Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько. Книга друга - Рауд Эно Мартинович (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗
Мохобородько кивнув.
— Цілком правильно, — погодився він. — Вони намагаються передивитися один одного — в такий спосіб б’ються. Пацючий погляд — найгрізніша його зброя. Погрожую чи поглядом, пацюк може убити свого ворога, навіть не гризнувши його.
Це Мохобородькове зауваження вмить розвіяло Півче-ревичкову веселість. Пацюки тим часом продовжували свою незвичайну бійку. Тепер більший пацюк почав кружляти навколо свого супротивника. Він люто настовбурчив шерсть і погрозливо клацав зубами. А незліченна зграя стежила за двобоєм, затамувавши подих, мов під час захоплюючої циркової вистави.
— Та не дуже мені й потрібна та медаль, — мовив Півчеревичок тремтячим голосом. — Як на мене, можемо хоч зараз повертати назад.
Водночас він перестав ворушити пальцями, чого з ним майже ніколи не траплялося.
Мохобородько і Муфтик здивовано поглянули на Пів-черевичка. Безумовно, пацючий бій — це справді жаховисько. І нічого дивного, що він так вразив Півчеревичка. Та все ж таки… Адже зовсім недавно їхній товариш просторікував про хоробрість і до того ж надто переконливо й твердо.
— А хоробрість? — запитав Муфтик. — Як же з хоробрістю?
— Таж ця медаль не зробить мене відважнішим, якщо я вже такий є, — виправдовувався Півчеревичок. — Я гадаю, що взагалі не варто переоцінювати значення всіляких значків і медалей.
Однак Муфтик і Мохобородько вже не погоджувалися відступати. Одного разу вони вже спасували, і тоді саме Півчеревичок своїми переконливими словами додав їм упевненості. Тепер вони мусять підтримати свого друга.
— Вище голову, Півчеревичку!— підбадьорив Муфтик.
А Мохобородько додав:
— Адже всі ми боїмося цих гидотних пацюків. Та справжня відвага в тому, що хай навіть жижки трясуться, а ти, попри все, стій незрушно і не блискай п’ятами.
Півчеревичок нічого не відповів, тільки ледь-ледь заворушив пальцями.
Пацючий двобій тривав уже близько години, а може, й більше. Ситуація майже не змінилася. Великий пацюк кружляв навколо меншого, а той лякливо притискався до землі.
Мохобородько раптом сказав:
— Нам потрібна зброя проти пацюків.
— Правильно! — вигукнув Півчеревичок. — Була б у мене зараз рогатка…
Та Мохобородько урвав його і рішуче вів далі:
— Ніяка рогатка і навіть наймогутніша гармата аніскілечки не зашкодять пацюкам, — сказав він. — Нам потрібна зовсім інша зброя, і я зараз же подамся шукати її.
— Як? — злякався Муфтик. — Сподіваюся, ти не кинеш нас двох у цьому пацючому пеклі?
— Саме так, — ствердив Мохобородько. — Поки я шукатиму, хтось мусить спостерігати за сорочачим гніздом, щоб злодійка не вилетіла із Півчеревичковою медаллю.
— Але… — хотів щось мовити Півчеревичок.
Проте Мохобородько знову перебив його:
— Ніяких «але»! Мені ніколи. Зараз пацюче кодло спостерігає за двобоєм і не зверне на мене ніякої уваги. Коли сутичка закінчиться, буде пізно!
Він тієї ж миті прочинив дверцята, обережно вислизнув із машини і зник з очей.
— Пішов, — прошепотів Муфтик.
Півчеревичок скрушно кивнув.
А на полі бою менший пацюк став задихатися, пожадливо хапати повітря.
Збігли якихось дві хвилини, і він упав на землю, мов підкошений.
ЖАХЛИВА НІЧ
Сонце вже котилося на спочинок, а Мохобородько все не повертався.
— Де це він так довго! — бідкався Муфтик. — Може, з ним щось трапилося?
Півчеревичок спробував пожартувати.
— Принаймні йому нещодавно трапився змій, якого він поклав до кишені, — єхидно усміхнувся він. — Доки не має Мохобородька, хоч не боятимемося зміюки.
А втім, Півчеревичок розумів, що це слабенька втіха. Ну, що один-однісінький змій у порівнянні з силою-силенною пацюків! До того ж Рудольф спокійно сидів у Мохобородьковій кишені, а пацюки нахабніли на очах.
