Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

Шатобріан».

Отже, я, старий служака, поспішив стати до лав і піти в атаку під прапором колишніх моїх полководців: влада кинула мені виклик, і я прийняв його. Хто міг подумати, що від могили чоловіка доля приведе мене до в’язниці дружини?

Хай навіть мені призначено було залишитися на самоті, хай навіть дії мої йшли на шкоду інтересам Франції, я не міг учинити інакше – мене вів голос честі. Адже якщо одна людина віддає перевагу виконанню обв’язку над щасливим існуванням, вчинок цей не проходить безслідно для всього людства; чудово, якщо знаходиться хтось, згодний загубити себе ради тих ідей, в які він вірить і які близькі найблагороднішим властивостям його душі: подібні простаки являють собою необхідну противагу грубій очевидності; вони – жертви, покликані від імені пригноблених кидати своє veto переможній силі. Візьмімо поляків: хіба їхня самовідданість не жертва? Вони нічого не врятували, вони не могли нічого врятувати: невже ж мої супротивники відмовлять їх самовідданості у благотворному впливі на історію людського роду?

Мені дорікають у тому, що я лише родину ставлю понад усю вітчизну: ні, я вірність присязі ставлю понад порушення присяги, а моральну чистоту – понад матеріальну вигоду, от і все, що ж до моєї родини, то я присвячую себе служінню їй лише тому, що переконаний: вона була надзвичайно необхідна Франції; для мене її благоденство невідривне від благоденства вітчизни, і, оплакуючи лиха однієї, я оплакую нещастя іншої; програвши битву, я взяв собі в наставники обов’язок, тим часом як переможці поставили на перше місце користь. Я прагну піти з життя, не втративши самоповаги: тому, хто проводить решту днів наодинці з самим собою, хочеться мати справу з людиною порядною.

Прославлена полонянко замку Блай! Я хочу, аби ваша героїчна присутність на землі, яка знає, що таке героїзм, спонукала всіх французів повторити вам те, що мені дозволяє сказати моя політична незалежність: «Пані, ваш син – мій король!» Якщо Провидіння зволить дарувати мені ще кілька годин земного буття, чи побачу я, котрий розділив ваші знегоди, – ваше торжество? Чи отримаю я цю нагороду за вірність? У ту мить, коли ви повернетеся до Франції, спокійна і щаслива, я з радістю піду доживати у відставці віку, початого у вигнанні. На жаль! я у відчаї від того, що безсилий допомогти вам у нинішніх нещастях! Слова мої стрясають без будь-якої користі повітря навколо вашої в’язниці: шум вітру, хвиль і варти біля підніжжя самотнього замку не дозволить вам розчути навіть останніх слів вірного слуги.

26

Мій процес

Деякі газети повторили фразу: «Пані, ваш син – мій король!» – і цим накликали на себе судові переслідування; я також виявився вплутаний у ці процеси. Цього разу я не міг висловити недовіру суду: я був зобов’язаний спробувати врятувати своєю присутністю людей, що постраждали з моєї вини; для мене було справою честі відповісти за мої твори.

До того ж напередодні того дня, коли я мав прийти до суду, «Монітер» опублікував зізнання пані герцогині Беррійської. Якби я залишився вдома, вийшло б, що роялістська партія злякалася, що вона кидає жінку в нещасті і соромиться принцеси, чий героїзм з таким запалом прославляла.

Мені не бракувало боязких порадників, які благали: «Не ходіть до суду, вам важко буде виправдати вашу фразу: «Пані, ваш син – мій король». – «Я прокричу її з усієї сили», – відповів я. Я пішов до тієї самої зали, де колись засідав революційний трибунал; тієї самої, де вирішилась доля Марії Антуанетти і де був засуджений до смерті мій брат. Після Липневої революції звідти прибрали розп’яття, чий вигляд утішав невинних, але бентежив суддю.

Моя поява справила сприятливе враження на суддів; вона на мить згладила дію, зроблену публікацією «Монітера», й повернула матері Генріха V ту репутацію, яку вона завоювала своїм відважним вчинком: побачивши, що роялісти зневажають плітки і не складають зброї, супротивники завагалися.

