Незнайко в Сонячному місті - Носов Николай Николаевич (читать полностью бесплатно хорошие книги .TXT) 📗

— А чому лев реве? — запитав він.

— Не знаю. Напевно, їсти хоче, — сказав Незнайко.

— А нас він не може з'їсти?

— Не бійся. Він же в клітці сидить.

— Я й не боюся, — відповів Пістрявенький. — Просто на всяк випадок запитав.

Поступово довкола все стихло, але місяць сховався за хмари, й стало зовсім темно. Тільки попереду біліла доріжка. Незнайко пішов по доріжці. Пістрявенький ішов за ним, стараючись не відставати.

— Куди ми йдемо? — стурбовано допитувався Пістрявенький.

— Треба знайти ослячу обору, а мавпячі клітки там поряд, — відповів Незнайко.

Скоро обабіч доріжки стали попадатися клітки. За решітками в темноті звірів не було видно, але Пістрявенькому весь час ввижалося, що з-за пруття ось-ось висунеться чиясь пазуриста лапа й учепиться йому в спину. Тому-то він злякано озирався і старався триматися від кліток подалі.

Нарешті доріжка вперлась у решітку, за якою вгадувалось озерце.

— Ми кудись не туди вийшли… — сказав Незнайко.

З-за решітки долинало якесь ліниве посапування, порохкування, чавкання і хлюпання. Може, це просто вода хлюпалась, а може, ці звуки належали якій-небудь водяній тварині, скажімо, бегемотові.

Друзі пройшли трошки назад і звернули на бічну доріжку.

— Що таке? — бурчав Незнайко, занепокоєно вдивляючись у темряву. — Ніяк не можу вгадати, де ми. Уночі все зовсім не таке, як удень.

Вони довго блукали по парку, нарешті підійшли до великої клітки, яка здалася Незнайкові знайомою.

— По-моєму, ми до слона вийшли, — сказав Незнайко. — Значить, тепер уже близько.

Пройшовши далі, вони опинилися біля невисокої решітчастої загородки, за якою було видно хлівчик.

— Ось вона, осляча обора, бачиш? — зрадів Незнайко. — Все правильно!

Звернувши вбік, вони наблизились до ряду кліток, уздовж яких тягнувся дерев'яний бар'єр. Підійшовши до крайньої клітки, Незнайко сказав:

— Ось вона!.. Ти, Пістрявенький, стій тут і роздивляйся на всі боки. Коли побачиш кого-небудь, свисни.

— Гаразд, — кивнув головою Пістрявенький.

Незнайко видерся на бар'єр, притиснувся щокою до решітки й став заглядати в клітку, напружено прислуховуючись.

— Ну, що ти там бачиш? — запитав Пістрявенький.

— Тихше, ти! — ощирився на нього Незнайко. — Зовсім нічого не бачу… Тільки наче сопе хтось. Напевно, мавпа… Ну гаразд.

Він намацав у темряві двері, витяг болт і став відкривати засувку. Цього разу засувка піддалася легко. Відсунувши її, Незнайко смикнув двері. Вони відчинилися зі скрипом.

— Еге! — з досадою прошипів Незнайко й насварився дверям кулаком. — Скриплять тут іще!

Деякий час він насторожено прислухався, але, переконавшись, що навколо було тихо, ввійшов обережно в клітку й, ставши накарачки, зашарив по підлозі руками. Поступово він залазив у клітку все далі, доповз до стіни й повернув у другий бік. Несподівано спереду почулося глухе бурчання. Незнайко так і закляк, стоячи накарачках. Деякий час він з усієї сили вдивлявсь у темряву. Перед його очима ворушилося щось велике, чорне. В цей час із-за хмар визирнув місяць і освітив лева, який лежав посеред клітки. Лев підвів свою кошлату голову й, ліниво поморгуючи, дивився просто на Незнайка.

Незнайко не встиг навіть злякатися як слід і дав задній хід, тобто мерщій порачкував назад. Не спускаючи очей з лева, він піднявся на ноги й хотів стрибнути. Побачивши це, лев пирхнув і, ставши на лапи, ступив до Незнайка. Незнайко, мов блискавка, кинувся до відчинених дверей і вилетів з клітки, наче його винесло вітром. Крикнувши Пістрявенькому лише одне слово — «лев», — він кинувся навтіки, не оглядаючись.

