Григорій Квітка-Основ'яненко - Ушкалов Леонид (книги бесплатно без txt) 📗
Заходили до Квіток і професори та студенти Харківського університету: Петро Гулак-Артемовський, Амвросій Метлинський, Ізмаїл Срезневський, Микола Костомаров, Олександр Корсун. їх радо зустрічала і хазяйка, і сам Квітка-Основ'яненко. Гості бачили перед собою середнього на зріст літнього чоловіка, майже лисого, з одним оком та помітними плямами на лобі (сліди від невдалого феєрверка), одягненого або в темний костюм, або просто в халат. Тим часом, як свідчив Валер'ян Квітка, у місті наш письменник «дружби ні з ким не заводив і явно уникав усілякого спілкування, яке було йому не до душі. Читання заступало йому живих людей». Судячи з усього, Квітка не любив руху, принаймні з Харкова нікуди не виїздив, ба навіть рідко коли виходив на прогулянку. Натомість старий письменник страшенно любив сидіти вдома, гратися з дітьми, розповідати їм усілякі історії та казки. Діти теж надзвичайно його любили. На жаль, Бог не дав Григорію Федоровичу та Анні Григорівні щастя мати власних дітей. Очевидно, для обох це була страшенна трагедія.
Під час поїздок на службу Квітка-Основ'яненко залюбки розмовляв зі своїм старим машталіром Лук'яном – непересічним чоловіком, від якого, кажуть, чув ті історії, що потім не раз ставали сюжетами його повістей і оповідань. Можливо, якісь Лук'янові оповідки Квітка-Основ'яненко переказував як бувальщини і своїм столичним знайомим. Одну з таких пікантних історій знаходимо, наприклад, у листі Квітки до Федора Коні від ЗО жовтня 1840 p.: мовляв, місцевий пан звинуватив свою куховарку в тому, що вона з'їла кілька зварених для нього раків, на що куховарка відповіла: «Батечку, Іване Івановичу! Та якщо я хоч одного рака з'їла, то нехай я перед твоєю милістю сама раком стану».
Навіть тоді, коли слобідське дворянство обрало письменника на високу посаду голови Харківської палати кримінального суду, спосіб життя подружжя Квіток навряд чи змінився. Принаймні рівно через місяць після обрання, 26 жовтня 1840 p., Основ'яненко писав Плетньову: «Ми не ведемо легковажного, гамірного життя, коло наших знайомих дуже обмежене; хоч ми й живемо поблизу міста, але в селі, по-сільському; у всьому дотримуємось пристойності, коли виходимо у світ, цураючись обоє будь-якого легковажного гамору й марноти». Щоправда, «нова посада вимагає жити в місті й більш тісних стосунків з домами й родинами начальників». Це буде трохи обтяжливо, міркує письменник, але грошей для скромного проживання в місті має вистачити, адже його платня на новій посаді складатиме 4000 карбованців асигнаціями. Одна-єдина дорога річ, яку доведеться тепер купити, – екіпаж. Очевидно, Плетньов радив Квітці не купувати дорогий екіпаж, а придбати собі легкі, так звані «докторські», дрожки, але Квітка, покликаючись на те, що норови провінції дуже відрізняються від звичаїв та обичаїв «північної Пальміри», стояв на своєму: їм з Анною Григорівною для виїздів потрібна таки велика чотиримісна карета. Через кілька місяців Плетньов придбав їм у Санкт-Петербурзі відповідну карету, а 27 березня 1841 р. Квітки вже отримали її в Харкові. Такими були клопоти, пов'язані зі службою. Та загалом Григорій Федорович й Анна Григорівна жили тепер, мов Філемон і Бавкіда, – самотою. 18 січня 1841 р. Квітка писав до Михайла Погодіна: «Я та моя дружина. Ось наш світ. Міська легковажність, балачки, плітки та інші неприємності чужі нам і невідомі. Наші заняття: читаємо й читане розуміємо». У вільний від служби час Григорій Федорович, як завжди, писав. На жаль, того вільного часу було тепер обмаль. «Від занять по службі, – сповіщав Квітка 18 січня 1841 р. того-таки Погодіна, – маю дві-чотири години, коли пишу. Пишу одним махом, а якби переробляти й виправляти, то за цілий рік не написав би й повісті. Після написання читаю перед моїм єдиним цензором, виправляю, доповнюю трохи й у такому вигляді надсилаю». Вільного часу стало ще менше, коли Квітка нарешті отримав-таки затвердження на посаді й приступив до виконання своїх обов'язків. Ось що писав він 24 жовтня 1842 р. про своє життя-буття Петрові Плетньову: «Нова служба змусила мене переселитись якщо й не в саме місто, то в передмістя, близько до служби, та, на радість, не близько до міського галасу, якого ми, по можливості, намагаємось уникати. Справ по службі багато, так багато, що ніколи й читати всіх журнальних дурниць. Пишу ж – та й то лиш інколи – прихватком, у перервах між справами». На заваді заняттям літературою стояли в цей час не тільки службові обов'язки, але й здоров'я. Прийшла старість зі своїми недугами. Особливо тяжко Квітка-Основ'яненко хворів узимку 1842 р. Якраз тоді, коли всі люди довкола радісно зустрічали новий рік, старий письменник був близький до смерті. «Хвороба, – писав він Плетньову 7 лютого 1842 p., – схопила мене в перші години нового року, та я ще й тепер не одужав до кінця». Але Квітка-Основ'яненко все ж таки не залишав літературу. Про що він писав останніми роками? Здебільшого про те, що було колись давно. Саме в цей час він створює цілу низку прекрасних історичних нарисів: «Основание слободских полков», «О Харькове и уездных городах Харьковской губернии», «Театр в Харькове», «Головатый», «Предание о Гаркуше», «Татарские набеги», «Основание Харькова»… Останньою прижиттєвою публікацією Квітки-Основ'яненка став написаний з нагоди тридцятої річниці війни з Наполеоном нарис «1812 год в провинции». Він побачив світ 1843 р. на сторінках «Отечественных записок».