Зграя дедалі щільніше оточувала машину. Кілька гризунів уже стрибнули на капот. І ось дряпання пацючих кігтів почулося на даху. І щоразу, коли гострий вусатий писок зазирав у вікно фургончика, Муфтик і Півчеревичок здригалися від страху.
— Ти щільно причинив дверцята? — тихенько запитав Півчеревичок.
Муфтик кивнув.
— Дверцята зачинені як слід, — сказав він. — Але я ніскілечки не здивувався б, аби…
Сильний удар у машину обірвав Муфтика на півслові. Друзі полохливо зиркнули у вікно й збагнули, що то здоровенний пацюк випробовував об фургон свою силу.
— Чому ти не здивувався б? — спитав Півчеревичок після нетривалого мовчання.
— Я не здивувався б аніскілечки, аби пацюки прогризли залізо, — закінчив Муфтик своє речення. — І якщо вони дудлять гас, як ти стверджував, то чому б їм не поласувати бензином?
Півчеревичок нічого не відповів на це, проте вираз обличчя промовляв сам за себе — його пойняв жах.
Непомітно настала ніч. І не пам’ятали ні Муфтик, ні Півчеревичок, щоб їм колись випадала така довга й похмура ніч, довга й похмура, незважаючи на те, що край неба і вночі світився по-літньому. Настрій не поліпшився навіть тоді, коли великий доброзичливий повний місяць виплив із-за щербатого муру. А навпаки, погіршився, бо в місячному світлі пацючу зграю вони бачили, як удень, і тоді Муфтик з Півчеревичком зрозуміли, що їм таки буде непереливки. Здається, пацюки замислили щось підступне.
Кільце оточення подалося трохи назад, так що між пацюками і машиною утворився досить широкий простір. Але найбільші пацюки почали шикуватися перед фургончиком у бойові шеренги.
Кроків за двадцять од передка авто вони стали в грізну колону.
— Здається, збираються нападати, — Півчеревичків голос тремтів од хвилювання.
— Так, схоже на те, — погодився Муфтик. — Вони зрозуміли, що погрозами нас із руїн не виженеш.
Муфтик і Півчеревичок примостилися рядком на передньому сидінні, обоє напружені до краю. У місячному сяєві, що прохоплювалося крізь вікно, їхні обличчя видавалися блідішими, ніж були насправді.
Навколо панувала тиша. Сорока давно спала у своєму гнізді. Можливо, вона бачила у солодкому сні Півчере-вичкову медаль і не знала, які події відбуваються неподалік.
І ось почалося…
Пацюча колона, вишикувана перед машиною, раптом наче стрепенулася і, мов за нечутним сигналом, спеціальне з’єднання гризунів заворушилося.
— Сунуть, — проскиглив Півчеревичок. — Наче сіра лавина!
Тієї ж миті Муфтик завів фургончик і дав газ. Машина аж стрибнула з місця. Пацюки наближалися, й авто мчало назустріч нападникам.
Зіткнення неминуче.
«Тільки б не перекинулася машина», — встиг подумати Муфтик.
І цієї ж миті почувся страшенний гуркіт.
У задку фургончика заторохтіли каструлі й сковороди, забряжчали кухлі й миски. До цих звуків долучився пацючий виск. Було видно, як пацюки кинулися врозтіч.
Та Муфтик не знімав ноги з педалі газу, і машина, сердито завиваючи, просувалася вперед.
— Натискуй, натискуй! — захоплено хрипів Півчеревичок. — Дави їх, Муфтику!
Муфтик їхав прямо на пацюків. Вони люто щирили зуби, але все-таки мусили відступати. Лише тоді, коли пацючі лави остаточно розладналися, Муфтик зупинив машину.
— На перший раз, мабуть, досить, — утомлено зітхнув він.
— Оце так провчили! — радів Півчеревичок. — Більше не наважаться і понюхати наше авто.
Щодо Муфтика, то він не був у цьому впевнений.
— Пацюки не такі, щоб так легко відмовилися від свого, — сказав він. — Вони страшенно вперті.
Спершу у пацюків не помічалося нових нападницьких намірів: вони трималися на відстані.
Минав час, і небо на сході дедалі світлішало. На світанку в руїни палацу повернулися ті пацючі розбійницькі зграї, які грабували довколишні села. Уся здобич, що вони прихопили з собою, скоро була з’їдена до крихти, і тоді нові орди рушили на промисел.
— Страшно й подумати, скільки людської праці гине через оцих харцизяк, — сказав Муфтик.
