Снігова Королева - Андерсен Ханс Кристиан (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
– Тихо там! – цитькнув Малий Клаус до своєї торби, а тим часом знову її штурхнув, і шкура рипнула ще голосніше, ніж першого разу.
– Ого! А що це в тебе в торбі? – запитав селянин.
– Е, там у мене чарівник, – похвалився Малий Клаус. – І він каже, що зачаклував піч, і тепер там є печеня, риба й пиріг.
– Чудово! – закричав селянин, кинувся до печі й відтулив її. Там виявились смачні наїдки, заховані його дружиною. Правда, він думав, що їх створив чарівник, що сидів під столом. Жінка не наважилася щось йому сказати, тож обоє заходились ласувати рибою, печенею та пирогом.
Потім Малий Клаус ще раз штурхнув свою торбу, і шкура жалісно зарипіла.
– А що він каже тепер? – поцікавився господар.
– Він каже, – відповів Малий Клаус, – що для нас є аж три пляшки вина. Вони стоять у кутку за піччю.
Жінка була змушена принести ще й вино, яке перед тим заховала, і селянин пив його, аж йому й зовсім стало добре. Ох і припав йому до душі чарівник, що сидів у Клаусовій торбі.
– А чи міг би він начарувати чорта? – запитав селянин. – Я би хотів поглянути на нього, поки я в гарному гуморі.
– Авжеж! – відповів Малий Клаус. – Мій чарівник може все, про що я його попрошу! – І штурхнув торбу ногою, щоб шкура знову рипнула. – Чуєш? Чарівник каже, що може, але він боїться, що чорт нам не сподобається.
– Та я зовсім не боюсь. А як він вигля да тиме?
– Точнісінько як паламар.
– Ти ба! – вигукнув селянин. – Оце потворисько! Знаєш, що я терпіти не можу паламарів. Але то байдуже, я ж знатиму, хто переді мною, тож не зважатиму. Ну, я зараз відважусь. Давай, випускай, але прошу – не підпускай його близько до мене.
– Зажди, мушу порадитись із чарівником, – сказав Малий Клаус, штурхнув торбу і низенько схилився, щоб послухати.
– Що він каже?
– Каже, що ти маєш підійти до великої скрині, яка стоїть у кутку, й відчинити її. Там ти побачиш чорта – він зіщулився на дні. Але мусиш міцно тримати віко, щоб чорт не вислизнув.
– Ти ж допоможеш його втримати? – запитав селянин.
Він підійшов до скрині, де його дружина ховала паламаря, підняв віко й зазирнув усередину.
– Ох! – закричав він, сахнувшись. – Я бачив його, і він виглядає точнісінько як наш паламар. Оце так страхіття!
Після цього він просто мусив випити, тож вони знову сіли до столу.
– Продай мені свого чарівника, – згодом сказав селянин. – Проси, скільки хочеш, – заплачу, не торгуючись. Навіть якщо це коштуватиме мірку золота!
– Та ні, не можу, – відмовився Малий Клаус. – Сам подумай, скільки вигоди я зиску від власного чарівника.
– Але мені страшенно хочеться його мати, – продовжував умовляти гостя селянин.
– Добре вже, – врешті погодився Малий Клаус, – ти мене прийняв на ніч і був дуже гостинний, тож я просто не можу тобі відмовити. Добре вже, продам я тобі чарівника за мірку грошей, але ні монетою менше!
– Отримаєш усе, що просиш, даю слово, – запевнив селянин. – Але забирай із собою ще й скриню. Я не хочу, щоб вона лишалась у моєму домі. Невідомо, хто там зачаївся.
Так Малий Клаус віддав селянинові торбу з шкурою коня і отримав за неї повну мірку грошей. А ще селянин дав йому візок, щоб везти скриню і золото.
– На все добре! – попрощався Малий Клаус і подався геть із грішми та скринею, у якій досі лежав паламар.
Ліс огинала широка, глибока ріка, вода в якій текла так стрімко, що мало хто міг побороти течію. Недавно через неї побудували новий міст. Малий Клаус зупинився посередині моста і сказав уголос – так, щоб його почув паламар:
– Що ж мені робити з цією дурнуватою скринею? Вона така важка, ніби напхана цеглою. Якщо котитиму її далі, дуже стомлюсь. Може, краще кинути її в річку? Вона попливе за мною до мого дому, ціла й неушкоджена. А навіть якщо й потоне, то не страшно.
