде,- говорить Лис,- чи вивiв ти мене з ями?
- Вивiв, Лисику.
- А нагодував ти мене?
- Нагодував.
- Ну, тепер же напiй мене, а то я твої дiти геть поїм.
- Не їж, Лисику, я тебе напою. Дрозд горює. Дрозд -нудьгує, як би йому Лиса напоїти. Далi надумав i каже Лисовi:
- Ходи зо мною!
Вийшли з лiсу знов на ту саму польову дорiжку.
- Лягай тут у жито,- каже Дрозд Лисовi,- а я буду мiркувати, чим тебе напоїти.
