На схрещених дорогах - Парфанович Софія (чтение книг txt) 📗
Але окрім тих, зовсім особистих почувань, на перший плян висувалася фабрика й моя праця. Я кинулась до неї з цілим ентузіязмом, з цілим завзяттям. Боротьба заповідалася тяжка, але успіхи, навіть на початках, були такі значні. І оце позбавили мене можности вести цю боротьбу аж до повної перемоги й успіхів, до яких стремить кожен лікар: оздоровити хворого. Але тут не був один хворий, чи кілька! Тут були жінки мого народу і їхні діти. Їм нести допомогу — моє священне завдання. А оце відібрали мені його, як ножем прорізали густу пряжу, яку я заплела і яка мене так тісно зв’язала з Entbindungheim fur Ostarbeiterinnen — будинку породіль для робітниць зі Сходу.
Тепер наче відмежував його від мене густий, колючий дріт. Лежачи ще я дивилась у віконечко нашого горища. Крізь нього я бачила на півдні зарожевіле верхів’я Едера і наче вперше я помітила його. Я встала й дивилась крізь оцю маленьку кватирку вгорі. Разом зі мною простягали туди свої поблідлі витончені паростки мої квіти. Вони так посумніли без розкішного сонця Куфштайну. І я пожалувала, що забрала їх для своєї приємности. Там служниця Мойдель піклувалась би ними, й було б їм добре. А тут разом зі мною нидіють вони без сонця і швидко можуть лишитись, як я, бездомними. Потім я прибрала хату і зараз же на поклик сирени пішла в ліс. Ішла не хапаючись, похиливши голову. На спині я мала наплечник, в якому були необхідні речі з білизни та одягу, на випадок якби після тривоги — і налету, вже не було мого мешкання. Ішла побіч фабричних забудувань і бачила, як у буді при столярні працював литовець-сусід. Дівчата возили цемент, а на подвір’ї перед яслами вештались Уля й Катя, розвішуючи пелюшки. Їм усім не було дозволено ховатись під час алярму, і тому вони працювали.
І хоч я була вже вільна, проте йшла з таким же самим почуванням стиду й вагання, як тоді, коли була на фабриці. Як і тоді, я мала враження, що мені треба залишитись з ними всіми і чекати, що буде.
У лісі ліворуч від фабрики і полудневотірольської оселі я сідала на зрубаний пень і чекала на те, що може прийти. Пречиста синява, прекрасне сонце! Розіскрений сніг рожевів вересовими дзбаночками. Шуміли сосни й стелили пахощі живиці. Праворуч стриміли масивні збочі Гогемунди і величавіли її скельні верхи. На краєвид я дивилась так, як би побачила його вперше. Насправді так і було. Досі фабрика й люди займали вповні мої думки й чуття. Оце вони зникли кудись; у пустку моєї душі входила природа. На своє, зроду застережене, місце.
Але я була обезсилена, придавлена й мені здавалось, що я щойно притомнію після довгої хвороби. Тут у Тельфсі вона тривала тільки дві неділі, але ніколи мені не хотілось вірити й потім не вірилось, що це тільки дві неділі. Але ж за мною була втеча з дому і півроку в Куфштайні. Тепер сиділа серед лісової природи, слухала себе й шуму крил що, вилітаючи з-поза Гогемунде, кружляли над фабриками. Скільки разів вони наче б обнижувались, серце здавлювала мені тривога. Там же були жінки з дітьми, а понад ними вісімдесят сантиметрів цементу й тяжкі залізні машини!
Але я не могла нічого чути й відчувати. Я була майже мертва. Такий стан мертвоти був і тривав і поглиблювався увесь час мого життя в Тельфсі. Від нього я втекла в благословенний Авґсбург.
Після тривоги я верталась додому. Чи я знаю? Щось їлося в ті часи. Філько десь в ресторані їв, а я не пам’ятаю, де і що я їла тоді. Почалися дні пустки й безробіття. Дні, про які віщим способом говорив мій приятель портьєр.
Роз’яснював їх мій зв’язок з своїми, українцями. Вони знали й довідувались один від одного, де я живу, і приходили до мене за лікарською порадою. Часом приносили під пахою кусок хліба, дрібку крупи, чи картоплі. Пам’ятаю, як я втішилась, коли від Квітуна дістала картоплю. Оце кіло я зварила на залізній пічці, і ми їли, як ласощі.
Один з перших «відкрив» мене оцей інженер Радюк. Його дружина кривавила після викидня, а німецький лікар тижнями казав, що нічого немає, що все є «ґут». Зі значним недокрів’ям вона прийшла до мене, і я виконала на напівтемному горищі вичистку на столі, що кожної хвилини зсувався з східця. Я зробила це на їх обох прохання, хоча їм пропонувала піти до лікарні. Жінка після того зараз же видужала, а в мене піднеслась бадьорість і довір’я до себе й життя.
