Індійські народні казки - Автор неизвестен (книги регистрация онлайн бесплатно TXT) 📗
— Мені, пане господарю, нічого не треба, — відповідає папуга. — І все ж таки є в мене до тебе прохання. Якщо пообіцяєш виконати його, скажу яке.
— Що ж то за прохання? — спитав купець, — Я зроблю все, що в моїх силах, аби виконати його.
Тоді папуга й каже:
— В одній із країн, у Бенгалії, біля базару, є знамените поле. На тім полі росте розлоге дерево, а на дереві живе багато папуг. Ось я й прошу тебе: знайди те дерево й перекажи папугам моє вітання. І ще додай: «Мій папуга, що сидить у клітці, просить вам передати, що ви, мовляв, літаєте собі в лісах і садах, а про тих, хто в неволі, й не думаєте. Черстві у вас душі! Якщо ви не поможете їм, то вони так і згинуть у клітках!..» Добре запам'ятай, що папуги на дереві скажуть, і перекажеш мені слово в слово їхню відповідь. Оце і все моє прохання.
— Гаразд, я зроблю, як ти просиш, — відповів купець і вирушив у дорогу.
Коли купець приїхав до Бенгалії, він знайшов те поле, про яке йому розповідав папуга. Дивиться — серед поля і справді росте розлоге дерево, а на гіллі — тьма-тьмуща папуг.
— Агов, папуги! — гукнув купець. — Один ваш брат, що сидить у мене в клітці, шле вам вітання!
А тоді переказав усе, про що просив папуга. Та не встиг він мовити останнє слово, як усі до одного папуги попадали мертві на землю.
Купець від подиву аж рота роззявив. «От напасть, — думає. — Видко, це все друзі мого папуги. Як почули, що мій переказує їм вітання, то від розчулення й жалю попадали мертві».
Постояв купець над мертвими папугами, постояв та й вирушив, знічений, на батьківщину.
Як повернувся додому, то кожне з його рідні дістало подарунок. Купець усім привіз те, хто що просив.
Тільки папузі не привіз купець відповіді на його вітання. Мовчав, бо боявся засмутити його звісткою про смерть друзів.
Тоді папуга сам озвався:
— Господарю, чи ж переказав ти моє вітання папугам у Бенгалії? Чого ти мовчиш?
— Вітання твоє я переказав — мовив купець, — але відповіді не одержав.
Папуга дуже засмутився. А далі й питає:
— То хоч розкажи, що бачив на полі в Бенгалії.
Купцеві хоч-не-хоч довелося розповісти все, як було.
— Прийшов я на те поле, про яке ти казав. І дерево розлоге знайшов. А на ньому — тьма-тьмуща папуг. Та тільки-но я передав їм твоє вітання, як вони всі до одного попадали з дерева на землю мертві. Того я й не маю чого тобі переказати.
Не встиг він промовити ці слова, як папуга в клітці закинув голівку назад і впав, сердешний, мертвий.
Купцеві стало дуже шкода папуги. «І навіщо я розповів йому про смерть друзів?» — подумав він.
Та що вже поробиш?.. Узяв він папугу за лапку та й викинув геть у вікно.
А папузі тільки того й треба було. Пурх! — і полетів собі на волю.
Аж тепер купець збагнув, що дикі папуги попадали з дерева на землю не мертві. Вони лиш прикинулися мертвими, щоб навчити папугу в клітці, як вирватись на волю.
ПРО ЩО СПІВАЄ СОЛОВЕЙКО
Пролітав якось над річкою соловейко. Бачить — на березі росте кущ.
— Ой, який зелений кущ, який гарний кущ! — захоплено вигукнув соловейко. — Яка краса! Таких кущів я зроду не бачив!
І соловейко на радощах затьохкав-заспівав.
А що ж він мав робити? На те він і соловейко, щоб на радощах витьохкувати та виспівувати.
Наспівався соловейко досхочу й знов підлетів до куща. Дивиться — а на ньому ще й плід невеличкий висить.
— Ой, який плід, який плід! — захоплено вигукнув соловейко. — Який зелененький, який гарненький плід! Я зроду такого не бачив.
І соловейко на радощах знов затьохкав-заспівав.
А що ж він мав робити? На те він і соловейко, щоб на радощах витьохкувати та виспівувати.
Та ось до куща підлетіла якась невеличка пташка — сіренька, з білим хвостиком.
— Ану геть звідси! — обурено вигукнув соловейко. — Це мій кущ! Не сідай на нього й не дивись на його плід!
— Твій? — здивувалася пташка. — А чому це твій?
