Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

Цього року помер пан де Лафаєт. Колись я, мабуть, відгукувався про нього несправедливо; я зобразив його дурнем, людиною, чия зовнішність і слава двояться: герой по той бік Атлантичного океану, балаганний блазень по цей. Знадобилося понад сорок років, щоб сучасники визнали за паном де Лафаєтом чесноти, в яких йому вперто відмовляли. З трибуни він говорив невимушено, тоном вихованої людини. Життя його нічим не заплямоване; люб’язний і великодушний, він додержував бездоганного порядку у справах, хоча дарунок американського Конгресу і французький закон про повернення майна емігрантам дали йому чимале багатство. За Імперії він виявив благородство і жив далеко від світу; під час Реставрації він поводився не так бездоганно; він упав так низько, що дозволив карбонаріям і дрібним змовникам втягнути його у свої справи; у Бельфорі йому довелося рятуватися від правосуддя, немов звичайному авантюристу, і лише удача допомогла йому вислизнути. На початку Революції він тримався подалі від душогубів; він боровся проти них зі зброєю в руках; він хотів урятувати Людовіка XVI, але попри ненависть до різанини, попри намагання уникати її прославився він завдяки тим епізодам, у яких натовп ніс на списах голови своїх жертв.

Пан де Лафаєт піднісся тому, що жив, і жив довго; є слава, яка приходить одразу, і смерть, наздоганяючи талановиту людину замолоду, лише збільшує її блиск; є й інша слава – пізня дочка часу, вона приходить з роками; вона велика не сама по собі, а завдяки переворотам, що волею випадку торкнулися її носія. Життя його складається так, що жодна історична подія не відбувається без його участі; ім’я його стає символом або прапором для всіх ідей: пан де Лафаєт завжди буде уособленням національної гвардії. Якось дивно вчинки його часто приводили зовсім не до того, чого він хотів; рояліст, він скинув у 1789 році восьмивікову королівську владу; республіканець, заснував у 1830 році царство з барикадним королем на троні: він пішов, залишивши корону, яку викрав у Людовіка XVI, Філіпові. Тісто революції замісили на тих самих дріжджах, що і його долю; коли потоки наших нещасть вичерпаються, ми побачимо, що саме його образ прикрашає революційний пиріг.

Урочистий прийом, влаштований панові де Лафаєту в Сполучених Штатах, підніс його на небувалу висоту; палка вдячність народу, який стоячи вітав свого визволителя, помножила блиск його імені. Еверетт так закінчує свою промову 1824 року:

У Новому Світі пан де Лафаєт сприяв утворенню нового суспільства, у Старому Світі – руйнуванню суспільства старого: у Вашинґтоні ім’я його – символ свободи, у Парижі – анархії.

Пана де Лафаєта посідала одна ідея, що, на щастя для нього, виявилася ідеєю доби: на несхитній вірності цій ідеї полягала його могутність; вона була йому шорами, що не дають дивитися ні праворуч, ні ліворуч; він ішов твердим кроком, нікуди не звертаючи, він рухався вперед над краєм прірви і не падав не тому, що бачив безодню, але тому, що не помічав її; засліплення замінювало йому геній: все непохитне фатальне, а все фатальне могутнє.

Я як зараз бачу пана де Лафаєта в 1790 році: на чолі національної гвардії він іде бульварами у Сент-Антуанське передмістя; 22 травня 1834 року я бачив, як тими самими бульварами везли його домовину. У жалобній процесії вирізнялася група американців із жовтими квітками в петлицях. Пан де Лафаєт привіз із Сполучених Штатів досить землі, щоб засипати його могилу, але бажання його не було виконане. ‹…›

В останню годину, забувши заразом і свої політичні мріяння, і романи свого життя, він забажав спочивати на кладовищі Пікпюс біля своєї доброчесної дружини: смерть усе повертає на круги своя.

У Пікпюсі поховані жертви революції, початої паном де Лафаєтом; там стоїть каплиця, де не вмовкають заупокійні молитви. Я ховав там пана герцога Матьє де Монморансі, товариша пана де Лафаєта по Установчих зборах; коли домовину на мотузках опускали в могилу, він повернувся набік, немов упокоєний в ньому християнин підвівся, аби ще раз помолитися.