Я хотів обійтися без адвоката, але пан Ледрю, що жадав захищати мене ще з часів мого ув’язнення, викликався виголосити промову, заплутався і дуже утруднив моє становище. Пан Берр’є (він виступив захисником «Котідьєн») сказав по ходу своєї промови кілька слів на мій захист. У кінці засідання я назвав присяжних «всенародним перством», чим неабияк сприяв загальному нашому виправданню.

Процес, що проходив у страшній залі, що чула голоси Фук’є-Тенвіля і Дантона, не ознаменувався нічим примітним; кумедно звучали лише міркування пана Персіля: бажаючи довести мою провину, він наводив фразу з моєї брошури: «Важко розчавити того, хто плазує у тебе під ногами!» – і вигукував: «Чи відчуваєте ви, панове, всю образливість цієї фрази: «Важко розчавити того, хто плазує у тебе під ногами?» – і тупав ногою, немов хотів когось розчавити. Після чого знову затягував торжествуюче: «Подумати тільки: «Важко розчавити того, хто плазує у тебе під ногами!» – причому з кожним новим вигуком сміх у залі ставав усе голоснішим. Дивак не помічав ні захоплення, яке викликала у публіки злощасна фраза, ні сміхотворності своєї власної постаті: одягнений у чорну мантію, він підстрибував, немов у танці, обводячи аудиторію блукаючим поглядом натхненних очей, що палали на блідому чолі.

Коли судді повернулися і оголосили своє рішення: «Невинний!» – у залі пролунали оплески. До мене кинулися молоді люди, що пройшли до зали завдяки адвокатським мантіям; серед них був і пан Каррель. У дворі мене оточив ще більший натовп; почалася бійка між моїм почтом і поліцією. Врешті-решт я заледве дістався додому в оточенні натовпу, що йшов за моїм фіакром з криками: «Хай живе Шатобріан!»

Іншим разом це виправдання означало б дуже багато: адже, оголосивши людину, що сказала герцогині Беррійській: «Пані, ваш син – мій король!» – невинною, суд ухвалював обвинувальний вирок Липневій монархії; проте нині цей виправдальний вердикт не означає зовсім нічого, бо нині ніяка думка не живе довше доби; назавтра все змінюється: завтра мене можуть засудити за те, у чому виправдали сьогодні.

Я залишив свою візитну картку у моїх присяжних, зокрема у пана Шеве, одного з членів всенародного перства.

Чесному громадянину було легше відшукати у своїй душі рішення на мою користь, ніж було б мені відшукати у своєму гаманці гроші на святковий обід у мого судді: пан Шеве висловився щодо законної монархії, узурпації і автора «Генія християнства» справедливіше, ніж багато публіцистів і цензорів.

27

Популярність

«Записка про полонення пані герцогині Беррійської» зробила мене дуже популярним у роялістських колах. З усіх кінців країни до мене прибували депутації і листи. На півночі й півдні Франції співвітчизники підтримували мене, складали листи з тисячами підписів. Автори всіх листів, посилаючись на мою брошуру, вимагали звільнити пані герцогиню Беррійську. Сто п’ятдесят молодих парижан прийшли вітати мене, завдавши тим самим чимало клопоту поліції; я отримав у подарунок келих з позолоченого срібла з написом: «Шатобріану від вірнопідданих вільневців (Ло-і-Гаронна)». Мешканці одного південного міста прислали мені чудового вина, яким можна було б наповнити цей келих, але я не п’ю. Нарешті, легітимістська Франція обрала слова: «Пані, ваш син – мій король!» – своїм девізом, а багато газет поставили їх епіграфом; їх гравіювали на намистах і перснях. Я першим кинув в обличчя узурпаторові слова, яких ніхто не наважувався промовити; а тим часом – дивна річ! – я менше вірю у воцаріння Генріха V, ніж найнікчемніший член партії «золотої середини» і найпалкіший республіканець.

Взагалі я не вкладаю в слово «узурпація» того вузького значення, якого надають йому роялісти; про це поняття, так само як і про поняття законної монархії, можна міркувати довго; але коли опікун обкрадає довірену його турботам дитину і виганяє з дому сироту – це справжнісінька узурпація, і до того ж найгірша з усіх можливих. Усі ці гучні слова про необхідність «рятувати вітчизну» – просто приводи, які підказує марнославству аморальне політиканство. Чи не накажете вважати вашу злодійську боязкість подвигом доброчесності? Чи не Брут ви, що приносить синів у жертву великому Риму?