Українські народні казки - Капущак (сост.) Тарас (книги бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Гей, коби цар дозволив мені!
А стара свиня-льоха почула ці слова, підійшла до нього, почухалася й каже:
— Газдо, спіши до царя й проси дозволу лізти. Ти вилізеш на високе дерево і визволиш дівку. Я тебе добре знаю. Сю пораду даю через те, що ти нас чествував. Най цар заріже старого безрогого буйвола, най з нього злуплять шкіру, а з тої шкіри най накаже пошити для тебе три кожухи.
Іван послухав стару льоху й пішов до царя. Той сидів зажурений в саду, дарма його смішив придворний блазень.
— Чого, Іване, ти прийшов?
— Пресвітлий царю! Бачу, тут багато лазунів. Дозвольте й мені лізти. Обіцяю, що приведу вам принцезну-доньку.
Засміявся цар, хоч невесело в нього на душі:
— Тобі, Іване, на дерево лізти? Ліпше приголосися цьому дурневі за помічника. Дурна твоя бесіда!
Розсердився хлопець:
— Пресвітлий царю, дозвольте мені лізти! Тоді цар питає свого блазня:
— Но, що ти скажеш на Йванову бесіду?
— Дайте мені Івана помічником, бо він ще дурніший, аніж я. Гірше розсердився легінь.
— Пресвітлий царю, — каже грізним голосом, — не слухайте дурного, бо з дурної дірки дурний вітер віє. Накажіть зарізати безрогого буйвола та із його шкіри пошити три кожухи. Й дозвольте мені лізти. Якщо вернуся без принцезни, робіть з моєю головою, що захочете.
Дивиться цар на хлопця і думає: «Тут уже не фігля», — і говорить.
— Добрі є. Буде, як ти хочеш. Заб’ємо буйвола. Але пам’ятай, що без моєї доньки щоб ти не вернувся! Як не приведеш її, упади із дерева і ліпше зломи собі голову. Бо коли сам не зломиш, то кат тобі її відрубає.
Вернувся Іван до своїх свиней. А цар дав наказ зарізати буйвола й пошити з його шкіри хлопцеві кожухи. Як було готово, покликав Івана:
— Зробили по-твоєму. Візьми кожухи й можеш лізти. Або царство, або смерть!..
Іванові більше не треба казати. Одягнув один кожух, а інші два прив’язав на плечі. Узяв сокиру і пішов під дерево. Людей — страх! Усі чекають…
Іван оглянув дерево і затяв сокиру. Став на сокиру, потім вийняв і затяв над головою: так піднімався все вище і вище. Скоро зник з очей.
Цілий день ліз, а понад вечір вже кожуха на грудях порвав. А лізти ще високо. Одяг на себе другий кожух — знову лізе, лізе… Та через день подерся і той.
— Но, кожуше, — каже третьому, коли на себе одягнув, — хоч доти держи, доки я до першої гілляки долізу.
І доліз до гілки, котра рівно вбік росла.
Хлопець сів на гілку і говорить сам собі: «Іване, вернися» А другим голосом: «Іване, не вертайся, лізь сміливо далі»
І доти доліз, що подерся і третій кожух: груди — у крові…
Не зважав на це Іван. Добрався вже до першого листя, зажмурив очі й каже:
— Но, світе, здоров був! Або виграю, або програю!
І з зажмуреними очима скочив на перший лист. Лиш простерся…
Розплющує очі, а тут такий світ, як і долі, звідки він прийшов: трава росте, поля, ліси, гори…
Йде, йде. Блудить. Нараз бачить: на горі палац обертається на качачій нозі.
Вдарив Іван сокирою в цю ногу, й палац зупинився. Навколо двері й брами нараз повідчинялися, і хлопець — шмиг! — у царський двір. В ту ж мить усі двері зачинилися, і палац знову крутиться.
Іде Іван, розглядається, а ніде нікого. Коли зайшов у палац, біжить до нього дівчина. Дивиться, а то царська дочка! Вона до нього:
— Ой Іванку, як ти сюди потрапив?
— Не питай нічого, збирайся до нянька, бо той вмирає за тобою.
Вона як це почула, то аж зблідла:
— Іване, не кажи такого, бо коли тебе почує змій, мій чоловік, — зразу кінець буде і мені, й тобі!..
Не встигла договорити, а змій уже тут: сім голів, і з кожної гортанки палахкотить полум’я, на сім метрів усе палить. Злякався Іван.
— Що се за творіння? — питає змій. — Відразу йому кінець. Дівчина осмілилася і заговорила:
— Се ж мій вірний слуга! Не може без мене і прийшов сюди, аби й тут мені служити!
Змій притих, та хмураво ще поглядає на Івана.
— Добре, не вб’ю тебе. Але задар хліба не будеш їсти. Йди за мною.
