Чарівник Країни Оз - Баум Лаймен Фрэнк (читаемые книги читать .TXT) 📗
Незабаром друзі знову зібралися на даху, і чого тільки вони з собою не принесли: адже ніхто до пуття не знав, що знадобиться для летючої машини! Шкеребертник зняв зі стіни в залі голову Рогача, прикрашену розкішними рогами, і ледве потягнув її по сходах на дах. Рогач, треба зазначити, дуже схожий на лося, тільки ніс у нього легковажно задертий, а борідка схожа на козлину. Чим саме Шкеребертнику сподобалося це опудало і чому він вирішив захопити його з собою – пояснити не міг ніхто, навіть він сам.
Тіп удвох із Конем витягнули на дах величезний старий диван із високою спинкою і боками, такий важкий, що хлопчик зовсім засапався, хоча йому допомагала могутня й невтомна тварина.
Гарбузова Голова приніс мітлу – перше, що потрапило йому на очі. Страшило з'явився із мотком мотузки для білизни, він підібрав її у дворі, а коли ліз із нею по сходах, так заплутався, що на дах вивалився, як клубок. Мабуть, він так і покотився би вниз, якби Тіп його вчасно не підхопив.
Залізний Лісоруб прийшов останнім. Він також спускався у двір і зрубав чотири широких розлогих листки із великої пальми, яка там росла і якою дуже пишалися мешканці Смарагдового Міста.
– Друже! – вигукнув Страшило, коли побачив, що зробив його приятель. – У Смарагдовому Місті неможливо вчинити важчий злочин! Наскільки мені пригадується, за кожен зрубаний листок із королівської пальми злочинця засуджують до семиразової смертної кари із подальшим довічним ув'язненням.
– Що вже вдієш? – сказав Залізний Лісоруб, скидаючи величезні листки на дах, – тепер можна врятуватися тільки втечею.
Друзі із великим сумнівом оглянули купу непотребу, яка виросла перед ними. Страшило похитав головою і сказав:
– Якщо Лісоруб зможе змайструвати із цього летючу машину, яка врятує нас, я готовий визнати його найвправнішим майстром у цілому світі.
Сам Залізний Лісоруб, схоже, був не надто впевнений в успіху. Досить довго він енергійно полірував шматинкою замші собі лоба й лише після цього взявся до справи.
– Дуже важливо, – сказав він, – щоб корпус був досить великим і ми на ньому могли розміститися. Найбільше з того, що ми тут маємо, це диван. Проте якщо машина нахилиться вбік під час польоту, ми всі разом попадаємо додолу!
– А може, варто з'єднати разом два дивани? – запропонував Тіп. – Внизу є ще один такий самий.
– Дуже розумна пропозиція! – вигукнув Залізний Лісоруб. – Тягніть сюди другий диван.
Тіп і Кінь із неабиякими зусиллями витягли на дах другий диван, поставили їх сидіння до сидіння, тож боки і спинки утворили щось схоже на огорожу всередині якої всі могли безпечно розміститися.
– Чудово! – зрадів Страшило. – У такому затишному гніздечку можна літати із задоволенням.
Два дивани друзі міцно-преміцно зв'язали мотузкою для білизни, а з одного краю Лісоруб прив'язав голову Рогача.
– Тепер ясно, де в нашої машини перед, – сказав він, дуже задоволений своєю вигадкою. – Рогач прикрашатиме ніс нашого корабля. А пальмові листки, заради яких я сім разів ризикував своїм життям, будуть крильми.
– А вони достатньо міцні? – засумнівався хлопчик.
– Атож, – відповів Лісоруб. – Виглядають вони, щоправда, значно слабшими від корпуса, але нам нема з чого вибирати.
І він прив'язав пальмові листки до диванів, по два з кожного боку.
Шкеребертник був у захваті.
– Вийшло! – закричав він. – Залишилося тільки оживити.
– Зачекайте, – згадав раптом Джек. – А як же моя мітла?
– До чого тут мітла? – здивувався Страшило.
– Ну, можна прив'язати її позаду, вийде хвіст, – відповів Гарбузова Голова. – Хіба можна вважати летючу машину готовою без хвоста?
– Гм, – не погодився Залізний Лісоруб, – зізнаюся: я не надто розумію, навіщо їй хвіст. Ми ж не робимо звіра, чи птаха, чи рибу. Нам треба тільки одне: щоб наша машина могла літати.
