Брати вогню - Андрусяк Михайло (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗
Ходити я майже вже не міг. Кожен крок віддавав страшенним болем у всьому тілі. Чобіт розбух від крові. Це не обминуло Орликової уваги, як не обминуло її й те, що я не кланявся кулям, і він звелів відіслати мене додому на лікування. До рідних Вербівців рукою подати. До Вікна мене допровадила полем кур’єрка. Далі проводити не було потреби. Вікно обминув і прийшов на знайоме з дитинства пасовисько Зброди. День пересидів у густому очереті. Контетувався тільки теплою водою з фоси. Чув пастуші голоси, упізнавав деякі з них, але не показувався. Вночі пошкутильгав до села. Додому не пішов, а заліз до сусідської стодоли на купу сухої конюшини. Сонце вже давненько заглядало в шпарини у брамі, а сусідка до стодоли все не заходила. Не чути жодних ознак життя і на її подвір’ї. У мене вдома вже давно тарабанять відра, скриплять двері. Мене стало розбирати хвилювання. До стодоли Семенючка зайшла вже досить пізненько. Опісля з’ясувалося, що вона била вночі олію в олійниці й трохи заспала. Почувши мій голос згори, жінка війнула спідницею, тільки я її й бачив. Загодя приходить уже з моїм татом. Обоє розридалися. Не стримав сліз і я.
Удома зброю сховав за шалюнок у припусниці біля хати. Кріс був мені непотрібний. Повнісінька хата дітвори. Я ніколи не відважився б відстрілюватися при малечі. Наймолодшому Степанкові не виповнилося й трьох років. То була б вірна смерть для всіх. Домашнім затишком насолоджувався недовго. Нога затяглася сухими струпами. Вирішив перебратися в поле, щоби не наражати домашніх на небезпеку.
Чорні хмари
У селі зійшлися ми з Василем Левком, який перебував у сотні Орлика під псевдо Підкова. Його відпровадили з УПА додому ще в березні сорок п’ятого, бо тяжко заслаб на тиф. Перехворів у селі. Тут же переховувався від енкаведистів, ще не оклигавши цілком. Здебільшого перебував у своєї старшої сестри Марії, позаяк уся його родина була в підпіллі. Чоловік Марії служив у Червоній армії, тому до неї чекісти присікалися менше. Василько не дуже впадав більшовикам у вічі, оскільки був невисокий і щуплуватий. Хвороба висушила його на ніщо. Остерігався тільки, щоб не видали свої, сільські.
Якось Василько, ще досить слабовитий після недуги, лежав на теплій Маріїній печі, як на хату зненацька налетіла банда чекістів. Оточили обійстя щільним кільцем. Кілька бандитів увірвалися досередини. Командував ними капітан Васільєв. У хаті на той час, окрім хворого, були мама, сестра та її старша донька Доця. Жінки хутко оговталися, накрили хворого веретою, а самі повсідалися зверху. Васільєв крізь стиснуті зуби дав команду шукати скрізь. Солдати плазували попід ліжко аж під стандари, світили в піч, зняли віко зі стола. Одне слово, перерили все в хаті. Кілька разів то один, то інший ставали на припічок й оглядали піч. Василько в цей час міцно стискав дівчинці, що сиділа в нього на спині, ногу, щоби мовчала. Васільєв аж казився від люті. «Он здєсь! Мнє точно ізвєсно. Іщітє!» Чекісти розорили хату, обклали триповерховою лайкою жінок-«бандьор» і пішли далі в село на лови.
Того ж дня Підкова покинув сестрину хату. І дуже вчасно, бо наступного дня енкаведисти ввірвалися до неї знову й відразу ж кинулися на піч – мало комина не завалили. Злющі були, мов голодні пси. «Допомогла» сусідка. Катерина Левчиха похвалилася їй, як вдало заховала сина. Та ж «поділилася» почутим з більшовиками. Команда Васільєва забрала тоді десятирічну Доцьку до райцентру. Силували, щоб видала свого сімнадцятирічного вуйка. Та мала трималася мужньо, так і не сказала енкаведистам нічого. За кілька днів дівчинка поверталася пішки з Городенки. Дорогою тішилася, що її не лякали мишами, яких боялася не менше, ніж більшовиків.
Хата ця була щаслива для підпільників. У ній довший час переховувався член районного проводу Богун, Василів старший брат. Він обладнав собі хитрий сховок. Прибрав геть усе чисто з горища. З мішковини, дробини й торфу спорудив щось на кшталт маскувальної сітки. Під неї ховався щоразу, коли на подвір’я заходили енкаведисти. Чекісти підлазили по драбині догори, ліхтариками обсвічували кожен закуток. Маленька купка палива не привертала їхньої уваги. Кому могло прийти в голову, що під нею причаївся грізний Богун, за яким роками полювали десятки чекістів. Він лежав нерухомо з двома автоматами й пістолетом і спостерігав крізь маленький отвір за облавниками. Шлях відходу, на крайній випадок, Михайло забезпечував собі через стріху, розшивши кілька сніпків. Висоти не боявся, оскільки був добрим бляхарем і чудовим спортсменом. Про нього жінки, на щастя, нікому не хвалилися, тож мав змогу перележувати найлютіші облави.
