Тиміш та Юрій Хмельницькі - Мицик Юрій (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
Сподіваючись на допомогу Речі Посполитої, Хмельницький відправив до Варшави кілька посольств, про які говорилось вище. Так, із своїм листом до короля ще від 24 березня 1662 р. гетьман послав до Варшави чотирьох козацьких старшин, щоб відібрати в уніатів єпископські кафедри, церкви, маєтності. З аналогічною вимогою він звернувся тоді й до польного гетьмана коронного Любомирського. Але ні король, ні уряд Речі Посполитої цим питанням всерйоз не займалися. І в цьому, і в деяких інших принципових питаннях Річ Посполита не йшла назустріч вимогам та проханням України–Гетьманщини. Річ Посполита розуміла тяжке становище України і тому зайняла вичікувальну позицію, чекаючи остаточного занепаду Гетьманщини. Таємні спроби налагодити стосунки з царським урядом виявилися також невтішними. Політика царського уряду щодо України суттєво не відрізнялася від політики уряду Речі Посполитої, а до того ж цар мав для вибору аж трьох претендентів на гетьманську булаву (Яким Сомко, Василь Золотаренко, Іван Брюховецький), котрі заявляли про свою прихильність до царського уряду. Пізніше внаслідок Чорної ради 1663 р. у Ніжині тут до влади прийде Іван Брюховецький, відвертий прихильник промосковської орієнтації. Не було надії і на допомогу Кримського ханства, яке вимагало за це великих грошей. Коли ж орда стала домагатися грошей за допомогу в кампанії 1662 року, то Юрій Хмельницький не знайшов нічого кращого, як дозволити ординцям брати ясир у Каневі та його околицях (усього до 120 тис. душ!), чим зганьбив своє ім’я навіки. На зміну ж політики, яка поступово вела до посилення козацької старшини та загострення соціальних суперечностей в Україні, Юрій Хмельницький та його уряд не спромоглися.
Тим часом на Правобережній Україні посилився визвольний та антифеодальний рух, вибухнули повстання проти польсько–шляхетських військ у Білій Церкві, Трипіллі, Ржищеві. Соціальна база гетьманату Юрія Хмельницького катастрофічно міліла… Він пробував якось зупинити стихію, навіть застосовував часом репресії (так, у грудні 1662 р. наказав розстріляти кількох старшин, які хотіли перейти на бік Москви), але все більше переконувався, що «шапка Мономаха» для нього завелика і що йому вже не гетьманувати.
Восени 1662 року Юрій Хмельницький скликав старшинську раду в Корсуні. Пославшись на заслуги Богдана Хмельницького, він сказав, що не може йти його шляхом через молодість та недосвідченість, через брак фортуни, яка рідко покидала батька. Він заявив також про бажання скласти гетьманські повноваження, а самому піти в ченці. У відповідь на запитання: «Що робити?», він порекомендував шукати щастя з допомогою турецького султана. Про нехіть Юрія Хмельницького до гетьманства і його хворобу згадував і протопіп Симеон Адамович. У листопаді–грудні 1662 р. Тетеря не раз писав до Варшави, що Юрій Хмельницький не дорожить гетьманством і через це втратив повагу у старшини, робить усе, щоб скласти булаву. Про це ж писав хану у січні 1663 р. і Батирша–мурза. Польський дипломат–агент у Чигирині Ян Свідерський писав до Варшави 26 грудня 1662 року про усобиці, які розгорілися знову в Україні, і прогнозував жорстоку боротьбу між чотирма кандидатами на гетьманську булаву, з яких троє (Гуляницький, Ханенко й Дорошенко) — «всі добрі», бо всі, на його думку, будуть прихильні до Речі Посполитої.
До генеральної ради справа дійшла у першій половині січня 1663 року. Щоправда, дехто на раді пропонував Юрію Хмельницькому залишитися гетьманом, але більшість недвозначно висловилася проти цього: «Хай іде до чорта, як з нами не хоче жити, а злякавшись, клобуком покриває голову. Ми знайдемо такого, що сам буде держати наші вольності». 17 січня 1663 р. (очевидно, за новим стилем) Юрій Хмельницький написав з Кам’янки листа до короля Яна–Казимира. У ньому він повідомляв про свою відставку («звалив зі своєї шиї досить прикрий тягар»), підкреслював, що вчинив це добровільно, вказував на погіршення здоров’я і нарікав на відсутність підтримки; залишатися далі на цьому уряді було неможливо, бо те, що робив гетьман, не всім було до вподоби.
