Марко Вовчок - Панасенко Т. М. (книги без регистрации .TXT) 📗
Перебуваючи в Києві на лікуванні, Марко Вовчок поволі відновлює свої давні знайомства, чому її друзі дуже раділи. До речі, у записнику Івана Франка (1856—1916) його рукою було занотовано, за якою адресою, через кого можна зв’язатися з Марком Вовчком, і зроблено це було в ті роки, коли письменниця не бажала, щоб її хтось турбував. Це доводить, що наполегливі люди могли знайти письменницю, відновити старі, перервані зв’язки. Сучасники згадували, що у Богуславі Марія Олександрівна вже не була такою відлюдницею, якою приїхала на Кавказ. Звісна річ, вона й далі зберігала своє інкогніто, але в Києві, дорогому їй за спогадами молодості і куди вона часто їздила, хоч і не було необхідності в лікуванні, вона зустрічалася з деякими людьми, що були їй до душі і знали її літературне минуле. З багатьма познайомилась і в самій околиці Богуслава. Були поляки, з якими вона любила розмовляти їхньою мовою і обмінювалась польськими книжками; були і євреї з бідняків, але найбільше було зв’язків із селянами-малоросами, Марія Олександрівна не поривала листування з ними все життя.
Наприкінці 1887 року Марія Олександрівна у листі синові повідомляє, що з грошима у сім’ї тепер дуже сутужно, але вони могли б допомагати його дружині Євгенії Голубовській, посилаючи їй двічі на тиждень посилку з продуктами. Богдан перебував під гласним наглядом, тому Євгенію в листах називали Д., першою літерою прізвиська, що дав їй чоловік – Дамаянті. Через деякий час Євгенія приїде до Богдана Опанасовича. Хвилює Марію Олександрівну запальний характер старшого сина, який весь час із кимось з’ясовував стосунки, відстоював свої права. Мати радить: «…постарайся поводитися в таких випадках, як Богдан Хмельницький, на честь якого одержав ім’я: він, коли міг, захищався від несправедливості, як вовк, а коли був безсилий, то казав: “Де не вистачає вовчої шкури, настав лисячу”…». Богдан Опанасович почав перекладацьку роботу й звернувся по допомогу до М. Чернишевського, який підтримав сина Марка Вовчка й з 1888 року листувався з ним, виявляючи майже батьківську турботу. Письменник звертається до видавців з проханням надати перекладацьку роботу Богдану Марковичу, просить знайомих надіслати йому необхідні книжки. І Богданові, й М. Чернишевському хочеться, щоб Марко Вовчок знову взялася за роботу. М. Чернишевський запитує її в листах, чи не має вона чого для друку, Богдан розповідає про свої кроки на важкому шляху перекладацької діяльності. А Марію Олександрівну в той час хвилювало й, що найважливіше, радувало зовсім інше. Мати розповідала про успіхи у навчанні Борі, який крім занять із учителем за програмою гімназії опановував столярне і палітурне ремесло, землеробство і садівництво. Марія Олександрівна захоплено писала старшому синові: «Уяви собі, що Боря вже вільно читає французькі книжки. Це тішить мене. І я, виходить, можу ще щось зробити». Успіхи Бориса додають віри в свої сили, і Марко Вовчок поступово відроджується, у неї знову з’являється бажання працювати, писати, перекладати. М. Чернишевський у листі до редактора журналу «Русская мысль» Вукола Лаврова писав: «Я ніколи у вічі не бачив цієї благородної жінки, цього найобдарованішого з російських оповідачів після Лермонтова і Гоголя. Я й не листуюся з нею. Але я бачуся з її сином, який живе тут. Через нього я одержав її згоду на те, щоб я потурбувався про нове (перше повне) видання її творів. <…> Я перед появою цього видання в друку напишу статтю про твори Марка Вовчка». М. Чернишевський активно береться за видання творів Марка Вовчка, він веде переговори з видавцями, з’ясовує фінансові питання видання, одночасно підштовхуючи письменницю до створення чогось нового. Богдан пише матері, що для видання її творів необхідно написати щось нове, «хоч невеличку повість». М. Чернишевський звертається до керуючого справами видавництва, розповідаючи про письменницю: «Я високо ціную її талант; як на мене, вона була найталановитішим з усіх наших белетристів епохи післягоголівської. Але в неї не було особистого високого становища, яке було в Тургенєва, гр. Толстого, не було і близької особистої дружби з журналістами, як у Гончарова і Достоєвського. Чи не тому її хвалили менше, аніж їх?» На жаль, не всім планам Миколи Гавриловича судилося здійснитися, у жовтні 1889 року Чернишевський помер.