– А може, коли вона оживе, то використовуватиме хвоста як кермо, – висловив припущення Страшило. – Оскільки вона літає у повітрі, то все ж таки схожа на птаха, а я не раз звертав увагу, що всі птахи мають хвости, якими вони скеровують себе під час польоту.
– Ну добре, – погодився Лісоруб, – нехай мітла буде хвостом. – І він міцно прив'язав її позаду корпуса-дивана.
Тіп дістав із кишені перечницю.
– Щось ця машина занадто велика, – занепокоївся він, – не знаю навіть, чи вистачить порошку щоб оживити її всю. Але я спробую розтягнути, наскільки це можливо.
– Сип побільше на крила, – порадив Лісоруб, – вони мусять бути особливо сильними.
– І про голову не забудь! – нагадав Шкеребертник.
– І про хвіст, – додав Джек – Гарбузова Голова.
– Ану, помовчить краще, – перебив їх Тіп (видно було, що він нервує), – бо я щось наплутаю у чарах.
Дуже обережно він почав розсипати дорогоцінний порошок по машині. Передусім посипав тоненьким шаром кожне із чотирьох крил, потім посипав дивани і навіть крихту струсив на мітлу.
– Голову! Голову! Дуже прошу, не забудь про голову! – збуджено підказував Шкеребертник.
– Але порошку лишилося зовсім трошечки, – сказав Тіп, зазираючи до коробочки, – мені здається, важливіше оживити ніжки диванів.
– Помиляєшся! – заперечив Страшило. – Голова найголовніша! А оскільки ця істота буде літати, а не ходити, ноги оживляти не обов'язково.
Із таким зауваженням Тіп погодився і висипав залишки порошку на голову Рогача.
– А тепер, – сказав він, – помовчте, я мушу вимовити заклинання.
Тіп чув, як чарівну формулу промовляла бабця Момбі, й уже оживляв сам Коня, тому досить упевнено вимовив усі три слова, щоразу супроводжуючи фразу відповідним жестом. Це була урочиста і вражаюча церемонія.
Машина здригнулася всім своїм громіздким тілом, заревіла, як зазвичай ревуть Рогачі в лісі, й шалено залопотіла всіма чотирма крильми.
Від потужного вітру, який здійнявся, Тіпа ледве не знесло з даху – добре, що він встиг ухопитися за димар. Страшило важив менше за інших, тому відлетів далеко вбік, і невідомо, де він опинився б, якби Тіп, на щастя, не встиг схопити його за ногу. Шкеребертник ліг пластом, притулився до даху і так уник біди, а Залізний Лісоруб був досить важкий і сам прислужився замість якоря для Джека – Гарбузової Голови, якого обхопив обома руками. Кінь упав від пориву вітру й тепер лежав на спині, безпорадно дриґаючи ногами.
18. У гнізді галок
– Я досі ніколи не чув про такі дива, – Пропищав Рогач несподівано тонким голосом, який геть не пасував до такої могутньої статури. – Іду якось лісом, раптом чую страшний грім і більше нічого не пам'ятаю. Нібито мене щось ударило, я аж подумав, що мені вже кінець. Та ж ні, помилуйтеся: живий-живісінький, та ще й маю чотири страхітливих крила й тулуб, котрого соромилась би кожна тварина, яка себе поважає. Як усе це розуміти? Поясніть, хто я тепер – Рогач чи страховидло безрідне?
На цих словах недолуге створіння смішно заворушило вусами.
– Ти – Летюча Машина, – пояснив Тіп, – а голова і справді тобі дісталася від Рогача. Це ми тебе змайстрували, і ми тебе оживили, щоб ти ніс нас у повітрі, куди ми побажаємо.
– Он воно що?! – вигукнула Летюча Машина. – Якщо я не Рогач, отже, в мені не лишилося рогачової гордості. Одна втіха: я, здається, не надто міцно збитий, а тому волею-неволею протягну недовго.
– Не кажи так, дуже прошу тебе! – закричав Залізний Лісоруб, чиє благородне серце зачепила за живе ця жалісна промова. – Ти, напевно, кепсько почуваєшся сьогодні.
– Звідки мені знати? – розгублено буркнув Рогач. – Я живу всього лише перший день: кепсько почуваюся чи добре – хіба ж розбереш так одразу? – і він задумливо помахав хвостиком-мітлою.
– Та досить уже, – став утішати його Страшило. – Не сумуй! Ми будемо для тебе добрими господарями, даю слово. Сил не пошкодуємо, аби тобі жилося добре. А ти згоден нести нас у повітрі, куди ми побажаємо?