Гетьманом тоді став Павло Тетеря, який завдяки підтримці Кримського ханства переміг на виборах свого головного суперника — Григорія Гуляницького. Сам Юрій Хмельницький не хотів обрання гетьманом Тетері, пізніше він докоряв тому, що той, «не йдучи батьківським шляхом, як святої пам’яті мій родитель, не пам’ятаючи про хліб та сіль, так сильно прагнув держави і… ставши гетьманом, пограбував наш дім, клейноди, золото, срібло забравши на військо, а мене самого вкинув у Мальборкську неволю». Але було вже пізно. Що зроблено, то зроблено… І все ж має рацію дослідниця діяльності Юрія Хмельницького Надія Савчук, оцінюючи результати його короткотривалого гетьманату: «Під час гетьманства Юрія Хмельницького Українська держава, хоч і обмежена автономними рамками Переяславського 1659 р. та Чуднівського 1660 р. договорів, зберігала форми влади і управління, народжені Національною революцією», водночас «утверджується олігархічно–республіканська форма правління, тенденції до встановлення якої започаткувалися ще за гетьманування І. Виговського… Суб’єктивні фактори: молодість та відсутність політичного досвіду Ю. Хмельницького — сприяли тому, що важливі питання державної політики вирішувалися вузьким колом старшини — олігархами, без поради яких Юрій не вирішував жодного питання державної вартості». Дослідниця вважає, що на першому етапі гетьманату Юрія Хмельницького (вересень 1659 — жовтень 1660 р.) центральний уряд та рада старшини займають практично однакові позиції в державній структурі. На другому ж етапі (листопад 1660 — кінець 1662 р.) спостерігається різке падіння авторитету гетьмана в ході Чуднівської кампанії, його невдачі в походах на Лівобережжя висувають старшинську раду керівним інститутом козацької України. Більше того, частину функцій гетьмана перебирають на себе генеральний обозний (Тиміш Носач), генеральний суддя (Григорій Лісницький), корсунський полковник (Григорій Гуляницький), які не скликають навіть старшинську раду. Цей сумний досвід української історії виразно підкреслює, на наш погляд, небезпеки «сеймикування», анархії та егоїстичної, вузько кланової політики, необхідність сильної центральної, навіть одноосібної влади, яка б послідовно, оперативно та енергійно втілювала в життя програму розбудови Української держави.
Після обрання Тетері гетьманом Юрій Хмельницький зразу відійшов на другий план. Польський резидент Мрочковський писав з Канева 18 січня 1663 р., що «пан Хмельницький найпізніше за тиждень виїжджає зовсім до скиту, до монастиря». У жовтні 1663 року він постригся в ченці й під іменем Гедеона знайшов притулок в Ірдинському монастирі в Корсуні, де невдовзі досяг навіть звання архімандрита. Невідомий автор «Історії Русів» місцем постриження Юрія Хмельницького називає чомусь Лубенський монастир, а літописець Величко помилково вважав, що це сталося у Києві. Останнє було практично неможливо, враховуючи перебування у древній столиці московського гарнізону, через що й сам митрополит Діонисій не міг прибути до Києва. Є дані, що Юрій–Гедеон взимку 1663/1664 р. жив у монастирі у Смілі. Ставши ченцем, він, однак, не розірвав зв’язків із зовнішнім світом і політичною боротьбою. Це виявилося вже під час виборів нового Київського митрополита по смерті Діонисія Балабана у 1663 р., коли знову завирували політичні пристрасті. Частина духовенства та старшини підтримувала Йосипа Нелюбовича–Тукальського, а частина, в тому числі й Тетеря, — Антонія Винницького. Незадовго до виборів чимало козацької старшини (Тетеря, Гоголь, Богун, Гуляницький та ін.), духовенства (Йосиф Тукальський, Антоній Винницький) прибули до Білої Церкви, де, між іншим, збиралося коронне військо, бо Ян Казимир починав похід на Лівобережну Україну, щоб повернути її під владу Речі Посполитої. Сам король прибув сюди між 24 і 27 жовтня і його привітав при в’їзді до міста 24 жовтня Юрій–Гедеон спеціально написаною промовою. 27 жовтня у спеціальному наметі король прийняв гетьмана Павла Тетерю та групу старшин. Був тут серед оточення нового гетьмана Павла Тетері і Юрій–Гедеон Хмельницький, «вже як архімандрит» і чільник депутації православного духовенства. Ян Казимир цілий тиждень відпочивав у Білій Церкві. Там сталася важлива подія у духовному житті тогочасної України — богословський диспут відносно церковної ієрархії (власне про роль Римського Папи) між православною та католицькою сторонами. Першу представляв ректор Києво–Могилянської академії Йоаникій Галятовський, а другу — ксьондз Андріян Пекарський, єзуїт і королівський проповідник. Серед грона авторитетних слухачів були присутніми король Ян Казимир, коронний канцлер Миколай Пражмовський, деякі православні єпископи, архімандрит Гедеон Хмельницький та чимало інших світських і духовних осіб. Диспут тривав протягом цілого дня аж до другої години ночі, а його матеріали пізніше були надруковані окремою книгою!
