Брати вогню - Андрусяк Михайло (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗
Євшан випустив по ворогові чергову порцію смертоносного вогню, міцніше стис правицею теплий автомат, підвівся й кинувся вперед ліворуч, шукаючи натренованим оком наступної зручної позиції для стрільби. Падаючи у виямок, відчув різкий біль у паху. А як вистріляв набої до решти, підвестися вже не зміг, хоча знайомі звуки скоростріла й автоматів спонукали до бігу. Зрозумів, що з важкою раною відірватися від близької погоні йому не вдасться. Відчував, як стікає ногою і наповнює чобіт тепла кров. Ретельно замаскував зброю й сумку з документами й довго, цілу вічність, повз від небезпечного місця. Непритомніючи, ще вирізнив з-посеред звуків бою, що затухав, Іскрин скоростріл. Поступово постріли друзів і ворогів розчинилися в напівзабутті.
Іскра й Циган, яким удалося вирватися з енкаведистської засідки, прибилися до боївки Садича й повідомили, про загибель провідника Євшана. І для підпільників, і для енкаведистів Городенківський надрайонний провідник ОУН Євшан загинув. Далі кожен, хто потрапить до більшовицьких пазурів, щоби полегшити собі життя в московських катівнях, списуватиме все на мертвого провідника.
Четвертого квітня сорок шостого емгебисти оперативної групи, до якої входили Бєсогонов, Ільїн, Кононенко, Нестеров, Заступаєв та інші душогуби, напали в Любківцях біля Заболотова на підпільницьку криївку. Повстанці Орлик (Петро Даниленко), Бистра (Марія Дідух), Уляна (Мирослава Кобилинська), Палій (Василь Палійчук) вступили у смертельний бій. Там же, в рідному селі, героїчно загинув тридцятирічний військовий референт Городенківського надрайону Циган – Федір Децько.
За рік до того трагічного бою поліг молодий референт Служби безпеки Гвіздецького району Нечай – Іван Неп’юк із Красноставців. У Стецеві восени сорок четвертого загинув працівник СБ Лебедик – Дмитро Хорт із села Дубків, що неподалік Дністра. До підпілля він учителював у Чернелицькій школі.
Тим часом до чекістських лабет потрапив якийсь незрозумілий напівтруп. Ні документів, ні зброї залитий кров’ю незнайомець не мав. Важку рану в пах дістав, утікаючи від перестрілки енкаведистів із партизанами, що наткнулися на засідку. Підсаджені до в’язничної камери досвідчені аґенти-провокатори Чавага й Павлюк із Коломиї «розговорити» пораненого дивака не зуміли, бо той варнякав щось по-румунськи.
Слідчі не дуже й дивувалися, що допитують упійманого громадянина Румунії, бо хто тільки не вештався повоєнної пори розореним краєм. Знесиленого від великої втрати крові чоловіка привезли спершу на заставу на березі Пруту коло Снятина. Слідчий звично запитав прізвище, адресу. Назвався без зволікань:
– Шумко Володимир Кіндратович.
– Місце проживання?
– Кимпалунг, Румунія…
На додаткові запитання чорнявого слідчого ламаною мовою, проте детально відповів, що місто розкинулося в Плеєрському кантоні, на рівнині, що тягнеться до Чорного моря.
Оскільки «румунознавців» на заставі не виявилося, заарештованого повезли до Коломиї. Проте й коломийські специ в мундирах НКВД були не найкращими знавцями сусідньої країни. Допитів малограмотні слідчі вести не вміли, зате били жорстоко. Ґумовими палицями повідбивали чоловікові нутрощі, спричинили нову кровотечу зі свіжої рани. Якогось суттєвого порозуміння між слідчими і «румуном» такий метод допитів не дав. Крім уже сказаного, допитуваний нічого зрозумілого не повів. Торочив щось скоромовкою по-своєму, зрідка вставляючи слова українські, російські, польські. Не шукати ж для нього перекладача, коли конвеєр крутиться безперервно, допитувати доводиться вдень і вночі.
Часті колись розмови в Гвіздці з аґрономом ліґеншафту Шумком, куди Василь Федюк неодноразово їздив на зустрічі з Марком (Василем Хомою), стали тепер у великій пригоді. Шумко багато розповідав допитливому провідникові про Румунію, рідні краї, людей і звичаї. Почуте засіло в пам’яті й лягло згодом у румунську леґенду на допитах в НКВД.