— Бо я його знайшов, я біля нього співав, і тепер він мій!
— Але ж не ти його посадив і виростив! — сказала пташка з білим хвостиком.
— То й що?! Ось я сяду на нього й сидітиму доти, доки плід доспіє, і я його з'їм.
Сіра пташка нічого не відповіла й полетіла собі. А соловейко сидів на кущі й ждав.
Нарешті з зеленого плода розквітла рожева квітка.
— Ой, яка квітка, яка квітка! — вигукнув соловейко. — Яка рожева, яка гарна квітка! Я такої квітки зроду ще не бачив.
І соловейко на радощах затьохкав-заспівав.
А що ж він іще мав робити? На те він і соловейко, щоб на радощах витьохкувати та виспівувати.
Так соловейко тьохкав, співав і все ждав, ждав, ждав. Йому, бідолашному, дуже хотілося, щоб плід поспів! Хотілося з'їсти його самому й нікому не дати, ні з ким не поділитися…
А то був не звичайний кущ. То був…
Та звідки соловейкові знати, що то був за кущ? Адже це знає тільки людина, бо вона — найрозумніша на землі!
І ось прийшов до куща селянин. Соловейко йому й каже:
— Не чіпай куща! Він мій, я не дам тобі сидіти біля нього й дивитися на рожеву квітку! А вже поласувати плодом — і поготів!
— Твій? — здивувався селянин. — А чому твій?
— Бо мій! Я його знайшов, я біля нього співав, і тепер він мій.
— Але ж не ти його посадив і виростив! — обурився селянин.
— То й що! Бачиш он ту квітку? З неї визріє плід, я його з'їм сам. І тобі не дам.
Та селянин був мудрий чоловік. Він тільки засміявся у відповідь.
— Ну що ж, — каже, — жди. Тільки затям: у житті багато чого такого, чого не можна з'їсти самому. І все ж воно заслуговує на твої чудові пісні.
Сказав так і пішов.
А соловейко все сидів, і ждав. Бідолашний не здогадувався, що кущ, на якому він сидів, — бавовниковий.
Спочатку з бавовника виростає брунька. Отож соловейко, побачивши її, подумав, що то плід. Потім з'являється рожева квітка, а далі — коробочка. Згодом коробочка лускається, і з неї вилітає бавовна, а вітер розносить її далеко-далеко на всі боки.
— Ой, плід доспів, доспів! — захоплено вигукнув соловейко, дивлячись, як довкола кружляють білосніжні пушинки. — Мій плід доспів, доспів! Який він гарний! Я такого зроду не бачив!..
І соловейко на радощах затьохкав-заспівав.
А що ж він іще мав робити? На те він і соловейко, щоб витьохкувати та виспівувати. Соловейко завжди соловейко — стомлений він чи голодний, сумний чи веселий. Він завжди співає. Соловейко — чудовий співець і завжди виливає душу в пісні.
О, як він співав! То була його найкраща пісня. Соловейко гадав, що нарешті збулася його мрія. Так, плід доспів, і він сам-один його з'їсть! Адже він стільки ждав, стільки ждав…
Нарешті соловейко доспівав свою пісню, підлетів ближче до коробочки й зазирнув у неї. І що ж він побачив? Коробочка була порожня!
— Порожня! — здивовано тьохнув соловейко. — Коробочка порожня! Порожня!..
І соловейко знову затьохкав-заспівав…
Але не від радощів, ні. Цього разу соловейко співав од горя.
А що ж він іще мав робити? На те він і соловейко… Він би плакав, ридма ридав, якби вмів. Та соловейко не вмів плакати, він умів тільки співати. Усе в нього виливалося в пісні — і радість, і горе, і сміх, і сльози.
— Порожня, порожня коробочка! — виспівував соловейко. — Безплідний кущ! Ти нікому, нікому не потрібний! Нащо тобі стояти тут, нащо жити на світі, коли ти нікому, нікому не потрібний!..
Тут прийшов селянин. Прислухався він до соловейкової пісні, всміхнувсь та й каже:
— Славна ти пташка, соловейку! Але ти помиляєшся. Поміркуй сам. Ти ось невеличкий, сіренький, з вигляду непоказний. Та краса твоя не в цьому, а в голосі. Спів твій зачаровано слухають і люди, й птахи, й звірі. Так і кущ. Його краса не в тому, що він дає смачні плоди, а в білосніжних пушинках — у бавовні. І народжується вона в коробочці. Тепер коробочка порожня, бо бавовна розлетілася по всьому світу. Бачиш мій одяг? Він теж із бавовни. І в інших людей одяг з бавовни.