Коли ховали пана де Лафаєта, я стояв у натовпі на розі вулиці Гранж-Бательєр: бульвар тут іде вгору; на найвищій точці катафалк зупинився; у світлі швидкоплинного сонячного променя він виблискував золотом, підносячись над касками і зброєю, потім знову в’їхав у тінь і зник з очей.

Натовп розійшовся; знову стало чути, як торговки солодощами пропонують свої вафельні трубочки, знову стало видно, як продавці іграшок ходять туди й сюди зі своїми паперовими вітряками, що крутяться від того ж вітру, який колихав пір’я жалобної колісниці.

На засіданні палати депутатів 20 травня 1834 року голова сказав: «Славне ім’я генерала Лафаєта увійде в нашу історію… Висловлюючи вам співчуття всієї палати, я долучаю до них, дорогий побратиме (Жорж де Лафаєт), запевнення в моїй особистій прихильності». Після цих слів писар додає в дужках: (Сміх у залі).

Ось кінець одного з найсуворіших життів: «Сміх у залі!» Що залишається після смерті найбільших людей? Сірий плащ і солом’яний хрест, як на тілі герцога де Гіза, вбитого у Блуа.

На моїх очах за два кроки від глашатая, що за одне су продавав біля ґрат палацу Тюїльрі повідомлення про смерть Наполеона, два шарлатани розхвалювали своє зілля; а в «Монітері» від 21 січня 1793 року я прочитав після розповіді про страту Людовіка XVI такі слова:

«Через дві години після страти ніщо в Парижі не нагадувало про те, що тому, хто ще недавно був головою нації, відтято голову як злочинцю». Далі красувалося оголошення: «“Амбруаз”, комічна опера».

Останній герой драми, що розігрувалася протягом п’ятдесяти років, пан де Лафаєт весь цей час не сходив зі сцени; у фіналі грецької трагедії хор оповіщає мораль п’єси: «Скорботних днів остаток уявляючи…» [117] І я, глядач, сидячи в порожній залі з покинутими ложами й погашеними вогнями, залишаюся єдиною людиною своєї доби, хто в німій тиші ночі не зводить очей з опущеної завіси.

4

Арман Каррель

Арман Каррель загрожував майбутньому Філіпа, як генерал де Лафаєт переслідував його минуле. Ви знаєте, за яких обставин я познайомився з паном Каррелем; з 1832 року я не переривав стосунків з ним аж до того дня, коли мені довелося проводжати його на кладовище Сен-Манде.

Арман Каррель був засмучений; він починав побоюватися, що французи не здатні до розумного поводження зі свободою; у душі його жило якесь передчуття, що довго він не проживе: вважаючи життя штукою ненадійною і не дорожачи ним, він був завжди готовий поставити його на карту. Якби він загинув на дуелі з молодим Лаборі через Генріха V, смерть його мала б принаймні піднесену причину і стала піднесеним видовищем; ймовірно, похорон його був би ознаменований кривавими ігрищами; він пішов від нас через нікчемну сварку, що не варта була навіть волоска з його голови.

Пана Карреля посадили до в’язниці Сент-Пелажі; я відвідував його там два чи три рази на тиждень: я заставав його біля заґратованого вікна. Він нагадував мені свого сусіда, молодого африканського лева із Зоологічного саду: завмерши перед прутами клітки, син пустелі обводив сумним блукаючим поглядом простір за межами своєї в’язниці; було видно, що жити йому залишилося недовго. Ми з паном Каррелем виходили на прогулянку: слуга Генріха V і ненависник королів міряли кроками вогкий, похмурий, тісний двір-колодязь, обнесений високими стінами. У дворі гуляли й інші республіканці: ці палкі молоді революціонери з вусами і бородами, довговолосі, у тевтонських або грецьких головних уборах, з блідими обличчями, суворими поглядами і грізним виглядом, були схожі на душі, що перебувають у Тартарі, перше ніж з’явитися на світ; вони ще тільки готувалися вступити в життя. Убрання цих юнаків діяло на них, як мундир на солдатів, як закривавлений хітон Несса на Геракла: то був світ, прихований за сучасним суспільством, мстивий світ, що змушує тремтіти.