Таким чином ми з Васильком стали «польовиками». Він ледве живий після тифу. Мене ж нога не болить, а вогнем пече. Лікувалися обидва росою – Божими слізьми – й сонцем. Літо сорок п’ятого видалося погідне. У корчі чи якісь густі зарості ми не йшли, бо москалі могли наскочити туди будь-якої миті. З двома крісами, немічні, ми не дуже могли відбиватися. Пересиджували в полі. Так безпечніше. Високі трав’янисті межі, густа кукурудза на ланах служили нам добру службу. З-поза твердої межі можна було відстрілюватись, а в кукурудзі заховатися прикрої хвилини. Щокілька днів міняли місце перебування. З одного лану переходили на інший. Пильно остерігалися лихого ока.
Одного дня пересиджували на лані, що над Збродами. Сонце вже височенько, а пастухи чомусь не женуть худоби на пасовисько. Гей, у чому річ? Дивимось, аж їде з села віз. Коли трохи наблизився, побачили на фірі здохлого коня. Старий Вербовий везе його на стервисько. Василь бігом напригінці до воза. Почута новина потішила мало. У селі енкаведисти готують масову облаву, нікого не випускають з худобою. Що робити? Вирішили розійтися, попередньо домовившись про місце зустрічі. Василь іде низом понад Зброди, а я на одні гони вище. Не випускаємо один одного з поля зору. Коли чую, з недалекого Вікна калатає віз. Відразу збагнув, що чекісти визирили мене звідти у далековид. Вони часто практикували облави на село з різних боків. Василя бачити не могли, бо він ішов низинкою і вже встиг заховатися. Думка працювала на диво чітко. Хутко зарив кріса й набої. Пошкутильгав якомога далі від того місця. Зайшов у кукурудзу, начебто до вітру. На обличчя напустив безжурність і тупу байдужість.
Чекісти налетіли, мов шуліки з-під хмар. Мало рук не повідривали. Твердо посторцували мене й стали ретельно обшукувати. Знайшли шкільне посвідчення мого однофамільця й тезки Миколи Андрусяка, яке свідчило, що я 1929 року народження. Це вплинуло. Тим паче, що кілька днів перед тим я постригся наголо. Кашкета з зім’ятим дашком натяг по самісінькі вуха. На той час я ще не голився. Змахував на старшокласника. Ось тільки зріст підводив. Чекісти дивилися на мене знизу догори, хоч усі були дебелі й дужі. Я стояв між ними, як тичка на городі. Та мій дурнуватий переляканий вигляд компенсовував мій високий зріст. Я увійшов у роль. На енкаведистів і мій вигляд, і моя поведінка справили належне враження. Вони розслабилися, позакидали за спини автомати. Але, на моє лихо, один з них догледів рану на нозі. В одному місці промокла від крові холоша. Ногу розбандажували, та так, що аж кров задзюріла. Черевик швидко наповнився кров’ю. Болю не відчував. Метикував, як урятуватися. Тим часом москалі, що вже трохи були вгомонилися, знову полуденними ґедзями накинулися на мене: «Бандьора! Ранєний!.. Туди тваю мать!..». Відбріхувався, як умів. Звідки й красномовство взялося.
Погнали мене поперед воза. Перед мостом у Ставках веліли зупинитися. Ледве переплітаю ногами. Поспішати нікуди та й розранена нога дошкуляє. У повному крові черевику, наче жаби квакають. Чекістам же не терпиться. Почувши ззаду різкий окрик, подумки попрощався з життям. Але вони веліли йти на ґарнізон, що в хаті Івана Петрущака, якого з родиною вивезли на Сибір. Самі нокнули на коней і потарабанили в село. Шкутильгаючи курною дорогою, я розмірковував, як вибратись із западні. У тому, що чекісти вирішили побавитися зі мною в котика-мишки, не сумнівався. Тому з байдужим виглядом плетусь собі поволеньки. Перед самим селом мене обігнала Олена Середа. Видивилась, як на диво. Не впізнавала. «Олено, – кажу дівчині спокійним голосом, – іди мерщій до села. Якщо коло хреста на закрутку нема москалів, махнеш мені рукою, якщо ж є, то йди собі далі». Дівчина замелькотіла босими ногами, а я присів на бережок, начебто перев’язати рану. Бачу, махає Олена рукою. Одним стрибком я вже був у височенькій кукурудзі, що навпроти крайньої від поля хати Леся Віровського. Перечекавши якийсь час, навпрошки полями швидко почимчикував на Млачки. І про поранену ногу забув. Дорогою кілька разів залягав, обсервовував місцевість. На переджнивному полі ні душі. В піднебесній блакиті жайвір дзвінко прославляв літо. До щему в серці захотілося вдихнути запах дідівської ниви. Наче відчував, що бачитиму рідне поле тільки в спогадах-снах.