А самісінький кінець життя нашого письменника був затьмарений конфліктом із братом. 1 травня 1843 р. Квітка-Основ'яненко сповіщав Плетньова, про те «горе, яке його спостигло». «Я маю, – писав він, – старшого брата, таємного радника, який служив сенатором і відомий вище свого кола. Нас тільки двоє братів, ми жили між собою зразково, і я втішався його любов'ю. Цей брат… у січні цього року обвінчався зі свою кріпосною бабою, з якою жив цілий вік, і як її саму, так і прижитих з нею дітей збагатив коштом дітей законних. Можете уявити, як вразило мене це лихо. Це все відбувалося за дві версти від Харкова, в селі, і ні за нашими стосунками, найбільш дружніми до цього, ні за його діями щодо мене, як до меншого брата, я не міг ні відмовити його від такого ганебного вчинку, ні перешкодити йому в тому. Удар – і з огляду на низку обставин, удар жорстокий – був завданий. Із самого дитинства дуже люблячи його й бажаючи все йому дати, я не взяв своєї частини спадщини, а віддав усе йому для підтримки його по службі вже на важливих посадах, собі ж залишив право одержати – та й то через деякий час – капітал нікчемний проти того, який мав бути, а отже, і недостатній, щоб мати змогу жити більше-менше забезпечено. Першим моїм обов'язком було заступитися за братових рідних дітей, близьких мені по крові й по моїх почуттях до них. Я просив захистити їхню власність, але це залишено без уваги й відкинуто з обуренням. Я вимагав свого – і в цьому мені відмовили, наполягаючи, щоб я залишив усе й визнав би в правах цю паскудну бабу, від якої за весь час її непрямого панування ми зазнавали силу-силенну грубощів, зухвальств і прикрощів, і яка – наскільки я знаю її характер – якщо, визнавши, дам їй волю над собою, готова звести мене зі світу своєю поведінкою й нахабством. Ви розумієте, що ми не схотіли навіть чути про таку пропозицію, порвали з братом усі стосунки й з гіркотою дивимось, як марнується останнє добро, що належить моїй любій рідні, а самі, попри всю законність вимог, заснованих на рахунках, не отримуємо нічого, ба навіть відсотків, необхідних нам для прожиття. Усі ці солодкі події неабияк убили мій дух і сильно потрясли моє старече здоров'я. Я не вірю, щоб усе спокійно розв'язалось, і майже щодня доходять до мене нахабні слова баби-тріумфаторки. Якби брат обвінчався з іншою, нехай би і з селянкою, нехай би і з останньою жебрачкою, для всіх нас було б легше… Але ця тварюка, що розладнала життя брата з попередньою дружиною, що підступом віддалила його від дітей і грабувала їхні статки, тепер заживе всіх способів, щоб у слабкого, засліпленого старого взяти решту, а потім потішатись над усіма нами». Десь на цю пору Квітка-Основ'яненко, спираючись на родинні перекази, писав нарис «Основание Харькова», який уперше було надруковано в збірці «Молодик на 1843 рік» і присвячено небожу Валер'янові Квітці, чиї інтереси письменник обстоював у суперечці з його батьком. Судячи з усього, викладена тут зворушлива історія про щиру братерську любов між Григорієм та Андрієм Квітками, в якій легко добачити паралелі до життя самого письменника і його старшого брата, мала на меті напоумити Андрія Федоровича, нагадати йому про славні традиції роду, про братерську любов, про обов'язок перед рідними… Але все було марно. Принаймні 13 червня 1843 р. Квітка писав Плетньову: «З братом у мене все, як і раніше». Андрій Федорович не хотів зважати ані на вмовляння єпископа Харківського та Охтирського, відомого вченого, проповідника й церковного діяча Інокентія Борисова, ані на поради генерал-губернатора князя Миколи Андрійовича Долгорукова. Він і чути не хотів про те, щоб повернути Григорію Федоровичу належну йому частину батьківського спадку. А той своєю чергою не мав ані найменшого бажання розпочинати зі старшим братом судову тяганину. Отож, з болем каже письменник, «якби я не мав посади, то їй-бо не знав би, як і за що жити».
