На схрещених дорогах - Парфанович Софія (чтение книг txt) 📗

Директори казяться й скрегочуть зубами. Та жінку з дитиною тримати мусять. Відгрожуються карним лагером. Але якось тільки теоретично. Так живуть усі під Поліниним терором. Нарешті — серед білого дня, в самий полудень заїхала візком, навантажила свої речі й дитину, сказала — прощавайте, маю досить вас і фабрики, йду собі назад до моєї баверки — й поїхала собі поволеньки, тягнучи своє добро. Ніхто не стримував, ніхто не перепиняв. Дівчата тільки сплеснули в долоні, а дирекція — мабуть мовчки — дивилась, як випроваджується усім настогидла Поліна. І не шукали її й не доходили, куди пішла.

Так Поліна викпила собі з законів і цілого режиму та покинула фабрику, чого досі й потім ніхто не потрапив зробити. З її відходом усім стало легше жити й наче б аж ясніше стало на світі.

Дві були дошкульні обставини на заводі — це обмеження рухів і харчування. Після праці, як я вже писала, щойно з недавнього часу дівчата могли виходити й то тільки до 8 год. вечора. Потім фабрику замикали, й виходу не було. Ще гірше було з відвідинами: були дозволені тільки в неділю після полудня. Ціле дополудня й суботу ввечорі чоловіки товпились перед брамою, що була з залізних штахетів, та через оці грати старались побачити своїх жінок, чи радше любок. Тоді по одній і другій стороні цієї загорожі були крики, лайка й хвилювання та вкінці спроби дістатися. Тоді діяли оці всілякі вікна, мури і паркани. Найкраще давала цьому раду Наташа, яку кортіло до хлопця. Та стерегли дівчат їхні власні бригадирші — для українок в одному гуртожитку росіянка, а в другому полька, одинокі екземпляри сусідніх народів, але потрібні дирекції сторожі й слуги. Вони відповідали за лад і виконання приписів. Зі скаргами відносились до лагерфюрера. Дещо про нього.

Яйтнер — прізвище німецьке, але зіталійщене, був південним тірольцем та ще й партійним. Його сухорляве сухітне обличчя з наперед стримлячими зубами й лихі короткозорі очі зразу зробили мені його дуже несимпатичним. До того ж твердий голос і спосіб відношення до дівчат, а разом з ними до мене. До мене завжди зачинав говорити: «гирен зі фрау Вольчук» [14] і просто та твердо вимагав цього або того. Він найчастіше говорив про карні табори і гештапо, він записував всякі промахи й обкрадав дівчат. Обкрадав безсоромно з решток їхньої платні. Приклади:

Коли я прийшла, справа з милом стояла так: два місяці — ні кусника мила. Коли я звернулась до нього, він відповів — так «бецуґшайн» [15] маю, але дістати не годен. Коли зажадала «бецугшайну» і сказала, що дістану — Уряд Здоров’я обіцяв — він сказав, що не дасть, бо всі «бецугшайни» виставлені на його прізвище, й тільки він може їх реалізувати. Не помогла моя інтервенція ніде — усі «бецугшайни» пропадали безвислідно у нього.

Дитяча пудра коштувала в аптеці 50 пфенігів пакуночок. Продавав її дівчатам за 1.20 М. Коли счинили бучу, й ми всі виступили проти цього, викрутився він тим, що це інша, мовляв, упаковка мірою більша. Коротко, ми вирішили купувати собі самі. Те саме з місячковими опасками і кожною дрібницею догляду немовлят. Він зразу ж, від цього мила почавши, став моїм завзятим ворогом. Тож обминала його здалека, а всі справи, які треба було у нього полагодити, перекинула на сестру. Вона мала до нього відношення таке як я, але слабо говорила по-німецьки, й сама була нешкідливо-лагідна, тиха й непорадна, і він не потребував її боятись. За гроші, зароблені на дівчатах, він продовж кількох воєнних літ купив собі будинок близько фабрики.

Двічі я бачила на його обличчі півусмішку проясніння: коли почув, що говорю по-італійському і на питання — всі парляте італіяно? [16] — дістав відповідь — сі сіньоре, ун поко [17] і другий — коли якось неждано скаржився мені на своє здоров’я, а я уважно вислухувала. Я радила йому, щоб узяв відпустку з праці, що було б великим успіхом для нас усіх, головне, дівчат. Та заявив, що надто нервовий і не може сидіти дома.