У Пістрявенького душа в п'яти пішла. Очманівши від страху, він подався за Незнайком. Так вони обидва бігли, не розбираючи дороги, поки перед ними не виник паркан. Незнайко одним духом вискочив на нього. Пістрявенький поліз і собі й схопив Незнайка за штани. Незнайко подумав, що це його лев хапає за ногу, і рвонувся з усієї сили. Несподівано дошка, за яку він тримався, відірвалася від паркана. Не випускаючи дошки з рук, Незнайко впав прямо на Пістрявенького, і вони обидва покотилися на землю. Позаду них чулися якісь крики, свистки сторожів. Відшпурнувши од себе дошку, Незнайко поліз у щілину, що утворилася в паркані. Пістрявенький миттю пірнув за ним, і вони стрімголов помчали вулицею. Незнайко біг попереду, а ззаду нього, немов чорна тінь, мчав Пістрявенький. Він важко відсапувався, а Незнайкові здавалося, що це позаду сопе лев.

Розділ тридцять перший

Зустріч з чарівником

Коли Кнопочка повернулася в готель, вона відразу пошкодувала, що не залишилася з Незнайком та Пістрявеньким.

— Коли б вони там не накоїли лиха без мене… Коли б не стряслося чого, — сказала вона.

Без них їй було трішечки сумно. Щоб розвеселитися, Кнопочка ввімкнула телевізор. По телебаченню виступав якийсь учений коротулька в окулярах і читав довгу й нудну доповідь про вітрогонів.

— Неначе їм уже більше передавати нічого! — з прикрістю сказала Кнопочка.

Вимкнувши телевізор, вона стала ходити по кімнаті з кутка в куток, весь час поглядаючи на годинник.

— Поїду назад у зоопарк! — сказала вона, втративши терпець, але тут же відкинула цю думку. — А як я в зоопарк потраплю? Не можу ж я, справді, через паркан лізти! Ну гаразд, гаразд, нехай вони тільки повернуться! Я покажу їм, як мене хвилювати!

Час минав, а Незнайко й Пістрявенький не з'являлися. Кнопочка вже не знала, що й гадати, й почала уявляти собі всілякі жахи. Їй здавалося, що Незнайка й Пістрявенького спіймав сторож і відпровадив у міліцію. З кожною хвилиною тривога її наростала.

Скоро Кнопочка не знаходила собі місця від хвилювання. Настала ніч. Годинник пробив дванадцять.

— Тепер ясно, що з ними таки щось трапилося, — сказала Кнопочка.

Вона вже хотіла бігти в зоопарк, але в цей час двері відчинились, і на порозі з'явилися Незнайко з Пістрявеньким. В обох розкуйовджені чуби, обидва дико поводять очима; в Пістрявенького подряпаний ніс, а обличчя забруднене більше, ніж звичайно.

— Що ти там ще накоїв, Незнайку? — сердито підступила до нього Кнопочка. — Де ви пропадали весь час?

— Нічого, Кнопочко, не турбуйся, — відповів Незнайко. — Все буде добре, от побачиш, тільки ти не сердься. Я, Кнопочко, лева на волю випустив.

— Якого лева? — злякалася Кнопочка.

— Ну того, котрий у клітці сидів. Я помилково в лев'ячу клітку попав.

Кнопочку охопив жах.

— Горе мені з тобою! — закричала вона. — То ти з ослами штуки витинав, а тепер до левів узявся! Чим це закінчиться?

— Ти не хвилюйся, Кнопочко. Закінчиться добре. Завтра я вранці піду й усе зроблю як слід. Вранці буде видно, і я вже не сплутаю. Я все виправлю, ось побачиш!

— Ти виправиш! Краще облиш усе це. Коли хочеш знати, я тепер навіть рада, що в тебе чарівної палички нема. Дай тобі паличку, так ти ще землетрус тут улаштуєш! Завтра поїдемо додому, та й годі. Більше ні хвилини не хочу тут залишатися.

— А на чому ти поїдеш? Я ж іще не все розказав.

— Що там іще? — злякалася Кнопочка.

— У нас автомобіль украли!

— Цього тільки бракувало! — вигукнула Кнопочка. — На чому ж ми додому поїдемо?

— А я ж про що кажу? Я про це й кажу. Дістанемо паличку — буде в нас автомобіль; не дістанемо — автомобіля не буде.

Наступного ранку Кнопочка прокинулась, як завжди, рано, але коли пішла будити Незнайка, то побачила, що його нема в ліжку. Пістрявенький ще спав. Вона почала будити його:

— Що це таке, Пістрявенький? Де Незнайко?

— А його хіба нема? — запитав, прокидаючись, Пістрявенький.

— Виходить, нема, якщо я питаю.

— Напевно, в зоопарк утік, — сказав Пістрявенький.

— Ану збирайся швиденько, й поїдемо, — звеліла Кнопочка.

— Куди поїдемо?

— Ну, в зоопарк, звичайно.

— Так там же лев!

— Лева, мабуть, уже давно спіймали.