Сумніви щодо авторства
У 1889 році Пантелеймон Куліш у листі до літературознавця Омеляна Огоновського (1838—1894) розповів, що автором «Народних оповідань» треба вважати не лише Марка Вовчка, але й її чоловіка.
Пантелеймон Олександрович Куліш був першим видавцем та редактором творів Марка Вовчка. Але незабаром приязнь між обома митцями переросла в неприязнь, більше того, П. Куліш пустив поголоску-наклеп, що буцімто «Народні оповідання» писала не Марко Вовчок, а вона разом із чоловіком Опанасом Марковичем – відомим українським етнографом. Після того в українському літературознавстві з легкої руки П. Куліша увійшло в традицію піддавати сумніву авторство Марка Вовчка. Тут хочеться згадати один цікавий факт, який дає повне уявлення про особистість письменниці. У 1903 році в газеті «Русские ведомости» з’явилася стаття мемуариста Л. Пантелєєва, в якій він дуже негативно охарактеризував П. Куліша. Обурена таким ставленням, Марко Вовчок написала листа до редакції газети, захищаючи покійного Пантелеймона Олександровича. Марія Олександрівна звернула увагу на позитивну роль Куліша на початку його діяльності; подальшу деградацію пояснювала тяжким психічним захворюванням.
О. Огоновський у 1889 році, на жаль, підхопив інсинуацію П. Куліша й подав її у своїй статті у львівському журналі «Зоря». Пізніше цю думку підтримала Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач-Драгоманова (1849—1930)), розгнівана на те, що її зарахували до послідовників Марка Вовчка. У 1892 році у журналі «Зоря» була надрукована заява українських письменників (це були Борис та Марія Грінченки), обурених висловами Олени Пчілки на адресу Марка Вовчка. Вони зазначали, що навіть коли Маркович писала разом із чоловіком – все одно треба тільки дякувати їй за внесок в українську культуру. Не можна лаяти росіянку за те, що вона росіянка. У 1893 році газета «Новое время» нагадує про сумніви щодо самостійності авторства Марка Вовчка і пропонує Маркові Вовчку «повідати таємницю» своєї творчості нібито маловідомою їй українською мовою. Розповідаючи про всі ці події в листі до Богдана, Марія Олександрівна напише: «Мир їм усім».
У 1896 році у словнику Брокгауза і Єфрона, в статті «Маркович М. О.» історик літератури Семен Венгеров (1855—1919) висловить сумнів щодо авторства Марка Вовчка. Цю статтю буде передруковано в «Новому енциклопедичному словнику» 1915 року.
Мовознавець та історик літератури Олександр Михайлович Колесса (1867—1945) в доповіді, яку він виголосив у Науковій академії у Львові з нагоди сторіччя відродження українсько-російської писемності, дуже добре відгукнувся про творчість Марка Вовчка, зазначивши, що її можна поставити на перший план з-поміж борців з кріпацтвом у літературі. Однак науковець повторив необґрунтоване твердження Огоновського про співавторство письменниці з чоловіком. Також підтримав цю думку рецензент В. (очевидно, фольклорист і етнограф В. Гнатюк), що написав рецензію на книжку Марка Вовчка «Народні оповідання, т. ІІІ, переклав Василь Доманицький. Львів, 1904». Основним доводом рецензента було те, що мистецький рівень українських творів Марка Вовчка вищий, аніж рівень російських.
Тільки після смерті письменниці розкрити загадку взявся літературознавець, видавець повного «Кобзаря» Т. Шевченка Василь Миколайович Доманицький (1877—1910). У вересні 1907 року, готуючи реферат про творчість Марка Вовчка, він написав: «Поспішаю якнайшвидше реабілітувати обличчя покійної, яку безпідставно ображали не лише ціле життя, але й після смерті… Це з приводу того, що автором, мовляв, був чоловік, а вона вкрала його славу та собі присвоїла. Тепер усе це я сподіваюся фактично назавжди спростувати». Дослідивши рукописи письменниці, він дійшов остаточного й переконливого висновку, що автором «Народних оповідань» та інших україномовних творів, підписаних псевдонімом Марко Вовчок, був не хто інший, як Марія Вілінська-Маркович. Свої висновки вчений опублікував у 1908 році в «Записках наукового товариства імені Т. Шевченка» (т. 84) і в журналі «Літературно-науковий вісник» (1908. – Кн. 1), зазначивши тільки, що заголовки до оповідань Марка Вовчка, котрі редагував П. Куліш, вигадав сам редактор, – авторські рукописи були без них. Сама Марко Вовчок авторства свого ніколи не обстоювала – була-бо гордою і не ганялася за марнотною славою, як багато хто із її колег. Вірна своєму характеру, письменниця вважала принизливим для себе спростовувати ці наклепи, щось пояснювати й доводити.