Дам тобі роботу.
Йде Іван за змієм. У кінці двору хлів. Змій відімкнув двері, а там на помості лежить кінь, бідний-пребідний: мухи бринять над ним, шкіра облізла. Не може встати, лише крекче.
— Видиш цього коня? Будеш його доглядати, годувати і поїти. Давай йому доста всього, але того не дай, що буде просити.
— Та як то все давати, а що просить — не дати?
— Я тобі сказав, а ти виконуй! І йде геть. Потім вернувся:
— Іване, міркуй! Якщо спробуєш мене обдурити, твоє життя кінчиться…
Почав Іван носити коневі їсти: доброго сіна, конюшини, вівса, ячменю. А кінь і в рот не бере. Лежить і голову не підводить. Іван пошкодував його, гладить і приговорює:
— Їж, конику, їж… Може, поздоровшаєш. Я тебе по-людському буду обслуговувати.
Кінь слухає, слухає і людським голосом озвався:
— Виджу, хлопче, ти доброго серця. Ай-бо задар силуєш мене їсти сіно та овес. Се не моя їжа.
— А чим же тебе годувати?
— Я їм гарячу грань, а п’ю полум’я. Давай мені грань і напувай полум’ям, тоді буду здоровий.
— Але шаркань наказав того не давати, що будеш просити!
— Як ти слухатимеш змія, то не визволиш принцезну, бо я знаю, що ти би хотів її урятувати. А тут нема нікого, хто може змія знищити, лиш я. Через це він мене отак мучить, аби я загинув.
— Проси, конику, що хочеш! Все дам, аби визволив принцезну!
— Я від тебе багато не прошу. Лиш у неділю, коли шаркань полетить за гори, спали козел дров, а я грань поїм. І буде все гаразд. Та будемо діяти таємно.
Так і сталося. Коли була неділя, змій розпростав крила й полетів. Іванові тільки того й треба. Запалив дрова. Ще вони не догоріли, набрав лопату жару і поніс коневі. Кінь одним духом проковтнув і вже годен був підвести голову. Поніс Іван другу й третю лопату жару. Як це кінь з’їв, уже й на ноги встав.
Тоді Іван зняв з нього ланцюги. Кінь вибіг на двір, поковтав усе полум’я й поїв усю грань.
Іван приглядається: коник не простий! Шерсть золота, замість чотирьох у нього п’ять ніг, крила зверх лопаток стирчать.
— Но, Йване, виконав ти все, що я тобі казав. Починаймо діяти, доки шарканя не є. Йди у пивницю: там є сідло, шабля і вуздечка. Принеси на мене. Поспішай!
Пішов Іван. Шукає, шукає — бачить змієві бочки із вином. Намацав у потемку сідло, шаблю, вуздечку. Взяв і несе. Якраз вийшов з пивниці, а змій на дверях!..
— Що ти наробив, хлопче? Ти мене обдурив. Тепер пропадеш! Вихопив із рук Івана шаблю й хоче йому відрубати голову.
Той просить:
— Відпусти мене, ніколи більше тебе не обдурю…
— Не відпущу, мусиш тут загинути. Ай-бо наперед вип’ємо вина за твої гріхи.
Завів Івана знову до пивниці, розбив бочку, налляв собі й хлопцеві по одному відрові. Змій п’є, а Йван просить:
— Відпусти мене.
— Не відпущу. Тепер вип’ємо за мої гріхи. — І знову налляв собі відро вина. Далі — друге, третє, четверте… Сім відер вина випив! Сп’янів і розум стратив. Танцює, співає, ходить узад-уперед, крутиться. А тоді впав і заснув як мертвий.
Іван зрадів: узяв тихенько шаблю й хоче рубати змія. Але думає собі: «Одну голову відітну, а шість ще зостанеться. Змій прокинеться одразу і знищить мене!»
Вхопив сідло й вуздечку і побіг до татоша. Розповів, що сталося в пивниці.
— Дуже добре ти зробив, що не чіпав шарканя. Ти би його не вбив. Давай сюди сідло!
Кінь фукнув, і з сідла вся іржа пропала, а появилося дорогоцінне каміння.
— Сідлай мене й тікаймо! Осідлав Іван татоша.
— Но, куди йдемо?
— Не питай. Чимскоріше маємо вибратися звідси! Піднявся кінь. Летів, летів, і зрештою, у темному лісі спустився на землю.
— Но, Іване, тут, у цьому лісі, є дикий кабан. Уважай, бо дикуна мусимо забити. В його голові — живий заєць, і того треба вбити, а у зайця в голові діамантова шкатулка, і в тій шкатулці сім жуків. У тих жуках і є сила шарканя. Якщо їх вб’ємо, він утратить міць. Дивись, біжить на нас дикун…