Із Коломиї Володимира Шумка приетапували до Львова. Каральна більшовицька машина набирала шалених обертів, тож відчувався брак кадрів для її обслуговування. Часто до допитів залучали офіцерів-фронтовиків, які не мали ні потрібної освіти, ні відповідної поліційної практики. Такі слідчі допитували й Шумка. Освічений, бувалий і високоерудований провідник ОУН у душі сміявся з намаганнь московських неуків розколоти його. А з капітаном Ляшковим навіть побилися, коли той спробував був кулаками вибивати з нього потрібну інформацію. Діставши рішучу відсіч, той надалі поводився толерантніше.
Коли Шумко трохи навчився зрозумілої слідчим мови, то розповів про себе дещо більше. На Буковині його забрали з собою якісь незнайомі озброєні люди, дали псевдо Колесо. Дорогу знав лише старший групи, але десь у Снятинському районі він втік. Сам Шумко зброї не мав і користуватися нею не вміє. Група не заходила до жодного села, ні з ким її члени ніде не зустрічалися. Про що розмовляли поміж собою незнайомці, не розумів, бо погано знає їхню мову.
Того, що оповів підданий румунської держави й запротоколював лайливий слідчий, виявилося достатньо для восьми років закритої в’язниці та п’ятьох років позбавлення громадянських прав. Хоча, які права в іноземного громадянина, коли й у своїх тих прав негусто. За довершену й здану до суду справу слідчий дістав свої п’ятдесят карбованців.
У в’язниці на Лонцького перевірили особові справи засуджених і підданого румунської корони відіслали до таборів, бо закон забороняв тримати іноземців у в’язницях. «Столипінським» вагоном, в оточенні конвоїрів Володимира Шумка приетапували до Молотовська на Білому морі, а звідти – до Архангельська. На конфіскований у Німеччини військовий корабель «Діксон» московські конвоїри загнали одинадцять тисяч чоловіків і три тисячі жінок.
Ще не вляглися тривожні розмови про трагедію десятиденної давності, коли підірвався на міні й пішов на дно корабель із тринадцятьма тисячами невільниць, як подібне лихо ледь не спіткало в’язнів на «Діксоні». Рогату міну виявили за якихось сто метрів від носа корабля. Здійняли тривогу. Екіпаж і конвоїри поспіхом понатягали рятувальні жилети. Корабель повільно дав задній хід. У величезну міну з першого ж пострілу вцілили з ПТР. Потужна вибухова хвиля здибила височезний багатотонний водяний фонтан. Переповнене невільниками судно дивом уникло оверкіля.
Порт Дудінка, радянська невільнича Каффа, зустрів приетапованих в’язнів снігом і дошкульним листопадовим морозом. Усі привезені з України одягнені по-літньому. У зека-побутовика Федюк-Шумко поміняв легку фасонну курточку на старий бушлат. Доведені до відчаю холодом, голодом, знущаннями урок і конвоїрів невільники кидались у свинцеві води Єнісею й гинули або від куль, або від стужі.
У Дудінці надзвичайна подія: втекли в’язні-фахівці привезені з норильських таборів щоб відремонтувати шлюпки й баржі. Відважні й майстровиті хлопці ретельно вивчили обстановку, сіли в катер, що його самі ж відремонтували, і спокійно вийшли у відкрите море. Там, де Єнісей впадає в Карське море, вивищувався оцинкованим дахом спостережний пункт. Його працівники скрупульозно відзначили у вахтовому журналі суденце, що пливло на схід, день і годину вибуття якого чергові спокійно повідомили прибулим через три дні представникам конвойних військ, а ті від злості ледь власних шапок не поз’їдали.
Із Дудінки Шумко потрапив разом з іншими невільниками до Норильська. Звідти велику партію в’язнів повезли на Іманду, де збиралися відкрити вугільні шахти. Але компетентна комісія з науковців і практиків визначила, що вугілля тут ще молоде, й дуже заґазоване. Невільників два місяці возили на острів Діксон вантажити соляне каміння, яке дробили на рафінажному заводі й мололи на білу сіль.
На швейній фабриці в таборі, де він працював механіком, Василь Федюк зустрів Юру Вепрука, але той на людях «не впізнав» провідника. Допоміг влаштувати колишнього станичного Лева столяром у бриґаду Михайла Ларіна, й таким чином урятував його від каменоломень. Вільнонайманий Ларін ставився до в’язнів досить прихильно. В його бриґаді Вепрук пропрацював аж до звільнення з таборів. Шумко віддячився згодом людяному бриґадирові: коли звільнився з неволі й працював механіком на тарній базі, допоміг приткнутися туди Ларіновій дружині.