Жили вони в лагері в магістраті. Я вперше була в такому таборі для бездомних. Я входила туди з здавленим серцем і думкою, що швидко й мені туди прийдеться йти жити.
У великій кімнаті без підлоги в сутінках стояли ряди таких нар, як у Пішля. Вони були втиснені в ніші в стінах. Кожна родина жила в такій ніші. Діти, мішки, картопля. Посередині довгий стіл. При ньому доня моїх господарів, Лідка, малювала пильно. Трирічне дівчатко малювало з справжнім Божим даром. Справді оці малюнки були по-дитячому примітивні, але чого там не було! Цілий світ. Про нього теж дівча розказувало своєю щебетливою зросійщеною мовою своєму старшому братчикові. Батько тішився даром доні. Невже його інженерський дар до рисунків перейшов на доню? — А може то буде колись славна малярка чи поетеса, — думала я, нахиляючись над дитячими ручками, що звинно бігали по папері.
Жінка його була гарна. Чорнява, дрібна з вузьким рівним носиком, що мав угорі малий горбочок. Гарно викроєні уста в постійному усміху. Говорила по-російськи. Мусіла бути жидівкою, кавказкою, може грузинкою, бо з цілого її типу так і випромінювала південна краса. Усе це під драними й сірими лахами радянської жінки. В кутку при електричній лямпці сидів старий бородатий «дєд». Він латав черевики, був шевцем.
Було тут тепло: магістрацький будинок мав центральне огрівання. Людей тих викидали відсіля вже безліч разів. Але вони не давалися. Якже з дітьми на вулицю? А мешкання та ще на чужинецьку родину з трьома дітьми ніхто не хотів наймати. І загалом найти мешкання в Тельфсі було просто неможливо, а ще чужинцям. Хоч я не хотіла приймати ніяких гонорарів від наших людей, а зокрема від них, я все ж мусіла прийняти від нього трохи масла. То був безцінний скарб! Треба знати, що при розчисленні з фабрикою у мене пограбували картки. Не було як жити. Хто не перейшов тих часів, може не розуміє, чим було харчування в ту пору. Не зможе собі уявити склепів у яких не те що нічого, але то нічогісінько не можна було купити. В кількох тільки продавали те, що приділювалося на картки. І за тим стояли черги. Ви викуповували хліб, трішки м’яса й цукру, грудку маргарини, часом трохи квасолі чи крупи й це було все. З цього мала жити сім’я, як у нас згодом зложена з трьох осіб. Не було нічого, чим виповнюється шлунок, бо й картопля була на картки.
Ці обставини з дня на день гіршали. В міру розпаду німецького фронту напливали маси втікачів, сім’ї вояків, до того були великі табори полонених, примусово вивезених, евакуйованих різних фольксдойчів та заприязнених «півнімців» з усіх кінців Европи. Як могла їх прогодувати держава, що сама ніколи не мала вдосталь харчів? А такою була Австрія. У великих містах стан був просто катастрофальний. Уже легше було щось роздобути по менших місцевостях, але виключно через обмін. Такими обмінними засобами були в першу чергу цигарки — тютюн, далі частини одягу і мануфактурні матеріяли. Існував теж де-не-не т. зв. пасок, тобто продаж на чорному ринкові за ціну, яку визначував продавець. Але й цього було обмаль — засекречене і продаване тільки добрим знайомим. Більшість людности, отже, голодувала. Все ж основою життя були ці картки. Вони не тільки управнювали до харчування, але були разом документом, що свідчив про приписання людини до даної місцевости. Зрозуміло отже, як тяжко приходилось жити нам у Тельфсі і яким добром був добуток кількох картоплин, трохи товщу чи куска хліба.
З родиною Радюків я заприязнилась і жила може краще, як з усіма іншими, аж до самого кінця. Як був він першим моїм тут гостем, так і був і останнім. Вже як речі наші були навантажені на авті…
З’явилась до мене жінка, яку я у Львові ввесь час мала під своєю лікарською опікою під час викидня, а потім вагітности — у неї вже була доня. Недавно приїхали вони й оселились в оселі. Повні щічки доні рум’яніли в тірольському сонці, жінка цвіла в усміху й короні ясних кучерів, а батько, купець, і тут зараз же розвинув спекуляцію. Вона, окрім споминів про мою львівську працю принесла теж деякі харчі і запросила нас до себе на неділю на обід. Від приїзду з Куфштайну був перший достатній обід.