Потім, після розвалу, коли інших партійних забрано, він один лишився на фабриці та ще й зробили його керівником персональних справ. Чи не — як італійця?

З харчами діялось те саме, що з грішми й тими. засобами, що за них дівчатам приходилось платити. Всі ми діставали з першим днем місяця харчові картки. Зараз же каса витинала собі з них те, що припадало на харчі в фабриці. Так як на картці було небагато то й на тарілці було менше. Отже на приклад, тижнево брали 250 гр. м’яса, а за те раз була сіканина і раз якась підлива, що буває колись при м’ясі. А ми повинні були мало не щодня дістати п’ятдесять грамів м’яса! Так було зі всім. Хліб, молоко — його ніколи не діставали ми до чорної кави — і різні додаткові харчі — все це йшло кудись і комусь. Зате було в Тельфсі те, про що я чула в Куфштайні — пасок [18]. На паску можна було в Тельфсі дістати картки на все й майже в усякій кількості. Можна було дістати теж деякі речі без карток. Очевидно фабрики продавали те, чого самі не реалізували. Це подекуди облегшувало життя, й хто міг, докуповував собі, мабуть, харчі з своїх власних карток…

Як я вже казала: дівчата були добре відживлені завдяки догодовуванню.

Вкінці — той харч мав недоліки, і в порівнянні з Куфштайном, то було ніщо, проте він був розмірно достатній, хоч менше смачний. То були досить великі робітничі порції, повні миски зупи, повні тарелі картоплі, брукви, салати чи чого там. Потім мені доводилось їсти гірше й скупіше.

МОЇ РОБОЧІ ДНІ

Отак ішли наші будні. То значить — їхні йшли, а мої зачали йти. Спочатку я була дуже нервова, дуже схвильована. Я бігала, нервувалась, сперечалась. Але згодом, як усе стало укладатись, стала заспокоюватись. Хоч боротьба не вгавала. Боротьба за їхнє добро і за мій престиж. Про цю останню обставину.

Разом з боротьбою за акушерку і право під час тривог виходити з фабрики, я мусіла ще боротись за товариське відношення. Я не хотіла різнитись від робітників, але ж я хотіла, щоб фабричний персонал мене трактував, як лікаря, як я ним була, а не як якусь бабу. Так Гофман, як і Пішль промовляли до мене «гирен зі фрав Вольчук». Я з місця зажадала, щоб до мене говорено «бітте шен фрав Доктор» [19] чи там без того гарного прошення але, як до лікарки. На те Пішль заявив, що на фабриці такий звичай, що до всіх звертається по прізвищу. Найгірше мене злостило, як Пешлиха говорила до мене, ніби до собі рівної. Та ще гірше було її втручування в медичні справи. До цього вона дійшла якимсь способом, не маючи знання. На те нарікав згодом німець-лікар в розмові зі мною, але й я мала неприємність, що вона раз «заступала мене» при пологах. Сталось так:

Вранці, десь після сьомої, я ще була в ліжку, прибігла робітниця з фабрики, мовляв одна родить ще з вечора «і так кричить, що немона»! Я запитала, чи є акушерка, сказала, що так. Тоді я заявила, що зараз зберусь і прийду. Певно, що деякий час мусів уплисти, поки я помилась і зібралась та через город зайшла на фабрику. Але ж я знала цю вагітну й була певна, що роди в неї будуть нормальні. Тож нічого не могло діятись надзвичайного. Коли я ввійшла на подвір’я я застала Пішля й Гофмана, коли вони вертались з родильні. Пішль зустрів мене й сказав: «Пані В. ви не були при пологах, замість вас мусіла бути моя німецька службовка — а зо ґетс ніхт [20]». Я сказала, що оскілько мені відомо, була акушерка, а жінку я прослідила і знаю, що все повинно бути нормальне, тож ніякої «службовки» не треба і прошу, щоб вона до не своїх справ не вмішувалась. Врешті я прецінь не знала, що ця родить, а як мене повідомили, нараз же прийшла.

Коли я ввійшла до родильні, я застала жінку вже після пологів, очевидно нормальних, але Пешлиху з тріюмфальною міною: вона асистувала акушерці до… підв’язання пупця. Сестра стояла осторонь з руками в кишені. Я підняла шум: чому це не сестра помагає? Пешлиха сказала, що це на розпорядження Пішля. Зараз же я прогнала її до кухні, а Тані казала взятись за справу.