Тож він вхопив скриню й підняв, нібито збираючись скинути у воду.
– Ні, зажди! – закричав зі скрині паламар. – Дай-но я спочатку виберусь!
– Ой! – вигукнув Малий Клаус, вдаючи із себе наляканого. – Певно, чортяка і досі там? Треба кинути його до річки, щоб він потонув!
– Ні, ні, благаю! – залементував паламар. – Я дам тобі повну мірку грошей, якщо ти мене відпустиш.
– Ну, це зовсім інша справа, – сказав Малий Клаус і відчинив скриню. Паламар вибрався з неї, скинув порожню скриню у воду й почимчикував додому. Потім приніс мірку золота і віддав Малому Клаусу. А оскільки той раніше вже отримав мірку грошей від селянина, то тепер у нього був повний возик золота.
– Я отримав грубі гроші за свого коня, – сказав він сам до себе, коли дістався додому. Потім він зайшов до своєї кімнати і висипав гроші купкою на підлогу, промовивши: – Оце розізлиться Великий Клаус, коли дізнається, як я розбагатів завдяки своєму коневі. Але я йому не казатиму, як саме заробив гроші.
Тоді він послав хлопчину до Великого Клауса, щоб позичити мірку.
«Цікаво, нащо вона йому знадобилась?» – подумав Великий Клаус. Тож він змастив дно смолою, щоб до мірки прилипло і зосталось те, що нею збирались міряти. Так і сталося: коли мірку повернули господарю, виявилось, що до дна прилипли три новенькі срібні монети.
– Що це таке? – вигукнув Великий Клаус.
Він мерщій побіг до Малого Клауса і запитав:
– Звідки в тебе стільки грошей?
– Я вторгував їх за шкуру свого коня – продав її вчора.
– Нічого собі, заробіток! – сказав Великий Клаус.
Негайно він подався додому, схопив сокиру, зарубав усіх своїх четверо коней, здер із них шкури і подався до сусіднього міста, щоб там їх продати.
– Шкури, шкури! Кому шкури? – кричав він, простуючи вулицями. До нього виходили шевці й дубильники та питали, скільки він хоче за шкури.
– Мірку грошей за одну, – відповідав Великий Клаус.
– Ти що, здурів? – вигукували ремісники. – Ти що, думаєш, ми тратимо гроші мірками?
– Шкури, шкури! – і далі кричав Клаус. – Кому шкури? – і всі, хто питав у нього про ціну, отримували однакову відповідь: – Мірка грошей.
– Та він кепкує з нас!– обурились ремісники. Тож шевці похапали свої ремені, а дубильники – шкіряні фартухи, й всі разом заходились лупцювати Великого Клауса.
– Шкури, шкури! – кричали вони, кепкуючи з бідолахи. – Ми зараз так покарбуємо твою шкуру, що вона стане чорно-синя!
– Ану проженімо його із міста! – вирішили вони гуртом.
І Великому Клаусу довелося чимдуж утікати, адже його досі так нещадно ще не били.
– Ох, – сказав він, коли дістався додому, – Малий Клаус поплатиться за це. Я заб’ю його до смерті!
Тим часом померла старенька бабуся Малого Клауса. Вона була недобра, люта і часто на нього сварилася. Спочатку Клаус намагався повернути бабусю до життя, а коли спроби виявились марними, то вирішив, що покійниця може полежати в його ліжку цілу ніч, а він сам спокійно посидить у кріслі, що стояло в кутку кімнати, – він уже робив так не раз.
Уночі, коли він сидів там, відчинились двері, й увійшов Великий Клаус, тримаючи в руках сокиру. Він знав напевне, де стоїть ліжко Малого Клауса. Тож підійшов просто до нього й рубанув стареньку просто по голові, думаючи, що це повинен бути Малий Клаус.
– Отак тобі! – вигукнув Великий Клаус. – Будеш знати, як робити з мене дурня! – на цих словах він вийшов із будинку.
«Оце так негідник, – подумав Малий Клаус. – Він же намагався вбити мене! Добре ще, що бабуся була вже мертва, а інакше він би загнав її на той світ».
Потім Малий Клаус одягнув стареньку в її святковий одяг, позичив у сусіда коня й запряг його у візок. Він примостив покійницю на задньому сидінні так, щоб вона не впала під час їзди, й помчав через ліс. До заходу сонця до дістались до великого заїзду. Господарював там багатій, який мав щире серце. Але він мав один недолік – гарячкував, бо не міг себе стримувати.
